Перші місяці після розлучення були схожі на спробу заново навчитися дихати після тривалого перебування під водою. Олена зняла невеликий офіс у старому будинку на Подолі — високі стелі, облуплена ліпнина та величезні вікна, що виходили на галасливу вулицю. Тут не було стерильного глянцю, який так любив Марк. Тут було життя.
Вона сиділа над ескізами нового проекту — ревіталізації старого заводу під арт-простір. Це був виклик, від якого Марк свого часу відмовився б, назвавши його «нерентабельним сміттям».
Телефон на столі ожив. Це був Андрій, її колишній колега, який тепер працював у великому міжнародному холдингу.
— Олено, я бачив твої начерки для «Фабрики Світла». Це сміливо. Навіть занадто для нашого консервативного ринку. Ти впевнена, що замовник це проковтне?
— Андрію, я десять років готувала те, що «легко ковтається», — Олена затиснула слухавку плечем, не відриваючись від планшета. — Тепер я хочу готувати те, що змушує думати. Якщо вони хочуть черговий торговий центр із гіпсокартону, нехай ідуть до Марка. Він майстер ілюзій.
— До речі, про Марка… — голос Андрія став тихішим. — Ти чула? Він програв тендер на забудову набережної. Кажуть, його проект назвали «вторинним і позбавленим душі». Він зараз намагається перепродати свою частку в бюро.
Олена на мить зупинила олівець. Серце вже не стискалося від болю, лише легка хвиля суму за тією жінкою, якою вона колись була.
— Це його шлях, Андрію. Мій тепер в інший бік.
Через тиждень, коли Олена готувалася до презентації, двері її студії відчинилися без стуку. На порозі стояв Марк. Він був без краватки, у пом’ятому піджаку, а в очах не було колишньої зверхності.
— Лен, нам треба поговорити. По-діловому.
Олена повільно піднялася, поправивши окуляри.
— У мене презентація за годину, Марку. У тебе рівно п’ять хвилин. Сідай, якщо хочеш.
Він сів на край стільця, озираючись навколо. Його погляд затримався на макеті «Фабрики Світла».
— Це… твій проект? — у його голосі почулося щось схоже на заздрість. — Це дивно. Не в твоєму стилі. Ти завжди любила класику, симетрію…
— Я любила те, що ти дозволяв мені любити, — відрізала вона. — Ближче до справи.
— Я хочу запропонувати тобі колаборацію. Моє бюро має ім’я, твій проект — свіжість. Разом ми заберемо цей тендер. Я готовий дати тобі 40% і статус головного архітектора. Це врятує нас обох.
Олена тихо засміялася. Це був сміх вільної людини.
— Врятує тебе, ти мав на увазі? Марку, ти прийшов сюди, бо твій «бренд» тоне. Твоя Марина виявилася дорогою іграшкою, а твої ідеї без моєї «тіньової» правки виявилися пустушками. Ти хочеш знову використовувати мене як паливо для свого успіху.
— Це бізнес, Олено! Ти ж завжди була раціональною! — він підхопився, його обличчя почало червоніти.
— Раціонально — це не інвестувати в банкрута, — вона підійшла до дверей і відчинила їх. — Мій проект уже затверджений. Без тебе. І знаєш, що сказав замовник? Що в ньому відчувається свобода людини, яка більше нікого не боїться.
Марк зупинився в дверях, дивлячись на неї так, ніби бачив її вперше.
— Ти стала жорстокою.
— Ні. Я просто стала цілою. Прощавай, Марку.
Вечір презентації був тріумфальним. Олена стояла в центрі залу, оточена журналістами та інвесторами. Її проект визнали «проривом року».
Коли вона виходила з будівлі, вдихаючи прохолодне нічне повітря, вона побачила на іншій стороні вулиці знайомий силует. Марк стояв біля своєї машини — тієї самої «Ауді», де колись почалася її трагедія. Він просто дивився на неї здалеку.
Вона не підійшла. Вона навіть не кивнула. Олена сіла у таксі, назвала адресу своєї нової квартири і відкрила вікно.
Вітер розтріпав її волосся. Вона згадала ту позолочену запонку на тарілці з пастою. Тоді їй здавалося, що це фінал її життя. Тепер вона розуміла — це був лише перший розділ книги, яку вона нарешті почала писати сама.
Кохання після зради — це не стрибок у прірву, а повільне повернення додому, до самої себе, де на порозі чекає хтось, хто не намагається тебе змінити.
Минуло півтора року. Олена вже не здригалася від випадково почутого імені «Марк» і не перевіряла соцмережі колишнього чоловіка. Її життя стало схожим на її нові інтер’єри: багато простору, натуральні матеріали й жодних фальшивих декорацій.
Проект «Фабрика Світла» був у розпалі. Саме там, серед бетонного пилу та іржавих конструкцій, вона зустріла Давида.
Він не був архітектором. Давид був інженером-реставратором, людиною, яка бачила душу в кожній тріщині на старій цеглі. Високий, із мозолистими руками та спокійним поглядом сірих очей, він здавався Олені надто приземленим у перший день знайомства.
— Ви хочете знести цю стіну? — запитав він, кивнувши на масивну кладку XIX століття. Його голос був низьким, із ледь помітним акцентом.
— Так, — впевнено відповіла Олена, поправляючи білу каску. — Вона закриває панорамний вид. Тут має бути скло.
— Скло — це легко, — Давид підійшов ближче, торкнувшись шорсткої поверхні стіни. — Але ця цегла пам’ятає пожежу 1905 року. Якщо ми її залишимо і зробимо скляну вставку всередині, ми збережемо історію. Навіщо нищити те, що вистояло, коли все інше впало?
Олена замовкла. Вона вперше за довгий час дивилася не на креслення, а на людину, яка говорила про стіни так, ніби вони були живими істотами.
Їхні стосунки почалися не з ресторанів чи квітів, а з нічних обговорень навантажень на балки та суперечок про колір патини.
Одного вечора, коли робочий день давно закінчився, вони залишилися в імпровізованому офісі на будмайданчику. Пахло кавою з термоса та дощем.
— Чому ти завжди така… зібрана? — раптом запитав Давид, розгортаючи черговий рулон паперу. — Наче боїшся, що якщо розслабишся хоч на мить, то вся конструкція завалиться.
Олена відклала олівець. Їй хотілося відповісти різко, захистити свою броню, але щирість у його очах знезброювала.
— Я вже одного разу розслабилася, — тихо сказала вона. — І моя «конструкція» не просто завалилася — вона поховала мене під уламками. Мені знадобилося багато часу, щоб розібрати цей завал власноруч.
Давид підійшов і сів навпроти. Він не намагався взяти її за руку чи обійняти, як це робив Марк, коли хотів щось загладити. Він просто був поруч.
— Знаєш, у реставрації є таке поняття — кінцугі. Це коли розбитий посуд склеюють золотом. Тріщини не ховають, їх підкреслюють. Вважається, що річ стає ціннішою і міцнішою саме через те, що була розбита.
Він нарешті простягнув руку і коротко торкнувся її долоні — просто, по-дружньому, але Олена відчула, як по тілу пробігла хвиля тепла, якої вона не відчувала роками.
— Ти зараз у своєму «золотому» періоді, Олено. Тобі не треба боятися тріщин. Вони роблять тебе справжньою.
Через місяць вони вечеряли в невеликому підвальному барі. Це був вечір п’ятниці, і Олена почувалася напрочуд легко. Вона сміялася з розповідей Давида про його експедиції до покинутих замків Європи.
Раптом вхідні двері відчинилися, і в зал зайшов Марк. Він був із якоюсь черговою супутницею — черговою копією Марини, тільки в іншій сукні.
Побачивши Олену, він завмер. Його погляд перескочив на Давида, на його просту сорочку з закоченими рукавами, на те, як вони з Оленою сиділи — близько, але без зайвої театральності.
Марк зробив крок до їхнього столика, але Давид, не змінюючи виразу обличчя, просто підвівся. Він не погрожував, не грав м’язами. Він просто встав між Оленою та її минулим. Це був жест захисту, такий природний і спокійний, що Марк зупинився як укопаний.
— Нам краще піти в інше місце, — прошепотіла супутниця Марка, тягнучи його за руку.
Марк востаннє глянув на Олену. Він шукав у її очах біль, ревність або хоча б гнів. Но він побачив лише ввічливу байдужість. Вона навіть не перервала свою розмову з Давидом.
Пізно ввечері Давид проводжав її додому. Біля її під’їзду він зупинився.
— Ти в порядку? — запитав він.
— Знаєш… вперше за довгий час я справді в порядку. Я думала, що зустріч із ним викличе бурю. А відчула тільки… тишу. Наче я прочитала стару книжку і нарешті поставила її на найвищу полицю, де збирається пил.
Давид усміхнувся і обережно притягнув її до себе. Цього разу вона не напружилася. Вона поклала голову йому на плече, вдихаючи запах кедра та старого паперу.
— Я не обіцяю тобі замків із золота, — прошепотів він їй у волосся. — Але я обіцяю, що кожна цеглина, яку ми покладемо разом, буде справжньою.
Олена заплющила очі. Вона знала, що шрами нікуди не зникнуть. Але тепер, у світлі нового кохання, вони справді сяяли золотом. Зрада навчила її розрізняти підробки, і тепер вона нарешті тримала в руках оригінал.
Автор: Наталія
