Коханий назвав мене мамою при друзях — вечеря закінчилася виселенням
Познайомилися ми випадково в парку на початку вересня. Я гуляла сама. Лавка була зайнята. Він сидів із книгою.
— Можна? — спитала я.
— Звісно, — він відклав книгу.
Розговорилися. Стас (йому сорок) виявився цікавим. Освічений. Спокійний. Працює на підприємстві керівником. Зарплата під двісті тисяч гривень. Квартира в центрі. Машина. Не одружений. Дітей немає.
Він був цікавим співрозмовником. Жартував. Розповідав історії. Я розслабилася. Давно так не було. Ми гуляли до вечора. Він попросив номер телефону.
— Дашо, давай зідзвонимося. Погуляємо якось?
Я дала номер. Він зателефонував наступного дня. Запросив у кіно. Потім у ресторан. Потім на ковзанку.
Перший місяць усе було добре. Стас був уважним. Відчиняв двері машини. Платив усюди сам. Іноді квіти дарував.
Я подумала, що нарешті зустріла нормального чоловіка.
За місяць він натякнув, що хоче прийти до мене додому.
— Дашо, а давай у тебе посидимо? У ресторанах уже набридло. Хочеться домашнього затишку.
Я погодилася. Вирішила приготувати вечерю. Справити враження.
Прибирала пів дня. Витирала пил усюди. Мила підлогу. Прала штори. Квартира блищала.
Потім готувала. Курка в медовому соусі. Овочі гриль. Салат із руколою та креветками. Яблучний пиріг.
Стас прийшов о сьомій вечора. З коробкою цукерок.
— Ого, — присвиснув він у дверях. — Як у тебе гарно!
Ми сіли вечеряти. Стас їв із апетитом. Хвалив кожну страву.
— Смачно готуєш, Дашо, — сказав він, витираючи рот серветкою. — Рідко зустрінеш зараз дівчину, яка вміє. Всі в доставках живуть.
Я прийняла це за комплімент. Даремно. Мала б насторожитися вже тоді.
З другого візиту він почав приходити частіше.
— А можна я завтра прийду? Так затишно в тебе. Домашня атмосфера. У моїй квартирі незатишно якось.
Я погодилася. Знову стала до плити. Смажила курку. Запікала картоплю. Робила салат.
Стас приходив дедалі частіше. Спочатку раз на тиждень. Потім два. Потім три рази на тиждень.
Я старалася. Прибирала квартиру перед кожним його візитом. Прала постільну білизну. Купувала продукти.
На полиці у ванній з’явилася його зубна щітка. У шафі висіла запасна сорочка. Він обживався. Повільно. Непомітно.
Спочатку приніс капці. Потім халат. Потім бритву та гель для душу.
— Щоб щоразу не тягати з собою, — пояснив він.
Через два місяці я помітила. Стас приходить. Я готую. Мию посуд. Прибираю за ним.
А він сидить на дивані. Дивиться хокей. Або гортає телефон. Жодного разу не запропонував допомогти. Навіть посуд не прибрав зі столу.
Якось я спробувала поговорити. М’яко. Без претензій.
— Стасе, може допоможеш мені на кухні? Картоплю почистити?
Він здивовано подивився на мене.
— Навіщо? Ти ж так добре справляєшся. У тебе виходить швидше.
— Але вдвох веселіше ж, — спробувала я.
— Дашо, ну в кожного свої обов’язки. Ти готуєш, я заробляю. Нормальний розподіл праці.
Він усміхнувся. Погладив мене по голові. Як собаку. Або дитину.
— Не переживай. Ти чудова господиня. Мені подобається.
Я промовчала. Повернулася на кухню. Але сумніви вже були. Господиня. Не дівчина. Не кохана.
Наступного тижня він залишив у мене брудні сорочки.
— Випереш, га? У мене часу немає. А ти ж однаково переш.
Я випрала. Випрасувала. Повісила в шафу. Стас навіть не сказав спасибі. Взяв одну сорочку. Одягнув. Пішов на роботу.
Я стояла біля вікна. Дивилася йому вслід. І думала: а коли це я стала його прачкою?
Але я продовжувала терпіти. Думала, що це тимчасово. Що він втягнеться. Почне допомагати. Не почав.
А потім сталася та сама п’ятниця. Кінець листопада. Стас зателефонував мені вранці о дев’ятій. Я ще спала.
— Дашо, я до тебе ввечері приїду. З друзями. Нормально?
Не спитав. Не уточнив, чи зручно мені. Просто повідомив як факт.
— Скільки людей? — сонно спитала я.
— Троє. Хлопці хороші. Давно не бачилися. Хочу познайомити тебе. Годині о восьмій прийдемо.
І поклав слухавку. Я лежала з телефоном у руках. Дивилася в стелю. Мене навіть не спитали. Просто поставили перед фактом.
Четверо мужиків прийдуть до мене додому. У п’ятницю ввечері. Я повинна їх нагодувати.
Тому що я ж господарська. Я ж готую добре.
Але я вирішила не псувати стосунки. Може, Стас справді хоче мене познайомити з друзями? Може, це серйозний крок?
Добре, що була п’ятниця. Я змогла піти з роботи раніше. Поїхала в гіпермаркет.
Ходила між стелажами дві години. Вибирала продукти. М’ясо. Риба. Овочі. Фрукти. Сири.
На касі пробило шість тисяч вісімсот гривень. Я скривилася. Але заплатила. Завантажила сумки в машину. Поїхала додому.
Готувала чотири години. Без перерви.
М’ясо по-французьки в духовці. Запечена сьомга з лимоном. Три види салатів. Нарізка із сирів і ковбас. Наполеон домашній.
О сьомій вечора стіл ломився від їжі. Квартира чиста. Я встигла прийняти душ. Переодягнутися. Нафарбуватися.
Подивилася в дзеркало. Втомилася як собака. Але виглядала пристойно.
Стас прийшов за десять восьма. Із трьома мужиками приблизно його віку.
— Привіт, — кинув він мені. — Це Ігор, Федя і Саша. Хлопці, це Даша.
Друзі кивнули. Роззулися. Пройшли у вітальню як до себе додому.
— Сідайте, мужики, — скомандував Стас. — Зараз нас нагодують.
«Нагодують». Не «Познайомтеся, це моя кохана дівчина, вона старалася». Нагодують. Безособово. Як у їдальні.
Я мовчки пішла на кухню. Почала виносити страви. Ставила на стіл.
Мужики накладали в тарілки. Не дивилися на мене. Обговорювали хокей.
Стас розливав морс по склянках. Як господар.
Я сіла на краєчок дивана. Осторонь від столу. Дивилася на них.
Четверо здорових мужиків за моїм столом. Їдять мою їжу. У моїй квартирі. На мої гроші.
А я ніби невидима. Обслуга. Меблі.
Ніхто не сказав «спасибі». Ніхто не спитав, чи не хочу я приєднатися.
Вони їли. Пили. Сміялися голосно. Сварили суддів. Обговорювали останній матч.
За пів години один із них обернувся. Той, що Ігор.
— Дашо, а добавка є? Салатик зачотний. Із куркою ось цей.
Я встала. Мовчки принесла ще салату. Поставила салатницю перед ним.
— Спасибі, золота, — недбало кивнув він.
І тут же відвернувся до компанії. Продовжив розмову про хокей.
Золота. Як офіціантку назвав. Я повернулася на своє місце. Сіла. Спостерігала.
Вони навіть не запропонували мені компоту. Не покликали до столу. Я була невидимкою.
Роль офіціантки. Готувати й подавати. Більше нічого.
Час минав. Стемніло за вікном. Вони наїлися. Розбалакалися ще голосніше.
Федя розповідав якийсь анекдот. Про тещу і зятя. Інші ржали.
О десятій вечора Саша відкинувся на стільці.
— Стасе, ти молодець, брате, — сказав він. — Влаштувався добре тут.
— Ага, — підморгнув Стас. — Я завжди умів вибирати правильно.
— А що, й справді, — погодився Ігор. — Їжа відмінна, обстановка домашня. Краса.
— Розкажи, як познайомилися-то? — попросив Федя. — Може, і нам путня схема підійде.
І тут Стас сказав це. Він відкинувся на спинку стільця. Задоволений. Ситий.
— Та в парку випадково зустрілися у вересні. Я одразу бачив — господарська жінка. Вона в мене як мама: готує, пере, прибирає. Все сама робить. Краса ж, мужики!
Секунда тиші. А потім друзі вибухнули сміхом.
— Пощастило тобі, брате! — зареготав Саша.
— Треба і собі таку змутити! — погодився Федя.
— Мамочка домашня, — хмикнув Ігор. — А покірна?
— Поки нормально себе веде, — Стас теж сміявся. — Головне, щоб не розпустилася. А то знайдуть собі мужика і одразу на диван. А ця — роботяща. Готує щоразу, коли приходжу. Навіть сорочки пере.
Вони ржали. Ляскали один одного по спині. Вітали Стаса з вдалою знахідкою. А я сиділа. Завмерла. Холод по спині. З голови до ніг.
«Як мама». «Готує, пере, прибирає».
Не дівчина. Не кохана. Навіть не подруга. Мама. Безкоштовна домробітниця.
Я встала. Повільно. Ноги підкошувалися. Підійшла до столу. Стас підвів на мене погляд. Все ще усміхався.
— Дашо, принеси ще закуски, га? І морс скінчився наче.
Голос вимогливий. Звичний. Господарський. Я подивилася на нього. Довго. Мовчки.
— Ні.
Він перестав усміхатися.
— Що «ні»?
— Більше нічого не принесу. Вставай. Іди. Зі своїми друзями. З мого дому.
Тиша. Сміх обірвався. Друзі завмерли з виделками в руках.
— Ти чого? — Стас нервово засміявся. — Дашо, при хлопцях незручно якось. Поговоримо потім, га?
— Ні. Зараз. Негайно. Ідіть усі з моєї квартири.
Ігор почав підводитися.
— Слухай, ми краще підемо, мабуть…
— Дашо, ти чого збісилася?! — Стас різко встав. Стілець рипнув. — Що сталося взагалі?
— Ти назвав мене мамою. При друзях. Похвалився, як вдало влаштувався. Господарська. Готує, пере, прибирає.
— Ну це ж… — він розгублено замахав руками. — Це образно! Комплімент такий!
— Комплімент? — я посміхнулася. — Стасе, ти мене навіть не представив друзям. Як дівчину. Як людину. Ти мене взагалі до столу не покликав.
Я чотири години стояла біля плити. Витратила купу грошей на продукти. Зі своїх грошей. А ти бачиш у мені тільки безкоштовну кухарку. Маму. І домробітницю.
— Та годі тобі! — махнув рукою Стас. — Не влаштовуй сцен. Ти все неправильно зрозуміла. Я ж пожартував!
— Жарти смішні бувають. Твій жарт — принизливий. Я все правильно зрозуміла. Іди.
Саша відкашлявся.
— Стасе, може справді підемо? Ніяково якось…
— Сидіть, я сказав! — гримнув Стас на нього. Потім повернувся до мене. — Дашо, ти зараз псуєш усе. Через якусь фразу! Я так не думав!
— Думав. Саме так. Ти мені так прямо й сказав колись. Пам’ятаєш? «У кожного свої обов’язки. Ти готуєш, я заробляю». А про прання? «Ти ж однаково переш». Я для тебе — кухарка і прачка.
Федя тихо підвівся. Почав збирати свою куртку.
— Я піду, мабуть…
Ігор теж встав. Саша за ним. Вони пішли за три хвилини. Швидко. Ніяково. Двері грюкнули.
Стас залишився. Стояв посеред вітальні. Злий. Червоний.
— Ну ти й даєш, — процідив він крізь зуби. — При хлопцях опозорила. Принизила. Тепер вони думають, що я…
— Що ти що? — перебила я. — Що ти знайшов безкоштовну прислугу? Так це правда ж.
— Дашо, годі дитячий садок влаштовувати!
— Я серйозно. Забирай свої речі. І йди. Назавжди.
Він дивився на мене. Мовчав. Але я стояла. Дивилася у відповідь.
Стас зрозумів. Я не жартую.
Розвернувся. Пішов у ванну. Гримів там. Висмикував зубну щітку. Бритву. Гель для душу.
Потім у спальню. Висмикнув сорочку з шафи. Джинси. Халат.
Одягався в передпокої. Мовчки. Злісно смикаючи блискавку на куртці.
— Ще приповзеш сама.
— Не приповзу.
Грюкнув дверима. Так, що затремтіли стіни. Я залишилася сама.
Сіла за стіл. Подивилася на недоїдки. Брудні тарілки. Порожні склянки. Чотири години готування. Для чого? Щоб почути, що я «як мама»?
Встала. Почала прибирати зі столу. Увімкнула музику. Мила посуд і усміхалася.
Вільна. Нарешті.
Через три дні в понеділок мені на роботу прийшла кур’єрська доставка. Букет троянд. Величезний. Троянд сто, мабуть.
Листівка: «Вибач. Стас».
Я віддала букет дівчатам із відділу продажів. Вони зраділи.
Увечері того ж дня подзвонили у двері. Я подивилася у вічко.
Стас. Із коробкою цукерок.
Я не відчинила. Стояла мовчки за дверима.
— Дашо, я знаю, що ти вдома! — кричав він. — Відчиняй! Мені треба поговорити!
Я мовчала.
— Ну будь ласка!
Тиша.
— Дашо! Відчини двері! Не будь дитиною!
Я ввімкнула телевізор. Голосніше. Заглушила його крики. Він стояв ще хвилин десять. Потім пішов.
Минув рік. Стас досі шукає. Дівчата змінюються кожні три місяці. Чула від знайомих.
Знаходить господарську. Два місяці вона готує. На третій місяць розуміє. Тікає. І так по колу.
А я? Я одна. І мені нормально.
Готую тепер тільки для себе. Коли хочу. Що хочу. Квартира моя. Тиша моя. Спокій мій. Подруги кажуть: «Дашо, ти надто прискіплива стала».
А я відповідаю: «Зате ніхто не скаже про мене — вона в мене як мама».
Вони мовчать. Тому що в половини чоловіки на дивані лежать. Поки вони пашуть на кухні. Мені такого не треба.
