— Клянуся, — сказав тоді Андрій, жартівлио впоклавши руку на пульт від телевізора, — що не подивлюся «Тіні Вестмінстера». жодної секунди без тебе. Навіть якщо ти будеш у відрядженні. — І я клянуся, — відповіла Марина, притиснувши до грудей миску з попкорном. — Це буде наше спільне свято. Спільне просування лабіринтами детективної думки.
У затишній квартирі Андрія та Марини, де на полицях мирно сусідували професійна література з програмування та підручники з фінансового обліку, панувала атмосфера виваженого спокою. Їхній шлюб будувався на взаємній повазі та вмінні домовлятися про найскладніші речі. Вони могли годинами, до хрипоти в голосі, вести запеклі дебати про те, чия сьогодні черга зчищати накип у старенькому чайнику, або яка марка котячого корму менше шкодить самолюбству їхнього вибагливого мейн-куна. Проте в їхньому спільному всесвіті існувало декілька фундаментальних констант, справжніх непорушних стовпів, які вони піднесли до статусу майже сакрального.
Головним серед цих догматів був культ «Серіальної вірності».
Все почалося приблизно пів року тому. Похмурого вечора, гортаючи списки новинок, вони натрапили на «Тіні Вестмінстера» — новий британський детектив, просочений атмосферою туманного Лондона, запахом дорогого тютюну та складними політичними інтригами. Сюжет виявився настільки багатошаровим, що після кожної серії вони ще годину проводили в палких дискусіях, аналізуючи рухи очей головного інспектора чи колір ґудзиків на піджаку випадкового перехожого.
Вони виробили ритуал: тільки одна серія щовівторка та щочетверга. Жодних винятків. Це був час абсолютної тиші: телефони летіли в інший кут кімнати, світло приглушувалося до мінімуму, а велика в’язана ковдра ставала територією союзу. Андрій, з притаманною йому ІТ-шною педантичністю, завів спеціальний блокнот, куди записував імена підозрюваних та їхні алібі. Марина ж, покладаючись на жіночу інтуїцію та досвід аудитора, намагалася вирахувати вбивцю за «неправильним поглядом» чи занадто ідеальною зачіскою в момент трагедії.
Але настав той самий фатальний понеділок, який перекреслив усю ідилію. Андрія терміново викликали на нічну зміну — на головному сервері компанії стався масштабний збій, і він мав бути присутнім фізично, щоб рятувати дані клієнтів. Марина залишилася вдома сама. За вікном шумів монотонний, депресивний дощ, велика квартира здавалася занадто порожньою, а заварений чай — занадто гарячим і самотнім.
Вона відкрила ноутбук, щоб перевірити пошту, але пальці самі собою набрали адресу стрімінгового сервісу. Іконка «Тіней Вестмінстера» підморгнула їй з екрана, наче змій-спокусник Єві.
— Я тільки одним оком гляну, буквально на хвилину, — прошепотів їй на вухо внутрішній демон цікавості. — Тільки дізнаюся, як закінчився той божевільний кліфхенгер четвертої серії. П’ять хвилин — і все. Андрій нічого не помітить, він зараз зайнятий кодом.
Через дві години Марина виявила себе на середині сьомої серії. Вона була в стані емоційного трансу, який буває лише у справжніх фанатів. Вона вже знала, що головний інспектор, якого вони так любили, виявився глибоко корумпованим. Вона бачила, як невинний садівник, на якого Андрій робив ставку, став жертвою обставин. Але найбільшим шоком стала таємнича дама в капелюшку — коли камера нарешті показала її обличчя, Марина ледь не скрикнула на всю квартиру, затиснувши рот рукою.
Раптом у передпокої зрадницько повернувся ключ. Серце Марини пішло в п’яти. Андрій повернувся на дві години раніше! Вона спрацювала зі швидкістю ніндзя-бухгалтера: одним рухом закрила кришку ноутбука, заштовхнула його глибоко під подушку і, гарячково озирнувшись, схопила першу-ліпшу книгу зі столика.
— О, ти ще не спиш? — втомлений, але задоволений переможним боєм із серверами Андрій зайшов у спальню, розв’язуючи краватку. — Читаєш «Дебет і Кредит: складні випадки оподаткування»? Оце так натхнення серед ночі! Ти справжній фанат своєї справи, Марино.
— Так… дуже цікаво, — проковтнула вона клубок у горлі, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Допомагає заспокоїти нерви перед сном. Знаєш, цифри дають відчуття стабільності. Як там ваші сервери?
— Підняли! Все працює. Слухай, я поки їхав у таксі, ледве дочекався вівторка. Завтра ми нарешті дивимося п’яту серію. На форумах пишуть, що там такий сюжетний поворот, що мережа просто вибухає від теорій! Я навіть Твіттер видалив, щоб не зловити спойлер.
Марина відчула, як по спині потік холодний піт.. Їй потрібно було три вечори поспіль грати роль неосвіченої глядачки, вдаючи щире здивування від подій, які вона вже прокрутила в голові десятки разів.
Настав вечір вівторка. Та сама п’ята серія. Вони сіли на диван, Андрій урочисто розгорнув свій блокнот, приготувавши нову ручку.
— Так, моя теорія така: отруту в келих підсипав адвокат, — впевнено заявив він, малюючи стрілочку від прізвища юриста до іконки черепа. — У нього були величезні карткові борги, це ідеальний мотив. А ти що думаєш, експерте?
Марина, яка точно знала, що адвокат — не вбивця, ба більше, він помре від серцевого нападу через десять хвилин екранного часу, завагалася. Їй було важко підтримувати брехню.
— Ну… мені здається, це занадто очевидно для британського детективу. Можливо, це взагалі було самогубство, замасковане під вбивство?
— Самогубство? Та ти що! Там же кут нахилу ножа на столі абсолютно неможливий для самогубця. Хоча… подивимось.
Серія почалася. Коли на екрані з’явилася сцена з кров’ю на шпалерах, Андрій щиро ахнув і подався вперед. Марина, пам’ятаючи про свою місію, видала театральний зойк:
— Боже мій! Оце так поворот! Який жах! Хто б міг про таке бодай подумати! Але вона переграла. Зойк був надто гучним, надто вчасним, а очі залишалися сухими та спокійними. Андрій повільно відірвався від екрана і підозріло подивився на дружину.
— Марино, ти якось дивно реагуєш. Ти зазвичай мовчиш і примружуєшся, коли напруга зростає. А зараз ти кричиш, наче в дешевому театрі. Ти точно в порядку?
— Я просто… дуже сильно переживаю за головну героїню! — викрутилася вона, натягуючи ковдру до підборіддя. — Жіноча солідарність, знаєш.
Однак справжня катастрофа, справжній цифровий Армагеддон стався в суботу. Андрій, як справжній технар, вирішив провести профілактику техніки та почистити кеш у їхньому спільному браузері на ноутбуці, щоб відео більше не «підлагувало». Він сидів у кріслі, коли раптом його рука завмерла на мишці.
— Марино… — його голос став низьким і небезпечним. — А чому в історії пошуку за вчорашній день, о першій годині ночі, висить запит: «Як відмити кров з шпалер у 5 серії, якщо це були не шпалери, а дорогий гобелен»?
У кімнаті повисла така тиша, що здавалося, було чутно, як пилинки падають на паркет. Андрій повільно, наче в сповільненій зйомці, повернув голову до дружини. Його погляд виражав таку глибоку, вселенську образу, якої Марина не бачила навіть тоді, коли вона випадково видалила його десятирічне збереження у «Відьмаку».
— Ти… ти подивилася без мене? Ти вчинила «серіальну зраду»? Найгірший з усіх побутових злочинів?
— Це було лише три серії! — вигукнула Марина, переходячи від сорому до відчайдушної оборони. — Я не планувала цього! Я просто хотіла подивитися фінал кліфхенгера, але там закінчилося на такому моменті, Андрію! Це була пастка! Ти б сам ніколи не втримався, якби сидів тут сам під дощем!
— Я тримався на зміні десять годин! — крикнув він у відповідь, підхоплюючись із крісла. — Навколо мене всі обговорювали серіал, а я затикав вуха! Я спеціально видалив соцмережі, щоб не побачити жодного кадру! Я беріг наше спільне враження, наче це державна таємниця! А ти… ти сиділа тут, їла чипси і насолоджувалася «Тінями Вестмінстера» на самоті! Це егоїзм вищої марки, Марино! Це порушення нашого фундаментального договору!
Вони посварилися всерйоз. Марина пішла на кухню, де почала демонстративно і дуже гучно переставляти каструлі, створюючи канонаду розпачу. Андрій зачинився в кабінеті й увімкнив футбол на повну гучність — єдиний вид контенту, який вони ніколи не дивилися разом і який не потребував емоційної залученості партнера.
Проте через годину гнів почав вивітрюватися, залишаючи по собі гіркий присмак самотності. Обом стало соромно. Марина зробила дві великі чашки ароматного какао з маршмеллоу і, тихо ступаючи, боязко постукала в двері кабінету.
— Можна увійти? — запитала вона пошепки. Андрій сидів на ліжку, дивлячись у вимкнений монітор. Він виглядав не злим, а просто втомленим.
— Знаєш, — тихо сказала Марина, ставлячи чашку на стіл, — я зрозуміла, чому мені було так важко і нудно вдавати здивування. Бо серіал без твоїх дотепних коментарів, без твого смішного блокнота і без твоїх абсолютно безглуздих теорій про вбивцю-адвоката — це просто набір кольорових пікселів на екрані. Мені було настільки нудно дивитися восьму серію самотужки, що я вимкнула її на п’ятій хвилині. Вона втратила сенс без тебе.
Андрій підняв на неї очі, і тінь посмішки пробігла його обличчям.
— Ти справді не дивилася восьму?
— Ні. Я зупинилася на початку. Бо зрозуміла, що мені просто нема з ким поділитися шоком від того, що інспектор — зрадник. Я хотіла крикнути: «Андрію, ти бачив?!», а поруч був тільки кіт.
Андрій важко зітхнув і взяв теплу чашку.
— Ну, якщо бути до кінця відвертим… я теж не такий вже святий. Коли я був на зміні і сервери перезавантажувалися сорок хвилин… я не витримав. Я зайшов на Вікіпедію і прочитав короткий опис шостої серії. Я не дивився відео, чесно! Але я вже знав, що адвокат — не вбивця. Тому твій коментар про самогубство здався мені таким підозріло влучним.
Вони подивилися один на одного — обидва винуваті, обидва «зрадники» власного культу — і раптом почали нестримно реготати.
Того вечора вони не стали вмикати телевізор. Вони просто сиділи і розмовляли про все на світі. А наступного ранку вони офіційно затвердили «Доповнення до Кодексу Вірності»: якщо хтось не втримується і дивиться вперед, він зобов’язаний купити іншому велику піцу «Чотири м’яса» і мовчати як скеля, навіть якщо його катуватимуть лоскотом.
Вони продовжили дивитися «Тіні Вестмінстера» разом. Андрій знову з азартом писав у блокнот, а Марина тепер абсолютно щиро дивувалася разом із ним, бо вони вирішили переглянути «зрадницькі» серії заново. І виявилося, що дивитися вдруге, але тримаючись за руки — набагато цікавіше та яскравіше. Бо життя — це не тільки заплутані детективні сюжети, а й вміння пробачати маленькі людські слабкості тим, з ким ти ділиш не тільки ковдру, а й усю свою долю.
