Коли народилася Аліска, син навчався на другому курсі. Пам’ятаю той холодний зимовий ранок, пролунав дзвінок, ми в очікуванні радісної новини всі кинулися до телефону. Здорова дівчинка – 3700, а ось Оленку врятувати не вдалося

Вона прийшла до нас в будинок рік тому. – Мам, я хочу тебе з деким познайомити, – загадково сказав син напередодні.

– У тебе з’явилася дівчина!

– Як ти вгадала?

– Так на обличчі все написано.

Діма помовчав і додав. – Тільки у нас проблема, їй жити ніде, можна ми поки у нас поживемо, а потім квартиру орендуємо, я вже написав заяву про переведення на заочне. З роботою обіцяв друг допомогти.

– Раз вже ви все вирішили, добре. Приводь свою дівчину. Познайомимося, поговоримо.

На наступний день на порозі нашого дому з’явилася маленька, худенька дівчина, з великими здивованими очима. Чомусь мені відразу захотілося по-материнства обійняти її і приголубити. Оленка виросла з батьком, матері не стало, коли вона була зовсім малою, перший час допомагала старенька бабуся, а потім батько привів в будинок молоду дружину. Так і росла вона без материнської ласки, терпіла нападки мачухи, а коли народилася дитина перетворилася в няньку і домробітницю.

Сяк-так закінчивши школу дівчина втекла з дому, перший час довелося ночувати на вокзалі, там же її помітила і прихистила жаліслива бабуся, світ то, виявляється, не без добрих людей. А потім Олена влаштувалася на роботу в місцевий магазинчик, де і познайомилася з сином.

Дімка як сказав, так і зробив, влаштувався на роботу на місцевий завод, де з часом обіцяли посаду з більш високою зарплатою, було до чого прагнути. Оленка спочатку ходила тихо по дому, такою собі мишкою, а потім осміліла, ми стали більше з нею спілкуватися, так господинею вона була відмінною. Всі вихідні проводила на кухні: готувала, мила, скребла. Я їй кажу «сходи прогуляйся», а вона головою махає, мовляв ні, ще не всі справи переробила.

А через місяць вони нас обрадували ще однією новиною – Мамо, тату, вітаємо вас, скоро ви станете дідусем і бабусею!

Батько від несподіванки випустив чашку з чаєм, а я кинулася вітати дітей. А на душі неспокійно стало, молоді ще, гуляти так гуляти, а чи справиться син з новою відповідальною роллю батька. Хоч він і старався з усіх сил, бачила я що він як і раніше тягнеться до своїх друзів, з яким запалом розповідає останні новини з життя своїх однокурсників, а сам крім роботи і вдома нічого не бачить.

Через місяць Діма з Оленою розписалися. Ніби як спочатку проходило все добре, принаймні я не спостерігала у неї поганого самопочуття, вона так само йшла на роботу вранці, а ввечері її забирав Дімка. Поки на п’ятому місяці її не поклали в лікарню.

– Нічого страшного мам, – говорив син, – звичайні процедури, лікар вирішив перестрахуватися, мабуть.

Невістка так і провела залишок терміну то вдома, то в лікарні, на роботу вона більше не повернулася. Лише потім ми з чоловіком дізналися, що у Оленки виникли проблеми зі згортанням крові, і всі дев’ять місяців вона була під контролем лікарів.

– Сину, чому ти мені раніше не сказав! – кричала я на нього, коли дізналася – у мене є добра знайома – лікар, професор, ну що ви як діти, їй-Богу …

– Мамо, ми не хотіли вас турбувати з батьком, думали впораємося самі, та й лікарі були хороші, Олена хвалила їх. Він поклав мені голову на коліна, як в дитинстві, коли хотів, щоб я його пожаліла, і заплакав.

– Синку, рідний мій, ми повинні бути сильними, у тебе тепер є дочка, твоя кровинка, твоє продовження ..

… У день, коли ми приїхали за Алісою раптом вперше за цілий тиждень виглянуло сонечко. Димка стояв з дочкою на руках і посміхався. – А у неї Оленкині очі, такі ж великі і блакитні …, ну здрастуй, донечко, ласкаво просимо додому.

Фото ілюстративне з вільних джерел