Коли директор викликав головного бухгалтера на килим, усі зрозуміли, що він здогадався. «Наташко, якщо що – ти кричи…», – казала Світлана, покусуючи від хвилювання губи. «Та голосніше, голосніше…» – підтакувала баба Таня з мітлою в руках.
Коли директорка підприємства Зінаїда Степанівна йшла на заслужений відпочинок, проводжали її всім невеликим дружним колективом.
— Ми будемо за вами сумувати, — не стримуючи сліз, схлипувала головний бухгалтер Наталія Василівна.
— Я теж сумуватиму, дівчатка… — відповідала вона, по черзі обіймаючись з усіма.
Після того, як Зінаїда Степанівна поїхала, співробітниці зібралися в кабінеті бухгалтерії, заварили чай, дістали коробку цукерок і стали захоплено обговорювати, що буде далі.
— Цікаво, кого призначать новим директором? – задумливо мовила Наташа.
— Я чула, що якийсь мужик має бути… — сказала секретарка Світлана.
— Погано, що мужик…
Усі присутні важко зітхнули, мовчки погоджуючись із Наталією Василівною.
Ні, співробітниці не мали нічого проти чоловіків-керівників, та й переживали вони зараз більше не за себе, а за своїх підопічних, які нелегально «прописалися» на території підприємства. Усього їх було четверо: три дамочки і один чоловік. Ну або майже чоловік (вибач, Василю).
Кішечок звали Ліза, Муся і… Танюха. Ім’я для останньої вигадала прибиральниця баба Таня.
«Просто, коли ви мене кличете на обід, вона завжди попереду мене біжить… От і хай тепер буде Танюхою» — пояснила баба Таня своє рішення.
Дівчата довго сміялися, але перечити жінці поважного віку не стали. Танюха, значить, Танюха.
Але найвиднішим у цій компанії був саме Василь. Сірий, як вулканічний попіл, з жовтими очиськами кольору бурштину і… товстий.
«Ой, дівчатка, нічого ви не розумієте, — усміхаючись, казала Наталія Василівна. – Хорошого кота має бути багато!».
— Та куди вже більше, — завзято реготала секретарка Світлана, занурюючи свої пальці в густу шерсть.
— Скоро зовсім рухатися не зможе, — ділилася своєю думкою баба Таня. – От моя Танюха…
Втім, незважаючи на зайві кілограми, що випирали з боків, кіт однаково залишався улюбленцем і душею компанії. І чим більшим він ставав, тим більше його любили.
Під час обідньої перерви за старою доброю традицією дівчата клали кота-лежебоку на середину столу, сідали за цей самий стіл і знімали стрес, накопичений після першої половини робочого дня.
Але потім Наталія Василівна все ж почитала в інтернеті інформацію про котів і вирішила, що Васька треба «посадити на дієту». Щоб не піддавати його здоров’я небезпеці.
Вона знайшла на сайті зоомагазину спеціальний корм для «таких, як він» і замовила кілька упаковок із доставкою на роботу.
Василю корм сподобався і більше нічого іншого він їсти не бажав. Кішечкам, щоб вони не почувалися обділеними, теж стали купувати корм для стерилізованих.
— Вони ж мамами ніколи не зможуть стати, — плакала секретарка Світлана. – А так погризуть трохи ті подушечки й заспокояться. Я знаю, про що кажу!
Спочатку купували за свої гроші, а потім… Потім Наташі спала на думку геніальна ідея…
«Дівчатка, слухайте… Вася, Ліза, Муся і Танюха – вони ж давно на підприємстві живуть, так? Виходить, що вони такі ж співробітники, як і ми з вами, правильно?».
— Ну так, — хором відповідали дівчата, ще не до кінця розуміючи, до чого хилить головбух.
— Тільки не кажи, що треба ще більше скидатися… — засмутилася баба Таня. – І так щомісяця ми гроші збираємо немалі.
— Ні-ні! Я думаю, що можна взагалі не скидатися більше. А що, якщо…
Наталія Василівна розповіла дівчатам про те, що можна додати ще одну статтю витрат, скажімо, на господарські потреби, і виділяти гроші на корм улюбленцям через бухгалтерію. Офіційно.
— А що Зінаїда Степанівна скаже? – переживала баба Таня, якій ця ідея сподобалася.
Зінаїда Степанівна не стала відриватися від колективу й ініціативу підтримала.
— На ремонт обладнання ж гроші виділяються, на бензин теж… Значить і на котів можна взяти трошки, — відповіла вона. – Одну справу робимо…
Відтоді підприємство офіційно оплачувало обіди своїм співробітникам: Ваську, Лізі, Мусі та Танюсі.
Але тепер…
Тепер вони так робити не могли, бо невідомо, як відреагує на це новий директор. І якщо раніше за витрачені кошти звітувати було не обов’язково, то зараз…
А враховуючи, що він – чоловік, цілком імовірно, що змусить котів просто вигнати на вулицю.
— Я свою Танюху не дозволю вигнати! – кричала баба Таня. Вона мені в прибиранні допомагає. І мишей ще ловить. Не те, що лежебока ваш кабінетний.
— Васька теж мишей ловить добре, навіть незважаючи на те, що товстий! – заступилася за кота секретарка Світлана.
«І Ліза! І Муся!» — по черзі вигукували інші співробітниці, що зібралися за столом.
— Загалом, так, дівчатка! – підняла руку Наташа. – Нікого вигнати на вулицю я не дозволю! І з кормом щось обов’язково придумаємо. Знайду спосіб, як звітувати.
— А якщо новий директор дізнається про обман?
— Не дізнається. Він взагалі не повинен нічого знати… Нехай це буде маленьким секретом нашої фірми.
Новий директор підприємства Кирило Віталійович довго не міг зрозуміти, чому милі гарні співробітниці так безцеремонно свердлять його своїми поглядами.
Та не просто свердлять, а з якимось осудом і навіть несхваленням… Мовляв, навіщо приперся?
Зрозуміло, що вибудовувати стосунки з уже сформованим трудовим колективом дуже непросто, але…
«Невже це нормально – отак відкрито виявляти свою неприязнь до начальства?» — дивувався Кирило.
— Тож першочерговим завданням, яке я ставлю перед собою, — продовжив незворушно говорити директор, — є оптимізація витрат. Сподіваюся, що разом у нас вийде досягти хорошого результату.
Присутні в кабінеті начальника співробітниці невдоволено захитали головами.
— Може, у когось є питання?
— Кириле Віталійовичу, а ви котів любите? – не витримала секретарка Світлана, і відразу ж отримала ліктем у бік від Наталії Василівни, яка стояла поруч.
— Вибачте, а це до чого?
— Та так просто. Цікаво було.
— Якщо питань по суті більше немає, то давайте тоді працювати. Час – гроші!
— Дівчатка, я впевнена, що він котів не любить, — шепотіла Світлана. – Ще й на грошах зациклений. Жадібний, мабуть.
— Може, влаштуємо страйк? – запропонувала баба Таня, розмахуючи мітлою.
— Так, відставити паніку! – сказала Наталія Василівна. – Ще нічого не сталося, а ви вже готові зі світу його зжити.
— А що робити?
— Час покаже.
— У мене грошей немає, щоб на корм скидатися, — нагадала баба Таня.
— І в мене немає… — важко зітхнула Світлана. – А ще ж наповнювач треба купити. Відчуваю, що з цією оптимізацією всі витрати доведеться урізати…
— Викрутимося! – загадково посміхнулася Наталія Василівна. – А тепер давайте працювати, щоб увагу не привертати. І пам’ятайте, дівчатка: він не повинен знати!
Минув місяць.
Кіт Васька і його вірні подруги Ліза, Муся та Танюха так само залишалися жити на території підприємства і продовжували їсти все той же смачний дорогий корм.
На очі начальству вони не потрапляли. Ну або майже не потрапляли. Тільки один раз Кирило Віталійович зіткнувся з Василем, який розвалився на підлозі в бухгалтерії і навідріз відмовився поступатися дорогою головному.
Наташа вже готувала контраргументи, щоб пояснити присутність «нахабного» кота в кабінеті, але директор навіть не думав нічого з’ясовувати.
Забрав документи на підпис і пішов, залишивши Наталію Василівну в повному нерозумінні.
— Що, навіть нічого не сказав? – цікавилася Світлана. – Просто пішов?
— Ага… Мовчки.
— Ох, не на добро це…
— Чому?
— Мій колишній теж нічого не казав, мовчав, а потім сказав, що подає на розлучення. Чоловіки вони такі: довго думають, після чого швидко роблять.
— Невже вижене їх на вулицю? – злякано прошепотіла баба Таня, притискаючи до себе свою Танюху.
— Не вижене! – сказала Наташа. — Якби хотів, то одразу б вигнав.
— А чому тоді промовчав? – не заспокоювалася Світлана. – Напевно, щось задумав.
А наступного дня Кирило Віталійович викликав головного бухгалтера до себе на килим.
— Наташко, ти якщо що – кричи, ми прибіжимо відразу, — казала Світлана, покусуючи від хвилювання губи.
— Так-так, кричи голосніше, — підтвердила баба Таня, міцніше стискаючи свою мітлу. – Як дам йому…
Наталія Василівна подякувала дівчатам за підтримку і суворо-на-суворо наказала їм не втручатися. З огляду на їхній запальний характер – тільки гірше зроблять.
— Наталіє Василівно, присідайте, — показав директор на стілець.
Наташа мовчки сіла.
— Здогадуєтеся, чому я вас викликав?
— Ні, — захитала головою головний бухгалтер, намагаючись не показувати, що нервує.
— Добре, тоді я поясню. Дивився тут учора документи і в статті витрат помітив дивне формулювання. Ось, не підкажете, що це може означати?
Кирило Віталійович підійшов до Наталії Василівни, поклав перед нею папку і тицьнув пальцем у рядок.
«Кошти, що виділяються на профілактику захворювань нервової системи співробітників підприємства».
— А ось чеки, подивіться. Тут написано: корм для котів і кішок, краплі від бліх, наповнювач для котячого туалету.
Наташа так сподівалася, що директор не знайде ці чеки. Але дива не сталося. «Ех, краще б я їх випадково загубила».
— Я так розумію, це все не для співробітників підприємства, а для котів і кішок, які щодня бігають територією? Правильно?
Наташа кивнула.
Потім негативно захитала головою. А коли зрозуміла, що попалася, просто сказала правду:
— Вони теж співробітники.
— Хто вони?
— Ну коти й кішки. Точніше, Вася, Ліза, Муся і Танюха… Вже не перший рік із нами разом живуть. І вони тут не просто так… Вони користь приносять.
— Яку? Знижують ризик захворювань нервової системи співробітників підприємства? – усміхнувся Кирило Віталійович.
— А хоча б і так. Вони справді допомагають стрес знімати протягом важкого робочого дня.
Директор мовчав.
— А ночами вони ловлять мишей, із якими ніяка отрута не може впоратися. У нас же на складах продукти. Якби не коти, то збитків було б на мільйон!
Директор мовчав.
— Ми ж їх спочатку за свої гроші годували, але їм потрібен спеціальний корм, а він не з дешевих, тому…
— Тому ви вирішили годувати їх за рахунок коштів, виділених на господарські потреби?
— Так. Зінаїда Степанівна, яка до вас працювала директором, була не проти.
Наташа хотіла встати і піти.
Вона вже зрозуміла, що нічим хорошим ця розмова не закінчиться. Але директор її зупинив, поклавши руку їй на плече.
— Я теж не проти, — усміхнувся він.
— Не проти чого? – здивовано подивилася на шефа Наталія Василівна.
— Ну щоб кішки жили на території, і щоб ви купували їм корм. Ось тільки…
— Що?
— Я ж не просто так цікавився, що означає «профілактика захворювань нервової системи співробітників підприємства». До нас скоро перевірка нагряне, і подібне формулювання неодмінно викличе в перевіряльника інтерес.
— А як треба?
— Ну якщо кішки мишей ночами ловлять… — замислився Кирило Віталійович. – Ну тоді можна написати: витрати на «біологічні засоби для боротьби з гризунами».
Наташа хотіла розсміятися, але стрималася. «Креативний у них директор». А потім із вдячністю подивилася на Кирила.
— Дякую вам…
— Нема за що. Ви думали, що я змушу вас вигнати котів на вулицю? Тому так дивно себе поводили?
— Так.
— Я б так ніколи не сказав. Тому що котів і кішок дуже люблю. У самого вдома троє живе. І знаєте, мабуть, на наших «співробітниках» економити не варто. Тому, якщо треба, то виділяйте грошей побільше. На щеплення там планові, наприклад, або іграшки…
Коли Наташа вийшла з кабінету директора, вона була дуже задумливою – ніяк не могла отямитися після почутого. Вона ж думала, що Кирило Віталійович, що він… А він виявився дуже хорошим, добрим чоловіком.
— Наташко, ну що? Він дізнався, так? Кінець справі? – злякано спитала Світлана.
— Що, все-таки доведеться скидатися? – засмучено спитала баба Таня.
— Ні, дівчатка, — усміхнулася Наталія Василівна. — Усе буде добре! Ходімо до бухгалтерії, я вам таке розповім…
