— Ну дивись, Оксано, щоб ти не прийшла в його дім і там не жила на пташиних правах, і свекруха тобі жити не дасть, — повторювала мама Галина Степанівна вже, мабуть, сотий раз за останній місяць.
— Я ж знаю цих «мамчиних синків». Спочатку тобі мед-пиво, а потім «мамо сказала», «мамо так краще знає», і ти вже в кутку стоїш з мискою для кота.
Оксана тільки сміялася.
— Мамо, ти ж Андрія не знаєш! Він мене на руках носить. І Лариса Петрівна (свекруха) така добра. Сама казала: «Доню, ти тепер у нас за рідну». І взагалі, ми вже квартиру в іпотеку взяли, свою. Через рік-два переїдемо, і ніяких свекрух над головою.
— От бачиш, «через рік-два», — бурчала Галина Степанівна. — А до того ти в них житимеш. І не кажи потім, що я не попереджала.
Весілля було гучне. Стіл ломився, музика до ранку, Лариса Петрівна сама Оксану в щоки цілувала і кричала на весь зал:
— Оце тепер у мене дві доньки! Одна — Оксана, друга — Ксюша! (Так вона себе називала, жартома).
Галина Степанівна сиділа в кутку, хмурилася й шепотіла сусідці:
— Побачиш, через пів року сюди ж і прибіжить, з валізою.
Але перші місяці справді були як у казці. Андрій зустрічав з роботи, квіти, ресторани. Лариса Петрівна готувала борщ на весь дім і кликала:
— Оксаночко, іди сюди, я тобі курячу ніжку поклала, бо ти ж худенька, треба їсти!
Оксана розцвітала. Навіть мамі дзвонила:
— Мамо, ти даремно хвилювалася. Лариса Петрівна — золото. Вчора сама мені светр зв’язала.
— Зв’яже, а потім розпустить і скаже, що ти його зіпсувала, — не вгамовувалася Галина Степанівна.
Але й справді, перші тріщини з’явилися не від свекрухи.
Спочатку дрібниці.
Потім Лариса Петрівна почала «турбуватися».
— Оксаночко, ти ж у спідниці на роботу ходила? Чому сьогодні в джинсах? Андрійчик мій не любить, коли дівчата в штанях.
— Та він мені сам ці джинси купив!
— Ну то він тобі купив, а мені не подобається, — усміхалася Лариса Петрівна так солодко, що не підкопаєшся.
А потім почалося по-справжньому.
Оксана чекала малюка. Радість була неймовірна. Андрій носив її на руках, Лариса Петрівна плакала від щастя.
— Онука буду нянчити! Я вже й коляску придивилася!
Але на третьому місяці Оксані стало погано. Лежала пластом, нічого не їла.
Лариса Петрівна заходила до спальні щогодини.
— Оксаночко, вставай, я тобі котлетку зробила. Треба їсти за двох!
— Ларисо Петрівно, я не можу… Нудить.
— Та що це ти вигадуєш? Це ти себе накручуєш. Вставай!
Оксана вставала, доходила до кухні, падала на стілець. Лариса Петрівна ставила перед нею тарілку.
— Їж. Дитина ж голодна.
Оксана їла через силу й бігла в туалет.
Андрій тільки розводив руками:
— Мамо, не треба її змушувати.
— А хто ж її змушувати буде, як не я? Ти що, лікар? Я ж для добра!
Одного вечора Оксана не витримала.
— Ларисо Петрівно, я дуже вдячна за турботу, але я справді не можу їсти м’ясо. Мене рве.
— То ти вегетаріанка тепер? Дитині білок потрібен! Андрійчику, скажи своїй дружині!
Андрій зітхнув:
— Оксано, ну з’їж хоч пів котлетки. Мама старалася.
Оксана встала й пішла в кімнату. Зачинила двері. Вперше за весь час.
Наступного дня Лариса Петрівна прийшла з аптеки.
— Ось, купила тобі вітаміни. Дорогі. І ще таблетки. Я в інтернеті почитала — допомагає.
— Дякую, але лікар мені вже призначив інші.
— Та що той лікар знає!
Оксана мовчки взяла пакет і поклала в шухляду.
А потім був той день.
Оксана лежала, Андрія не було вдома. Лариса Петрівна зайшла й сіла на край ліжка.
— Оксаночко, я з тобою по-людськи хочу поговорити.
— Звичайно, Ларисо Петрівно.
— Ти ж розумієш… Андрійчик у мене один. Я його виростила сама, без батька. Все для нього. І ти… ти хороша дівчина, але… ти ж бачиш, як тобі важко. Може, тобі краще до мами поїхати? А то я боюся, що щось буде не так. А мені потім Андрійчик звинувачувати буде.
Оксана завмерла.
— Тобто… ви мене виганяєте?
— Та що ти, доню! Як можна! Просто пропоную. Для твого ж добра.
Оксана встала. Бліда, але голос твердий.
— Я подзвоню Андрію.
— Не треба! Він на нараді!
Але Оксана вже набирала.
Андрій прилетів через пів години.
— Що сталося?
Лариса Петрівна кинулася першою:
— Андрійчику, я твоїй дружині тільки добра бажаю! Кажу: може, їй у мами краще буде
Оксана дивилася в підлогу.
Андрій подивився на маму, на дружину.
— Мамо, вийди, будь ласка.
Лариса Петрівна вийшла, але за дверима, звісно, слухала.
— Оксано, ти що, серйозно хочеш до мами їхати?
— Я хочу, щоб мене не труїли котлетами й не виганяли з власного дому.
— Це ж мамин дім!
Оксана підняла очі.
— Тобто наш спільний дім — це мамин дім?
Андрій розвів руками.
— Ну… ми ж тимчасово…
— Тимчасово вже дев’ять місяців. І ще рік-два, поки іпотеку виплатимо. А до того я маю терпіти, як твоя мама вирішує, що мені їсти, що пити?
— Ти перебільшуєш.
— Ні. Я просто втомилася.
Вона зібрала сумку. Одна. Тихенько.
Андрій стояв у дверях.
— Оксано, ну не треба. Я з мамою поговорю.
— Поговори. Колись. Коли навчишся її на місце ставити.
Вона вийшла.
Лариса Петрівна зустріла сина на кухні.
— Ну от, я ж казала: не та це дівчина для тебе. Горда дуже.
Андрій мовчки пішов до кімнати й зачинився. Вперше в житті не послухав маму.
Оксана приїхала до матері. Галина Степанівна зустріла без «я ж казала». Просто обняла й повела на кухню.
— Чай з м’ятою.
Через тиждень Андрій приїхав.
— Оксано, пробач. Я… я не думав, що так далеко зайде.
— Ти просто не хотів думати.
— Я з мамою поговорив. Серйозно. Сказав, що якщо ти повернешся — вона в наші справи не лізе. Ніколи.
— А вона погодилася?
— Погодилася. Плакала, але погодилася.
Оксана мовчала.
— Я люблю тебе. І дитину нашу люблю. Повертайся, будь ласка.
Вона повернулася.
Лариса Петрівна зустріла біля порога, очі червоні.
— Оксаночко… пробач бабу стару. Я ж для добра…
— Ларисо Петрівно, давайте домовимося раз і назавжди. Я — дружина вашого сина. Майбутня мати вашого онука. Ви — бабуся. І тільки. Жодних порад, жодних котлет через силу, жодних «їдь до мами». Зможете?
Лариса Петрівна кивнула.
— Змогу… Тільки не забирайте в мене Андрійчика…
— Ми його нікуди не забираємо. Він сам обрав.
І справді — пів року Лариса Петрівна трималася. Навіть коли появилася Соломійка, приходила тільки за викликом, сиділа тихенько, не лізла з руками до коляски без дозволу.
А потім… потім стало ще гірше.
Бо тепер вона образилася.
— Андрійчику, ти до мами три тижні не заходив! — скаржилася по телефону.
— Мамо, у нас дитина маленька.
— А в мене внучка! Я ж її не бачу!
— Ти бачиш її щотижня.
— Щотижня?! Я ж бабуся!
Оксана слухала ці розмови й відчувала, як усе всередині стискається.
А одного разу Лариса Петрівна прийшла без попередження. З торбою пелюшок і пляшечок.
— Я в інтернеті почитала — ви дитину неправильно годуєте! Треба суміш!
— Дитина голодна буде!
Соломійка саме спала в колисці.
Оксана встала між свекрухою й дитиною.
— Вийдіть. Зараз же.
— Та ти що?! Це мій дім!
— Це НАШ дім. І поки ви не навчитеся поважати кордони — ноги вашої тут не буде.
Андрій увійшов саме в цей момент.
— Мамо, іди додому.
— Андрійчику?!
— Іди, мамо. Я серйозно.
Лариса Петрівна пішла. Грюкнула дверима так, що штукатурка посипалася.
Через два дні Андрій прийшов додому пізно. Блідий.
— Оксано… мама в лікарні.
Оксана завмерла.
Вони поїхали до лікарні разом. Лариса Петрівна лежала, плакала.
— Андрійчику… я ж для вас… а ви мене…
Оксана стояла в кутку. Мовчала.
Андрій тримав маму за руку.
— Мамо, все буде добре.
Лариса Петрівна повернула голову до Оксани.
— Оксано… пробач… я не хотіла…
Оксана підійшла ближче.
— Ларисо Петрівно, я все розумію. Але якщо ви хочете бути з нами — треба мінятись. По-справжньому.
— Змінятимусь… тільки не виганяйте…
Після лікарні Лариса Петрівна переїхала до них. Бо сама не могла. Андрій сказав:
— Тимчасово. Поки не стане краще.
Але «тимчасово» розтягнулося на роки.
Лариса Петрівна справді змінилася. Тиха стала. Сиділа в своїй кімнаті, в’язала. До Соломійки підходила тільки коли кликали.
Іноді плакала ночами — чутно було через стіну.
Оксана іноді заходила до неї з чаєм.
— Ларисо Петрівно, випийте. Заспокоїться.
— Дякую, доню… Я ж розуміла, що погано робила… Просто боялася вас втратити…
Одного вечора, коли Соломійці було вже п’ять, Лариса Петрівна покликала Оксану до себе.
— Оксаночко… сядь.
Оксана сіла.
— Я тоді, коли ти при надії була… я не просто так тебе до мами посилала. Я боялася. Що ти Андрійчика в мене забереш. Назавжди. І я залишуся сама. От і робила все, щоб ти пішла. Сама. Щоб він тебе винуватив. Дурна я була…
Оксана мовчала.
— А вийшло навпаки. Ти мене не вигнала. І він мене не покинув. І я тепер розумію… що сім’я — це не коли всі в одному будинку й під одним ковдрою. А коли поважають одне одного. Пробач мене, доню.
Оксана обняла її. Вперше за всі роки.
— Я давно пробачила.
А Галина Степанівна, коли приїжджала в гості й бачила, як Лариса Петрівна тихенько сидить у кутку й усміхається онучці, тільки головою хитала:
— От бачиш, Оксано… А я ж казала, що свекруха тобі жити не дасть…
І сміялася. Бо знала: іноді найгірше, що може зробити свекруха, — це змусити тебе стати сильнішою.
А Лариса Петрівна доживала свої дні в тому ж домі. Тихо. Скромно. І коли її не стало у вісімдесят три, — Соломійка поклала їй на могилу той самий светр, що колись зв’язала для Оксани.
І сказала:
— Бабусю, дякую, що навчила маму бути сильною. І мене теж.
