Коли Ірина відчинила холодильник після робочого дня, порожні полиці розповіли їй більше, ніж будь-які слова. Її пальці стиснулися. Десять років шлюбу звелися до цього мовчазного зрадництва — спустошеного холодильника й вічно порожнього гаманця чоловіка.
— Знову твій батько заходив? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Михайло не відривав погляду від телевізора.
— Так, заглядав ненадовго.
— Ненадовго? — Ірина грюкнула дверцятами холодильника. — І встиг забрати половину продуктів? Сирокопчену ковбасу, яку ти не їси, усе варення, що я з мамою готувала, молоко, чай… Навіть баночку з медом прихопив!
Михайло нарешті повернувся до неї, схрестивши руки, ніби готуючись до оборони.
— Він мій батько і має право приходити сюди, коли захоче. Що такого в тому, що я дав йому трохи продуктів?
Ірина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. День і без того видався важким — клієнти були незадоволені, начальник чіплявся, і вона затрималася в офісі, намагаючись розгребти завали роботи.
— Я не зобов’язана утримувати твого батька. Мені тебе одного на шиї досить!
Михайло схопився з дивана, обличчя його зблідло.
— А ти, схоже, забула, як мій батько нам допомагав! — він підійшов ближче, майже впритул. — Забула? Тоді я тобі нагадаю — ця квартира в нас винятково завдяки моєму батькові! І нічого в тому поганого немає, що я дав йому трохи ковбаси!
— На цю квартиру я працювала вісім років без перерви! — Ірина виявила, що підвищила голос, хоча секунду тому планувала зберігати спокій. — У той час як ти займався пошуком себе! І зауваж, так і не знайшов! І на ковбасу заробляю теж я!
Вона попрямувала у ванну, але на півдорозі помітила на столі папір, якого раніше не бачила. Підійшовши ближче, Ірина впізнала кредитний договір. Тридцять тисяч гривень. Підпис чоловіка стояв унизу, ясний і чіткий, дата — два тижні тому.
— Що це? — вона розвернулася, потрясаючи папером. — Ти взяв кредит і жодного слова мені не сказав?
Михайло здригнувся, але швидко відновив самовладання. Його вічно безробітне існування в її очах раптово набуло нового відтінку — він був не просто утриманцем, а зрадником.
— А, це… — він почухав потилицю жестом, який зазвичай означав, що він нервує. — Думав уранці сказати. Тобі треба заплатити за позикою.
— Що? — Ірина відчула, як до горла підкочується нервовий сміх. — Я маю заплатити за твоєю позикою?
— Ну так, Іришо, — у його голосі з’явилися знайомі благальні нотки, які раніше діяли безвідмовно. — Там усього тридцять тисяч гривень.
— І на що ти їх витратив? — кожне слово давалося їй насилу, наче вона тягла на собі непосильну ношу.
Михайло відвів погляд, його пальці нервово постукували по стільниці.
— Ну як на що… Різне… Батькові треба було допомогти, у нього в заміському будинку електрику оновлювали, їжа…
— Їжа? — Ірина відчула, як земля йде з-під ніг. — Ти жартуєш? Їжу купую я, роблю доставку щотижня. Яку їжу ти міг купувати?
У цю мить щось зламалося в Ірині остаточно.
— Твій борг, ти й виплачуй, набридло, — відрізала вона.
Ірина пройшла у ванну і зачинила двері. Там вона нарешті дозволила собі поплакати, беззвучно, закусивши рушника, щоб не почув. Її погляд упав на полицю з косметикою — дорогий шампунь, який вона купувала на розпродажі, заощаджуючи на обідах, був майже порожній. Це була остання крапля.
А Михайло, явно не розумів, через що дружина засмутилася, спокійно повернувся дивитися телевізор. Завжди ж так жили. Він увімкнув якийсь фільм, але не вникав у сюжет. Перед очима стояло обличчя Ірини, спотворене розчаруванням. Щось усередині підказувало йому, що цього разу все по-справжньому серйозно. Але визнати це означало б змінити себе, а він не знав, як це зробити.
— Вона зовсім мене не розуміє, — скаржився Михайло батькові, який відвідував його наступного дня.
Ірина пішла на роботу рано-вранці, не сказавши ані слова.
— Учора, уявляєш, сварку на порожньому місці влаштувала. А я ж нічого особливого не робив, ну взяв позику, так же не просто так. Тобі хотів допомогу надати.
Михайло сидів, згорбившись, тримаючи в руках фотографію з весілля. На знімку вони обоє сяяли від щастя, Ірина в простій білій сукні та Михайло в костюмі, який позичив у друга. Тоді здавалося, що любов може нагодувати, зігріти і вирішити всі проблеми.
— Я ж чоловік, зрештою, зобов’язаний допомагати батькам, — продовжував він. — А вона не дає мені відчути себе турботливим сином, розумієш?
У глибині душі Михайло знав, що не правий, але визнати це означало б визнати, що всі ці роки він прожив неправильно. Визнати, що його батько, який зараз сидів навпроти, заклав у нього цю модель поведінки своїм прикладом — вічно залежати від інших і вважати це нормою.
— Ех, одразу казав тобі, тримай Ірку, — бурчав батько, і в його голосі Михайло чув луну численних сварок батьків, які пам’ятав із дитинства. — Але ти не переживай, тобі хвилюватися шкідливо. Давай-но краще вип’ємо чаю з полуничним варенням.
Його батько ніколи не говорив про почуття, тільки про практичні речі. Про те, що треба взяти, що треба з’їсти. Ніколи — про те, що відчуваєш, про що мрієш.
— Таке смачне? — продовжував батько. — Що-що, а варення у твоєї Ірини чудово виходить.
Михайло зітхнув. Він пам’ятав, як Ірина варила це варення. Стояла біля плити, волосся забране в хвіст, на щоці крапелька соку, і жінка — така зосереджена, ніби вирішує найважливіше завдання. Він тоді підійшов ззаду, обійняв її за талію, вдихнув запах полуниці та її парфумів. Вона засміялася і відмахнулася від нього ополоником: «Не заважай, усе зіпсуєш!» Здається, це був їхній останній по-справжньому щасливий тиждень.
— Ні, тату. Учора останню банку взяв, — зізнався він. — Ірина через це теж засмутилася.
Михайло та Ірина оформили шлюб десять років тому холодного осіннього дня. Покохала його Ірина за красномовство і мрії — він говорив так красиво, ніби цитував вірші, зізнавався в любові так палко, що в неї паморочилося в голові. Обіцяв, що вони житимуть як у казці, що на руках усе життя носитиме…
Вона вірила кожному слову. У свої двадцять два вона була впевнена, що зустріла чоловіка своєї мрії, того самого принца з дитячих мрій, який оберігатиме й захищатиме. Тільки принц виявився без коня, без королівства і навіть без роботи.
Весілля вирішили не організовувати, гостей не запрошували. Щастя ж не в святкуванні полягало, а в двох люблячих серцях, як казав Михайло. Тепер Ірина розуміла, що це була просто відмовка — грошей не було ні в неї, тоді ще студентки, ні в нього, вічного шукача покликання.
Ірина тільки починала кар’єру, а в Михайла ніколи не було нормальної роботи. Він намагався, спочатку десь підробляв, тільки все в нього не складалося. Влаштувався на будівництво, недогледів за інструментом, із зарплати вирахували. Потім займався збиранням парників, там умудрився один зламати, знову борги.
— Та скільки можна? У тебе руки звідки ростуть? Чому ти не здатний нормально працювати, як усі інші? — сварила вона після чергового його звільнення.
— Іро, ну не знаю, як так виходить… Там борг треба повернути, сказали більше на роботу не приходити, — виправдовувався чоловік.
Тоді його батько, Микола Олексійович, побачивши, що в сина сім’я розвалюється, запропонував придбати квартиру, не хотілося йому назад на своє утримання такого сина брати. Половину вартості він вніс за Михайла, а на другу половину іпотеку Ірина оформила, виплачувала вісім років.
Виплатила, думала, зітхне спокійно, може, кудись на відпочинок вирушить, про дітей замислиться, адже не молоді вже. А Ірина дуже мріяла про дитину і не одну, а двох або краще трьох. Але все виявилося інакше, чоловік за цей час так і не влаштувався на нормальну роботу.
— Піду в декрет, як жити будемо? — плакала Ірина.
Михайло навіть уваги не звертав. Які діти? Адже й так непогано живуть, його все влаштовувало. Минув деякий час, і Ірина знову підняла питання про працевлаштування, але чоловік відповів безтурботно.
— Навіщо? Половину квартири я сплатив, — стверджував він.
— А комунальні платежі? А продукти? Чи ти повітрям харчуєшся?
— Батько дає гроші, та я їм зовсім небагато. Не вимагаю від тебе делікатесів, радий навіть простій смаженій картоплі.
— От сам би й посмажив картоплю.
І Михайло задумався, а чому б і ні? Почав сам готувати вечері, і виходило в нього непогано, Ірина навіть хвалила чоловіка, хоч десь знайшов своє покликання.
А Микола Олексійович, дізнавшись, що син узяв на себе домашні справи, перестав допомагати фінансово, до того ж вийшов на пенсію, гроші самому знадобилися. Заміський будинок купив, ремонт там затіяв.
— Ти б поговорив із дружиною, мені треба проводку в домі поміняти. Я все-таки вам на квартиру гроші давав.
Михайло поговорив, але Ірина категорично відмовила, що ще придумали, вона його забезпечує, ще й його батькові повинна допомагати? Ото тоді Михайло й узяв позику, ніяково стало перед батьком, усі гроші йому віддав. І радів, наче дитина, коли той його хвалив.
Тільки платити за позикою було нічим, дружина відмовлялася, та ще й сварилася, що батькові він допомагає. А що, хіба це допомога, пару банок із варенням, трохи прального порошку для заміського будинку й половину пляшки Ірининого шампуню відлив. Невже їй шкода?
Через тиждень після сварки з кредитом Ірина зібрала сумку з необхідними речами. Михайло ще намагався щось говорити, вмовляв залишитися. Але жінка не слухала, набридло їй усе це. Пішла вона від нього. А Михайло виплатив позику, правда з величезними відсотками, і довелося дещо з техніки продати, щоб колектори не з’явилися.
