Коли матір вирішила познайомити дочку зі своїм обранцем, Таня насупилася. Проте вона ще не знала, що Микола стане їй не просто вітчимом, а татом і цілим світом.
— Доню, нам треба поговорити.
— Про що? — Таня здивовано подивилася на маму.
— Я хотіла б тебе з кимось познайомити.
Таня закотила очі.
— Я не хочу ні з ким знайомитися.
— Сонечко, для мене це дуже важливо. Будь ласка.
— Гаразд… але я нічого не обіцяю. Я люблю тата.
— Тато є тато, і його ніхто й ніколи не замінить. Я тобі вже не раз казала: він ось тут, — мама поклала руку, — у наших серцях. Мені теж його не вистачає. Але він хотів би, щоб ми жили далі.
У Тані защипало в очах — так бувало завжди, коли вона згадувала свого улюбленого татуся. Його не стало, коли їй було десять років. Мама тоді пів року майже не вилазила з кладовища: прибирала могилу, наводила лад, іноді довго сиділа й розмовляла з дерев’яним хрестом. Потім бабуся й тітка Женя, мамина подруга, поговорили з нею за зачиненими дверима. Після того мама трохи оговталася, і життя родини Ларенків поступово повернулося у звичне русло.
Що в мами хтось з’явився, Таня помітила кілька місяців тому. Змінилася поведінка: мама поспішала на роботу, а іноді затримувалася після неї. Щоправда, ненадовго — вона не могла залишити доньку саму. Увечері в них була традиція — говорити перед сном, ділитися новинами дня. Таня дуже любила ці хвилини удвох. Хоч тоді їй здавалося, що вона вже зовсім доросла — ще б пак, тринадцять років! Ого-го!
— Мам, а ти приведеш цього…
— Миколу, — підказала мама.
— Так, Миколу. Він житиме з нами?
— Ні, він пропонує переїхати до нього. У нього великий будинок. Місця вистачить усім.
— Я нікуди не хочу переїжджати.
— Давай вирішувати проблеми поступово?
— Добре.
Через кілька днів прийшов чоловік знайомитися з донькою коханої.
— Привіт, Таню, — Микола простягнув велику долоню, у якій Танина рука буквально потонула.
— Добрий день. А як мені вас називати?
— А як би ти хотіла?
— Ну, дядя Коля звучить якось дивно… Мабуть, просто Миколою.
— Домовилися.
Микола запросив їх до свого дому. Будинок стояв на околиці селища й межував із лісом.
— Таню, ти собак любиш?
— Дуже! — вона не просто їх любила, вона мріяла про собаку, але мама казала, що в квартирі йому не місце.
— Тоді ходи, покажу. Я поки що закрив Марата — він до тебе звикне, і ви обов’язково подружитеся.
Таня засміялася — пес їй дуже сподобався.
— Ти поки роздивися все тут, що до чого, а я піду м’ясо переверну.
— Добре.
Микола пішов до Олени, а Таня залишилася біля вольєра.
— Привіт, Марате. Давай дружити?
Пес радісно завиляв хвостом.
— Схоже, ми з мамою тут надовго.
Олена різала салат і тихенько наспівувала.
— Любове моя, — обійняв її Микола, — здається, я сподобався Танюші. А ми ж так хвилювалися.
— Так, думаю, їй усе сподобалося. Особливо собака.
Тієї миті Олена вперше за довгий час була по-справжньому щаслива. Її подруги часто скаржилися на труднощі з дітьми в підлітковому віці. А з Танечкою проблем не було. Вона росла спокійною, стриманою й дуже розсудливою.
На ніч вони вирішили залишитися в Миколи. Олена зайшла до кімнати, яку він назвав Танюшиною.
— Доню, поговоримо?
— Так, мамусю, заходь. Тут так красиво! Подивися, Коля все підготував до нашого приїзду. Дивись, — донька швидко розгорнула пакунок, — халат такий пухнастий, капці… і навіть букет у вазі біля дзеркала. Він дуже хвилювався, питав, що тобі купити.
— Мам, та не треба було…
— Скажи, доню, він тобі сподобався?
— Мам, головне, щоб він подобався тобі. Але він справді хороший. І знаєш, мені сподобався дім… і Марат теж.
— Ага, я так і знала. Дарма ти його під столом підгодовувала — розбалуєш.
— Нічого він не розбалується.
— Гаразд, сонечко, лягай відпочивати. День був довгий.
Уранці, коли Таня спустилася до столу, Миколи не було.
— Мам, а де Коля?
— На риболовлю пішов.
— Я б теж сходила… Пам’ятаєш, тато часто нас брав із собою…
— Звісно пам’ятаю.
Олена з Танечкою перебралися жити до Миколи. Вітчим подобався дівчинці: він часто балував їх подарунками й смаколиками, завжди давав мудрі поради, допомагав з уроками. На вихідних вони разом ходили на риболовлю або просто блукали лісом.
Одного дня Таня повернулася зі школи раніше й побачила маму заплаканою.
— Мамусю, що сталося? Коля!
— Ні-ні, доню, все добре…
Микола вбіг до хати, задиханий.
— Танюшо, що сталося, чого ти так кричиш? Олено, що за сльози?
— Сядьте, будь ласка.
Таня й Микола не зводили здивованих очей з Олени. Вона простягнула чоловікові аркуш.
— Нічого не розумію… Діагноз?
Олена кивнула.
— Мамо… мамочко… — Таня не могла повірити.
За пів року хвороби Олена стала тінню. Основне лікування мали розпочати у вересні, але вона не дочекалася — було занадто пізно. Після похорону на кухні сиділи бабуся, Оленина мама, і Микола.
— Наталю Іванівно, якщо Танечка захоче, вона може залишитися зі мною. Тут її школа, друзі… Їхати до вас в інше місто — це може засмутити дівчину.
— Миколо, давайте запитаємо її.
— Будь ласка… я не переживу, якщо ви її заберете.
Таня стояла за дверима й усе чула.
— Бабусю… я згодна. Я залишуся з Колею.
Наступні пів року вони не жили — існували. Вітчим приходив з роботи, допомагав їй з уроками, водночас готував вечерю. На Тані були прибирання й прання.
— Танечко, чому ти зовсім не ходиш гуляти?
— Не хочу. Усі дивно на мене дивляться, що я залишилася жити з тобою, і сміються. Їм не зрозуміти. Я просто хотіла дружити… Навіть найкращі подруги відвернулися.
Миколі було шкода дівчинку. Він намагався проводити з нею якомога більше часу. Перший Новий рік без мами вони зустріли вдвох: самі накрили стіл, пили смачну газовану воду і вперше за довгий час сміялися. Таня відчувала — вона вдома.
— Танечко, Таню, йди швидше, дивись, хто до нас прибився!
На ґанку сиділи кошенята.
— А Марат їх не образить?
— Та що ти! Він котів любить, має таку дивну слабкість.
Так у Танюшки з’явився ще один клопіт — вона почала доглядати й кошенят.
Танечка легко вступила до інституту. Микола й бабуся супроводжували її на вступні іспити, а потім були поруч, коли вона їхала дізнаватися результати. Таня перебралася до міста, але щовихідних намагалася вирватися додому, до Миколи.
На її весіллі вітчим навіть просльозився. Вона була така гарна в білій сукні — Олена була б щаслива за доньку. Таня помітила, як він хвилюється.
— Льошо, ти не проти, якщо я з Колею потанцюю?
— Звісно, ні.
Таня підійшла до вітчима й запросила його на танець. Ведучий оголосив: це танець батька й доньки. Вони закружляли залою.
— Батька й доньки? — тихо перепитав Микола.
Таня схилила голову набік.
— А хіба ні? Ти ж мій тато.
— Справді?
— Справді.
— Донечко моя… Я так тебе люблю.
— І я тебе, тату.
Микола завжди й у всьому підтримував Танюшку. Коли народився перший син, а потім другий, він приїздив допомагати, порався з малечею, відпускав Таню з чоловіком відпочити вдвох. Він став для неї тією опорою, якої вона так рано позбулася разом із батьками.
Час минав. Діти росли. Іноді Микола просто телефонував:
— Танюшо, знаю, ви збиралися приїхати на вихідні… Але я так скучив. Можна завтра сам заскочу?
І приїздив, бавився з хлопчаками. Коли ж вони гостювали в нього, він водив їх на риболовлю, вчив розпалювати багаття й орієнтуватися в лісі. Хлопці його обожнювали. Спеціально для онуків він вигадував загадки: вони разом шукали сховані записки, виконували завдання, а наприкінці на всіх чекав смачний приз, приготований Танею.
Коли Микола захворів, Таня не відходила від нього ні на хвилину. Тримала за руку й без упину повторювала, що все буде добре. Хоч перед ним сиділа вже доросла сорокарічна жінка, він бачив ту саму маленьку Танюшку — дівчинку, що валялася в траві з Маратом, танцювала під й дзвінко сміялася.
— Дякую тобі, доню… за все.
— Тату, ну що ти таке кажеш? За що дякувати? Це я тобі повинна дякувати.
— А ти й так повторюєш це щодня.
— І ще багато років повторюватиму.
— Дай Боже…
Уночі Миколи не стало.
Коли всі розійшлися, Тетяна ще довго сиділа біля його могили.
— Дякую тобі… за те, що я ніколи не знала, що таке вітчим. Ти був мені батьком. І мамою. І всім світом. Ти завжди був поруч. Дякую. Приходь хоча б у снах, тату… Я вже дуже сумую.
Та з часом емоції почали стихати. Залишилася пам’ять — світла й вдячна. Таня часто ловила себе на тому, що говорить Миколиними словами. Так само сміється. Так само вчить синів розпалювати багаття й не боятися труднощів. У домі завжди жила його присутність — у старій вудці в кутку, у фотографіях, у звичці збирати всіх за великим столом у вихідні.
— Дідусь би пишався вами, — казала вона хлопцям.
— А він нас бачить? — питали вони.
Таня усміхалася.
— Звісно. І радіє.
І в такі миті їй ставало спокійно. Вона знала: любов нікуди не зникає. Вона переходить далі — у дітей, у спогади, у добрі справи, у слова, які ми повторюємо одне одному.
Одного разу, стоячи на ґанку будинку, де все почалося, Таня вдихнула запах лісу, почула сміх синів і раптом відчула ту саму теплу впевненість, яку колись дарував їй Микола. Вона вдома. Вона щаслива. І її любов — жива.
