Звістка про заповіт Клавдії Іванівни вибухнула в родині Ковальчуків гірше за тротилову шашку. Коли нотаріус спокійним, монотонним голосом зачитав волю покійної, у кабінеті на кілька секунд запала така тиша, що було чути рипіння шкіряного крісла.
А потім почалося пекло.
— Це шантаж! Це чисте води шахрайство! — першою не витримала Тамара, мати сімейства. Її обличчя вкрилося червоними плямами, а пальці судорожно вчепилися в сумочку.
— Арсене, ти… ти підробив це! Зізнавайся, як ти змусив бабцю підписати ці папери?!
Арсен сидів навпроти, зблідлий і абсолютно розгублений. У свої двадцять п’ять років він пережив чимало: армію, ранній шлюб, важку роботу, але зараз почувався беззахисним підлітком.
— Мамо, про що ти говориш? — тихо відповів він, дивлячись на затиснутий у руках нотаріальний витяг. — Я сам дізнався про це хвилину тому. Я нічого не знав, клянуся.
— Не смій брехати мені в очі! — заверещала Тамара, підхоплюючись із місця. — Двокімнатна квартира в центрі міста! Тобі?! Хлопчиську, який їй навіть ніхто?! Миколаю, ну чого ти мовчиш? Скажи своєму синові… чи хто він там тобі!
Микола, вітчим Арсена, який виховав його як свого, лише важко зітхнув і похмуро подивився на хлопця.
— Негарно вийшло, Арсене. Дуже негарно. У тебе є молодші брат Денис і сестра Оля. Їм теж треба десь жити, на ноги ставати. А ти загрався в «улюбленого онука» і загарбав усе собі.
— Я загрався?! — Арсен нарешті відчув, як усередині закипає образа, яку він тамував роками. — Коли бабуся Клава три роки не вставала з ліжка, де були ваші рідні онуки? Денис на комп’ютері в танки грав, а Оля на дискотеки бігала! Хто їй ліки купував? Хто швидку викликав, коли ви на дачі шашлики смажили й казали:
«Ой, та вона просто привертає увагу»?!
— Ти робив це, бо жив за її рахунок! — відрізала мати. — Ти з дитинства підлещувався. Тепер зрозуміло, який у тебе був умисел. Продуманий який, подивіться на нього!
Нотаріус, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю, кашлянув і простягнув Арсену невеликий, складений учетверо аркуш паперу.
— Спокійно, панове. Покійна Клавдія Іванівна залишила ще ось цю записку. Вона просила зачитати її особисто вам, Тамаро, та вашому чоловікові.
Тамара вихопила папірець, швидко пробіглася очима, і її губи затремтіли від гніву.
— Що вона тут пише? «Тамаро і Миколаю, ви маєте силу і здоров’я, щоб підняти молодших дітей самостійно. А Арсен заслужив цей дах над головою кожним своїм днем і кожною склянкою води. Не тримайте зла»… Яке зухвальство! Та ми цей папірець у суді розірвемо! Вона була несповна розуму, коли це писала!
— Мамо, заспокойся, бабуся була при абсолютному здоров’ї і ясному розумі, — твердо втрутився Арсен, підвівшись. — І я нічого не анулюватиму. Це її остання воля.
— Тоді в тебе більше немає матері! — викрикнула Тамара, прямуючи до виходу. — І батька немає! І брата з сестрою! Ми заберемо цю квартиру через суд, ти нас погано знаєш!
Минуло два місяці. Арсен разом із дружиною Мариною продовжував жити в орендованій однокімнатній квартирі на околиці. Переїхати в залишене бабусею житло у них просто не піднімалася рука. Ключі лежали на тумбочці в коридорі, мов німий докір.
Щодня телефон Арсена розривався від дзвінків та повідомлень. Мати не втомлювалася виливати свій гнів.
Одного вечора, коли Марина готувала вечерю, у двері орендованої квартири голосно і вимогливо постукали. На порозі стояла Тамара, а за її спиною переминався з ноги на ногу вісімнадцятирічний Денис, зухвало засунувши руки в кишені куртки.
— Пустиш матір, чи вже зовсім совість втратив? — замість вітання кинула Тамара, протискуючись у вузький коридор.
— Заходь, мамо. Привіт, Денисе, — тихо сказав Арсен. — Чого ви прийшли?
Тамара сіла на єдиний стілець у кухні, озирнулася з презирством і заявила:
— Ми прийшли по-хорошому домовитися, поки судовий позов готується. Арсене, май совість. Тобі дев’ятнадцять років було, коли ти дізнався, що Микола тобі не рідний батько.
Ми тебе не вигнали, годували, вдягали. А тепер ти обкрадаєш наших спільних дітей. Денису восени в університет. Йому потрібне житло в центрі, близько до корпусу.
— То нехай Денис іде працювати й винайме, як це робив я! — спалахнув Арсен. — Я з вісімнадцяти років сам себе утримую! А квартира Клавдії Іванівни — це єдине, що пов’язує мене з людиною, яка мене дійсно любила без жодних умов!
— Ой, не починай цей свій плач! — відмахнувся Денис, уперше подавши голос. — Ти просто пригрівся біля старої, вона тебе й пожаліла. По-братськи, віддай ключі. Тобі й тут нормально живеться. А мені дівчину соромно в гуртожиток привести.
Арсен подивився на молодшого брата і відчув глибоке розчарування.
— Денисе, коли бабуся просила тебе привезти їй кавун у липні, бо їй дуже хотілося, що ти сказав? Що в тебе тренування і тобі ліниво їхати на інший кінець міста. А тепер тобі не ліниво забирати її майно?
— Арсене! — стукнула по столу Тамара. — Не смій рахувати, хто що зробив! Квартира має належати родині. Ти — відрізана скибка. Якщо ти не відпишеш половину квартири Денису, а половину Олі, ми подаємо до суду на визнання заповіту недійсним через недієздатність бабці. Адвокат сказав, у нас є всі шанси. Ми піднімемо всі її медичні картки!
— Роби, що хочеш, мамо, — з несподіваним для самого себе спокоєм відповів Арсен. — Але знайте: жоден лікар не підтвердить твою брехню. Бабуся до останнього дня розгадувала кросворди і пам’ятала всі дні народження. Навіть твій, про який ти сама часом забувала.
— Ах так?! Тоді прощавай! Не з’являйся більше на наші очі. Невдячне ти поріддя! — вигукнула Тамара, хапаючи сумку і штовхаючи Дениса до виходу. Двері з гуркотом зачинилися.
На кухні запала тиша. Марина підійшла до чоловіка, обійняла його за плечі й тихо запитала:
— Що будемо робити, Арсенчику? Вони ж дійсно можуть піти до суду. Може… може, ну її, ту квартиру? Наші нерви дорожчі. Купимо колись своє, виплатимо іпотеку.
Арсен підійшов до вікна, дивлячись на вечірнє місто. В його голові звучали слова Клавдії Іванівни, які вона сказала йому за тиждень до смерті, тримаючи його за руку: «Нікого не бійся, синку. Ти в мене найкращий. Роби завжди так, як підказує серце, і міцно стій на ногах».
Він повернувся до дружини, і в його очах більше не було страху — лише тверда рішучість.
— Ні, Марино. Якщо я зараз відступлю, я зраджу її пам’ять. Вона хотіла захистити мене, бо знала, що після її смерті я залишуся сам по собі. Суд так суд. У нас є закон, є правда і є її записка.
Завтра ми беремо речі і переїжджаємо в нашу квартиру. Досить ховатися і чекати, поки вони заспокояться. Вони не заспокояться, але це більше не моя проблема.
Він уперше за довгий час посміхнувся — вільно й полегшено. Наступного ранку вони почали збирати валізи. Арсен зрозумів головне: родину визначають не штампи в документах і не кровні зв’язки, а любов, відданість і повага. І цей іспит його «рідні» повністю провалили.
Світлана Малосвітна
