— Коли це теща стала членом нашої сім’ї? Я ж наче не з нею одружувався! — голос Антона зірвався на крик.
Він опустився на диван і потер чоло долонями. Поруч дружина, Ірина, нервово крутила в пальцях край скатертини, чекаючи, яке рішення ухвалить чоловік.
— Один мільйон гривень — пробурмотів Антон. — Я ж їх роками збирав, мріяв про просторий будинок для всієї родини, а ти тепер пропонуєш витратити їх на однокімнатну квартиру?
Ірина стрімко закивала й заговорила завченою фразою, яку, схоже, багато разів прокручувала подумки:
— Коханий, послухай! Однокімнатна квартира — це чудова інвестиція. Якщо зробити гарний ремонт, можна буде здавати її за хорошу ціну й отримувати стабільний дохід щомісяця. Це пасивний прибуток, розумієш?
Антон недовірливо знизав плечима. Відкинувшись на спинку дивана, він зчепив руки за головою:
— І скільки реально вийде заробити? Ну так, можливо, це вигідно, але ризики теж є. Що, як орендарі попадуться проблемні? Одне діло здати, інше — потім виселяти. Ще й ремонт зіпсують.
— Ми здамо квартиру через рієлтора, — з усмішкою мовила Ірина. — Думаю проблем з мешканцями не буде. У мене все продумано. Повір, я ж дивлюся, що робиться на ринку — наше місто росте, ціни піднімаються, попит шалений. Зробимо сучасний ремонт, поставимо якісні меблі й техніку — і квартира почне себе окуповувати вже за п’ять-шість років.
Антон задумливо почухав підборіддя. У словах Ірини було щось логічне.
— Ну добре, припустімо, що ідея не така вже й погана. Але мене бентежить не тільки ризик з орендарями. Ремонт, обслуговування, витрати на утримання — усе це теж гроші. А якщо житло простоюватиме?
— Ризики є завжди, — впевнено відповіла Ірина. — Проте ти навіть не помітиш, як квартира почне приносити прибуток. Це як пенсійний фонд, тільки швидше працює.
— А наша мрія про власний дім? Виходить, її доведеться відкласти знову? У нас і так у двокімнатній тісно — двоє дітей, ми з тобою…
Ірина хитро усміхнулася, закотила очі та підсунулася ближче до чоловіка, солодким голосом мовивши:
— Дозволь мені розкрити тобі свій секретний план. Ми зароблятимемо стільки, що з часом зможемо й будинок придбати!
Антон здивовано звів брови. Ці слова дружини видалися йому чимось із розділу фантастики.
— Ти, здається, трохи перебільшила. Ми не зможемо ще й на будинок відкласти…
— Ще й як зможемо! Назбираємо на перший внесок, візьмемо іпотеку, а нашу двокімнатну квартиру теж здаватимемо — і будемо нести платежі без проблем, — бадьоро пояснила Ірина.
Антон поглянув на дружину і почав пильно вивчати її обличчя:
— Постривай. Виходить, замість того, щоб доробити до потрібної суми й купити омріяний будинок, ти пропонуєш спершу вкластися в тісну однокімнатну квартиру?
— Ти не так дивишся на ситуацію. Просто втрачаєш перспективу через замилене сприйняття,— Ірина трохи роздратувалась.
Антон похитав головою. Йому не сподобались такі міркування:
— Вибач, люба, але я не підтримую цю ідею. Краще вкласти гроші в поліпшення нашого життя, ніж у сумнівні багатохідні комбінації.
— Тобто ти навіть не хочеш мене вислухати? Замість здорового глузду — сумніви! — Ірина перейшла на крик. — Я все розрахувала, повір мені!
Антон тяжко зітхнув і скоса поглянув на розчервоніле обличчя дружини.
— Треба все обміркувати… Такі речі швидко не вирішують…
— То думай, але, будь ласка, швидше, — Ірина миттю змінила тон на більш доброзичливий.
— А куди поспішати? — чоловік із підозрою подивився на її збуджене обличчя, вловивши прихований підтекст.
— Ой, гаразд! Не хотіла казати, але доведеться… — Ірина затримала подих, ніби щось приховувала. — А якщо я скажу, що у нас з’явився шанс безкоштовно розширити житло?
— Безкоштовно?! Та не сміши. Звідки раптом така щедрість? Хтось вирішив зробити нам подарунок? Чи, може, ти отримала величезний спадок? — Антон нервово захихотів.
Ірина багатозначно захлопала віями й, скрививши губи, урочисто промовила:
— Мамі важко зимувати у сільському будинку. Вона хворіє, мерзне… Їй ідеально підійде нова квартира.
Антон застиг, вражений раптовістю такої заяви:
— Тобто, купуючи однокімнатну квартиру, ми, по суті, купуємо житло для твоєї мами? Це ж якась маячня…
— Ти не дав мені договорити! Ми купимо квартиру для мами, а її будинок продамо. На виручені гроші зможемо придбати великий котедж для себе! — з ентузіазмом пояснила Ірина.
— Заодно й забезпечимо літній жінці комфортні умови.
Антон спочатку зблід, а тоді почервонів:
— Ірино, я категорично проти такого плану. Ми ж не для цього роками відкладали гроші! Та й за старий, розвалений дім ти не отримаєш навіть половини від цієї суми. Як ти це взагалі рахувала?
— Який ти все ж егоїст! Чому твої особисті бажання важливіші за інтереси інших членів родини?
— А коли теща стала частиною нашої родини? Я, начебто, одружувався не на ній! — підвищив голос Антон. — Моя сім’я — це ти, я і наші діти. А не сторонні люди, заради яких ми маємо поступатися своїми планами і комфортом!
Ірина сердито відкинула волосся назад, її обличчя враз стало кам’яним.
— Яка шляхетна у тебе промова! Але твоя «турбота» закінчується там, де починаються твої інтереси. А що, як я не погоджуюсь?
— Тоді продаємо нашу квартиру, додаємо наші заощадження й купуємо будинок, як і мріяли.
Ірина розсміялася, показуючи всім своїм виглядом, що така пропозиція її не влаштовує:
— Чергова утопія! Реальність значно жорсткіша за твої фантазії. Нове житло — це величезні витрати, час і ризики. На ремонт будинку й інші дрібниці підуть ще гроші.
— Я не збираюся купувати старий будинок, щоб потім ще й вкладати гроші в його ремонт. На жаль, у нас із тобою різні пріоритети. Я обираю якість життя і спокій нашої родини, а ти хочеш влаштувати свою матір… Якщо ти наполягаєш на своєму варіанті, моєї згоди не буде, — Антон був категоричний у своєму рішенні.
Сварка подружжя завершилася нічим. На жаль, кожен залишився при власній думці.
Наступного вечора Ірина знову повернулася до цієї теми, спробувавши обговорити ситуацію з Антоном ще раз.
Проте й цього разу домовитися не вдалося. Точніше, чоловік і далі категорично заперечував проти того, щоб поступатися власними інтересами заради тещі. Ірині довелося змиритися з рішенням Антона й прийняти його. Попри це, вона ще кілька місяців ображалася на нього за відмову допомогти матері.
Мільйон гривень так і залишилися недоторканими, а чоловік потайки почав придивлятися до будинків, які могли б йому підійти.
Минали тижні. Ірина мовчки спостерігала за чоловіком — він ніби заспокоївся, не повертався до теми квартири чи мами, але вечорами зависав у телефоні, щось вивчаючи. З часом вона здогадалася: Антон шукає будинок. Але не для її мами, а для них самих.
Образа ще жила в ній, але водночас Ірина відчувала: Антон не зраджує родину, просто бачить її інакше. Для нього «ми» — це вона, він і діти. І все, що за межами цієї межі, — загроза їхньому затишку.
Одного ранку він покликав її на кухню.
— Поїхали подивимося один варіант. Може, тобі сподобається.
Вони поїхали за місто. Там, серед сосен і свіжого повітря, стояв невеликий, але доглянутий будинок із зеленою верандою і садом. У вікнах грало сонце, а всередині пахло деревом і кавою — власники щойно зробили собі сніданок.
— Я хочу, щоб ти побачила будинок, — сказав чоловік. Щоб зрозуміла, що ми все ж можемо дійти згоди. Не зараз, але з часом. Ми не відмовляємось від допомоги твоїй мамі. Просто… треба розставити пріоритети. Поставити нас із дітьми на перше місце. А далі — буде видно.
Ірина мовчала. Але щось у ній змінилося — опір і розчарування поступилися місцем повазі. Вона не сказала «дякую». Не погодилась одразу. Але взяла його за руку — як раніше, у перші роки шлюбу. І цього було достатньо.
