Коли Петро познайомився з Ларисою, між ними не промайнуло іскри, не спалахнули обоє взаємними почуттями й пізніше, побачивши одне одного, не відчували душевного тремтіння.
Просто одного разу так склалося, що провів її Петро з танців, не провести було незручно, розбились усі парами й так вийшло, що лишився він з Ларискою.
Потім забігав до неї кілька разів, просто побалакати. Дівчина вона була зовні приємна і найголовніше — сердечна й спокійна. А потім друзі й близькі стали жартома питати: «Коли весілля?»
А батьки серйозно радили Петрові засвататися.
Так вони й одружилися. Жили, як усі в селах, багато працювали, про почуття одне до одного міркувати не було часу. Їхній єдиний синок Сергійко лише радував, спочатку навчанням у школі, потім в інституті, згодом зустрів гарну дівчину й почалися передвесільні клопоти.
Лариса вибір сина схвалила, Настя їй дуже сподобалася. Як і будь-яку матір, її хвилювало це питання, і тепер вона могла нарешті з полегшенням зітхнути. Але лихо нагрянуло звідки не ждали.
Весілля йшло повним ходом, зал ресторану був повний гостей, музика рвалася з колонок, стіл ламався від їжі.
Лариса сиділа абсолютно щаслива, розомліла і трохи втомлена. Вона дивилася на нарядний натовп, на дітей, що бігали за повітряними кулями, на веселу молодь і була щаслива.
Серед танцюючих вона побачила свого чоловіка, той енергійно витанцьовував перед якоюсь фарбованою блондинкою, а та, усе намагалася зачепити його, при цьому завзято посміхаючись. «Оце ж розгарячився старий…», — подумала вона.
Тут притушили світло й заграла повільна композиція. Молоді закрутилися в центрі залу, і Лариса забула про все, промокаючи очі серветкою. Які ж вони гарні!
Настя — ніжна й тендітна, вся в білих мереживах, тоненькими рученятами, затягнутими в рукавички, обіймає шию Серьоги. Той майже на голову вищий за наречену, височіє над нею наче скеля, турботливо обіймаючи…
У цю мить її погляд зловив серед танцюючих Петра. Блондинка буквально повисла на ньому, вони поволі тупцювали на місці, і вона щось жваво говорила йому на вухо, час від часу регочучи й уміло закидаючи голову, не забуваючи томно стріляти очима.
Поруч із Ларисою сиділа її родичка, вона, спритно запихаючи в рот салат, одночасно видала відому інформацію: «Це Настина колега з роботи, Мариною звуть, незаміжня, трохи молодша за тебе. Іди, вдар їх по голові, що визираєш? Я підтримаю, якщо що!»
«Годі тобі, — відгукнулася Лариса, — не псувати ж весілля сина цими чварами! А з Петькою я вдома побалакаю.»
Настрій був зіпсований, решту вечора чоловік не відходив від Марини. А та явно не була проти, почервоніла й танцювала як заведена, скинувши туфлі й щохвилини витираючи піт з чола. Лариса навіть позаздрила такій невгамовній енергії.
Вдома розмова була короткою. «Ну, випив зайвого, подумаєш, — сказав Петро, — потанцював з бабенею, що такого? Свято ж!» Але те, що сталося, лишило важкий осад у душі в Лариси, чоловік відкрився їй з якоїсь незнаної й неприємної сторони. Образ блондинки з волоссям, прилиплим до вологого чола, і кокетливою усмішкою усе стояв перед очима.
Петро став турботливим батьком: «Збери гостинці, відвезу дітям у місто», — часто говорив він. «Ти їм набрид уже! Дай їм удвох побути, наша справа тепер — сторона!» — відповідала Лариса. Але той збирав варення й соління і віз їх у місто, благо їхати було недалеко.
Коли Настя й Сергій були у них у гостях, Лариса ненароком запитала, чи не набрид їм батько своїми візитами.
«А чому б набридати, — відповів Сергій, — він гостинці завозить і навіть у дім не заходить, їде далі по своїх справах!»
Коли Лариса запитала чоловіка, які в нього «справи» в місті, той не став приховувати. Так, у нього з Мариною стосунки.
Чому так склалося? Тому що вона жінка-феєрверк, свято, ураган! Між ними все виблискує, вони можуть посваритися й помиритися кілька разів за вечір, такого накалу пристрастей йому й не снилося.
Таку жінку він шукав усе життя, між ними літають флюїди й посуд! Вона — чистий вогонь, а Лариса — стояча вода!
Він пішов від неї, звільнився з лісгоспу, де пропрацював двадцять років, і поїхав у місто, до своєї Марини. Ніби камінь поклали на груди Ларисі, так давила на неї образа. Скільки сліз було виплакано, скільки дум передумано.
На щастя, Сергій і Настя постійно приїжджали підтримати її й допомогти по господарству. Вони були єдиною втіхою.
Вночі вона довго не могла заснути, вдивляючись у пітьму, ставила собі безкінечні питання. Що вона зробила не так?
Чому раптом стала непотрібною? Чим краща та жінка? Виходить, треба було поводити себе інакше, бути темпераментною й емоційною. Шпурляти в чоловіка посуд, а потім палко миритися.
А вона — стояча вода, спокійна, покірна й розсудлива. Іншою вона бути не може, точніше, може, але це буде удавання. А безкінечно удавати не можна, отже, не варто було взагалі пов’язувати своє життя з Петром. Але хто знав, що вони не підходять одне одному? І не було б цього шлюбу, не було б і Сергія… Питання роїлися в її мозку й, зрештою, вона провалювалася в рятівний сон.
Вона розплющила очі, коли на дворі було ще темно, лив дощ із перемішкою зі снігом, було чути, як краплі б’ються об залізний дах.
Сусід заводив свою стареньку машину, вона, скрегочучи й чхаючи, ніяк не хотіла їхати. Цей звук довгий час означав для неї початок нового дня, вона вставала й гріла сніданок, будила чоловіка. От і зараз вона вибралася з затишного кокону ковдри й раптом завмерла. Їй не треба вставати, чоловіка нема, а вона у відпустці.
Із задоволенням забравшись назад під теплу ковдру, вона вперше подумала: «Як добре, що його нема…» І миттєво заснула.
Петро завжди боявся протягів, йому постійно здавалося, що з-під дверей дує, а від вікна віє холодом. Тому обідній стіл стояв у найбезпечнішому й найтемнішому кутку, куди жоден протяг не міг дістатися.
Лариса вхопила край стільниці й потягнула, стіл з грюкотом поповз убік вікна, лише чашки перелякано дзеленькотіли, а ніжки протестували і скрипіли. Вона встановила стіл біля самого віконця, і тепер за обідом насолоджувалася видом на сад.
Правда, сад давно скинув своє листя і був сирий і непривітний, лише вітер тріпав кілька грон горобини, яскравою плямою розбавляючи похмурий пейзаж. Але Ларисі все подобалося. «Як добре!» — думала вона, дивлячись, як сніжинки несміливо лягають на гілки, наче прикрашаючи їх тонким мереживом.
Коли сніг покрив усю землю рівним і щільним шаром, Лариса дістала з горища запилені лижі. Вже багато років у неї не вистачало часу на цю маленьку насолоду. Як приємно ковзати білим полотном, давно забуте відчуття.
Вона й забула, з яким звуком палі впиваються в лід і як сніговий пил, виблискуючи, осипається з ялинових лап. Втомлена й задоволена, вона повернулася з прогулянки.
Лариса щедро плеснула олії на сковорідку, вона розтіклася, шипіла тріскочучи, Петро ненавидів соняшникову олію, його нудило від одного виду.
Вона усміхнулася, насипаючи на сковороду картопляні часточки.
Приїхали Сергій і Настя, заставши матір за поїданням картоплі. «Батько збирався приїхати…» — сказав Сергій. Він здивувався, прочитавши в очах матері переляк і невдоволення. «За зимовими речами», — договорив він.
«Фух, налякав, — усміхнулася Лариса, — заходьте, приєднуйтесь! Така смакота!»
Вона відправила підсмажений картопляний шматочок собі в рот і, солодко заплющивши очі, промовила: «Добре-то як!»
