Коли Розлука заглянула в сумні очі жінки, то побачила там Пам’ять про вдячність, взаємоповагу, розуміння, довіру і звісно ж кохання

«Напевно, я запізнилася, – зрозуміла Розлука, – час зробив за мене мою роботу». І Розлука заглянула в заплакані очі жінки. А в них вона побачила Пам’ять – Пам’ять про вдячність, повагу, розуміння, довіру і звісно про кохання.

А все починалося так.

Біля краю села стояли Кохання і Розлука і зачаровано милувалися щасливою парою. Розлука говорить Коханню: «Сперечаємося, я їх розлучу?!»

Кохання відповіло: «Почекай, дай я зроблю до них такий один підхід, а потім ти можеш підходити до них стільки, скільки захочеш – і тоді ми побачимо, чи зможеш ти їх розлучити,” Розлука погодилася.

Кохання підійшло до молодої пари, доторкнулося до них, заглянуло в їхні очі і побачило, як між ними пробігла іскра справжнього кохання. Кохання відійшло і каже: «Тепер твоя черга».

Розлука відповіла: «Ні, зараз я нічого не можу зробити – зараз їх серця наповнені любов’ю. Я прийду до них пізніше.

Минув час. Розлука заглянула в будинок і побачила молоду матір з немовлям, батька. Розлука сподівалася, що любов вже пройшла і тому з надією переступила поріг їхнього будинку. Але, заглянувши в їх очі, вона побачила Подяку. Розлука повернулась і сказала: «Я можу прийти до них пізніше».

Минув час, Розлука знову з’явилася до них – в будинку шуміли діти, з роботи прийшов втомлений чоловік, мати заспокоювала дітей. Розлука сподівалася, що вже тепер-то вона точно зможе їх розлучити – адже за цей час і Любов і Подяка вже давно повинні були вивітритися з їх сердець. Але, заглянувши в їх очі, вона побачила Повагу і Розуміння. «Я загляну пізніше» – сказала Розлука.

Минув час. Знову прийшла в їхній будинок Розлука. Дивиться вона – діти вже дорослі, сивий батько пояснює щось своїм дітям, дружина щось готує на кухні. Глянула вона в їхні очі і розчарування зітхнула: вона побачила в них Довіру. «Я можу прийти пізніше» – сказала Розлука і вийшла.

Минув ще час. Заглядає знову Розлука в будинок, дивиться, а там бігають онуки, біля каміна сидить, похнюпившись, старенька жінка. Розлука дивиться і думає про себе: «Ну ось, схоже мій час прийшов» Хотіла вона було зазирнути старенькій в очі, але та встала і вийшла з дому. Розлука пішла за нею. Незабаром прийшла бабуся на погребище і сіла біля склепу. Це був склеп її чоловіка.

Фото спеціально для Osoblyva.com