Єдине око сльозилося від вітру, ноги не слухалися, грузли в пухкому снігу. Ані здавалося, що вона знає, в якому напрямку село, та й пішла наче не так далеко, але, озирнувшись, раптом нічого не побачила: ані вогнів, ані диму, тільки снігову пелену. Стало страшно. Вона посвітила ліхтариком під ноги, спробувала відшукати свої ж сліди, але завірюха швидко замітала їх, і зрозуміти, з якого боку вона прийшла, Аня не могла.
Тіло, й без того змерзло на пронизливому вітрі, пронизало холодом. Віддавати Богу душу Аня не хотіла, хоча як їй жити без Ігоря теж не уявляла.
— Незабудко моя! — казав він лагідно і гладив її по щоці. — Найрідніша на світі.
Коли Аня втратила око, мама плакала кілька днів, голосила, що заміж Аню тепер ніхто не візьме. Аня поверталася зі школи, бігла на репетицію до новорічної ялинки, і Василь не помітив її тендітну постать, зніс своїм трактором, мов паперову ляльку. Коли Аня лежала в лікарні, Василь прийшов до неї з вибаченнями, але мати вигнала його, проклинаючи такими страшними словами, що навіть медсестра, яка ставила Ані крапельницю, зблідла і притиснула долоньку до губ.
Більше він до Ані не приходив. Точніше, мати не підпускала: лякала, що насадить його на вила, якщо побачить біля дому. Гроші на лікування теж не взяла, сказала, що не потрібні Ані його прокляті гроші, їй око потрібне.
Насправді гроші знадобилися б, можна було гарний протез купити. А так Аня ходила з малуватим і іншого кольору. Але даремно мама думала, що цей факт відлякає наречених, навпаки: навіть ті хлопці, які Аню раніше не помічали, стали до неї лагідніші й добріші. Ігор же взагалі став її вірним лицарем: проводжав до дому після школи, давав на горіхи будь-кому, хто смів хоча б скоса подивитися на Аню.
Побралися вони, правда, тільки через шість років, коли Ігор відслужив в армії і вивчився на зоотехніка. Жили вони тихо і скромно, єдиною мрією їхньою було народити дитину, але не виходило. Мама й тут почала казати: ну все, кине тебе чоловік, кому потрібна порожня дружина. Але Ігор, хоч і плакав щоразу, коли Аня приходила бліда, притискаючи руки до плоского живота, намагаючись зупинити тупий ниючий біль, нікуди йти не збирався.
— Ще рік зачекаємо і візьмемо малюка з дитячого будинку, — казав він.
В Ігоря була одна пристрасть — полювання. Він часто ходив у ліс, узимку їздив на санях, ставив засідки на зайців. Аня щоразу хвилювалася: їй усе здавалося, що біда з чоловіком у лісі станеться, як з татом, якого ведмідь-шатун зустрів, коли Ані було всього п’ять років. Але забороняти не забороняла, любила вона його і не могла заради свого спокою позбавити чоловіка єдиної віддушини.
Учора він поїхав на санях, як завжди. Сказав, що перевірить петлі й повернеться. Занепокоїлася Аня, коли стало темніти: встала біля вікна і дивилася на дорогу, прислухалася, чи не під’їжджає Ігор. Час ішов, а Ігоря все не було.
Кінь прийшов о дев’ятій вечора. Порожній. У санях тільки його рушниця та мішок із зайцем. Аня занервувала, вона довго не могла втямити, що робити. Потім усе ж здогадалася і побігла до голови, плутано, захлинаючись слізьми, розповіла, в чому річ.
Чоловіки одразу вирушили на пошуки. Взяли собак, ліхтарі, хтось петарди дістав. Ходили всю ніч і ранок, Аню з собою не взяли.
— Не жіноче діло в лісі. Чекай вдома, піч топи — якщо знайдемо, відігрівати треба, он який мороз!
Усю ніч Аня молилася, щоб Ігоря знайшли, заклина́ла небо, щоб мороз ущух. І небо її почуло: над ранок набігли сірі хмари, потеплішало, посипав густий, колючий сніг.
У обід чоловіки повернулися.
— Завірюха, як би самим там не застрягти, — винувато пояснили вони.
Аня благала їх продовжити пошуки, але кожен знаходив якусь відмовку, ніяково відводячи очі.
— Якщо живий, він би вже сам вийшов, — сказав сусід Толік. — Не хотіли тебе лякати, але бачили слід шатуна…
Згадався батько і його ясні незабудкові очі. Ховали його в закритій труні, навіть матері не дали подивитися.
— Любенькі, треба шукати його, серцем чую, що живий він! — благала Аня. — Давайте я з вами піду!
Але завірюха розгулялася не на жарт, і всі як один сказали, що треба зачекати, поки хоч трохи вщухне.
Коли всі розійшлися, Аня посиділа на кухні біля печі, підклала туди дров побільше, одяглася тепліше, взяла ліхтар і пішла.
Шкода, що жодного разу вона не з’їздила з Ігорем у ліс, адже він кликав її. Знала тільки приблизно, в якому боці він петлі ставив, і пішла навмання, сподіваючись на те, що серце приведе куди треба.
Коли за спиною тріснула гілка, Аня спочатку зраділа — Ігор! Але тут же з’явилася і друга думка: ведмідь…
Обертатися було страшно. Але тут майнув жовтий промінь світла, і Аня радісно скрикнула, повернулася.
Це був не Ігор. Чужа постать, невисока і кремезна, темніла між деревами.
— Так і подумав, що ти сама пішла! — почула вона хрипкий голос.
Чоловік ступив уперед, і Аня змогла розгледіти його обличчя. Це був Василь…
Вона відсахнулася, мало що не скрикнула. Сльози обпекли онімілі на вітрі щоки.
— Не можна самій у таку завірюху, — сказав він.
Аня вже приготувалася відповідати, що може навіть не вмовляти, не повернеться вона в село без свого чоловіка, але Василь сказав:
— Ходімо, у нього петлі в тому боці були, та й просіка тут, сліди від саней ще зранку були. Знайдемо твого чоловіка, не реви.
Вони рушили пліч-о-пліч, бігаючи ліхтарями по сторонах, придивляючись до будь-якої підозри на лежачу людину. Вітер стих, але сніг так і сипав колючою крупою, набиваючись в око і в ніс, викликаючи задуху, майже паніку. Як вони знайдуть Ігоря під таким снігом?
— Ти пробач мені, — заговорив раптом Василь. — Марія Олександрівна мене тоді прогнала, і по ділу, не заслужив я вашого прощення. Щоразу, як згадую той вечір, у грудях давить. Не хотів я, Аню, дурень був. Я від того часу й не п’ю. Дружина до мене повернулася, сина народила, і наче це все завдяки тобі, але так хіба правильно виходить?
Його глухий голос наче розганяв сніг, що йшов. Аня не дивилася на Василя, нічого не відповідала, але її єдине око пильно обмацувало дерева. І в цю мить вона помітила… Горбик, невеликий такий, наче просто кучугуру намело, але якось дивно він тут виглядав. Посвітивши ліхтариком, Аня поставила німе запитання Василю. Він усе зрозумів, кинувся вперед, прийнявся розгрібати сніг руками. З’явилося щось темне. Аня скрикнула. Підійти було страшно, ноги не слухалися. Василь нахилився над тілом, скинув голову і закричав:
— Дихає! Живий!
Вона впала поруч на коліна, прийнялася розгрібати сніг руками. Ігор був холодний, блідий, і Аня з переляком дивилася на Василя — правда ж живий?
До дому тягли його на руках — як не намагався Василь розбудити Ігоря, той теж стогнав, відбивався від когось.
Якби не сніг, дійшли б швидко, але ноги раз у раз застрягали, доводилося зупинятися, перехоплювати важку ношу.
Коли показалися вогні села, Аня видихнула.
— Сиди тут, — звелів Василь. — Ось тобі рушниця, якщо що, стріляй. Я швидко, сани в когось візьму і приїду.
Аня поклала голову чоловіка собі на коліна, відігрівала його своїм подихом, умовляла прокинутися. Гарячі сльози падали на його обличчя, і Аня витирала їх внутрішньою поверхнею рукавиці — зовні та була вся в гострих снігових шматочках.
Сани з’явилися швидше, ніж вона гадала. Василь гнав щосили, покрикував. Ігоря завантажили в сіно, вкрили з усіх боків, повезли. Вдома одразу роздягли, закутали в теплу ковдру, дали гарячого солодкого чаю. Ігор нарешті розплющив очі. Дивився каламутно, наче не розумів, де він і хто такий. І тільки коли зустрівся поглядом з Анею, усміхнувся слабко:
— Незабудко…
Коли Аня схопилася, щоб подякувати Василю, його вже й слід прохолов. Вона вибігла на ґанок, покликала:
— Васю! Дякую!
Його кремезна постать темніла за хвірткою. Василь обернувся і помахав їй рукою. Аня усміхнулася і помахала у відповідь.
