Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відмовчувалася. А вітчим притих. До Оксани – жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося

Вона вимикала фільм, коли головні герої почувалися щасливими. Бо далі, за законами жанру, їх очікували випробування, розчарування, розлука… А знову дорога до щастя – довга, а то й безкінечна. А ще Оксана не любила фільмів про багатих манірних дівчат та жінок, яким ніхто не може вгодити. Вони її дратували.

– Що ви знаєте про життя. Ви навіть не уявляєте, яким воно може бути, – кидала у бік телевізора, наче пещені красуні могли її почути.

…У дитинстві Оксана часто була голодна. І боялася вітчима, бо той зрідка бував тверезим. Коли наступав на чарку, ставав некерований. Тлумив матір. А ще приводив у їхню квартиру «друзів». Вони «вичищали» холодильник і деколи залишалися на ніч, бо ноги не могли донести на рідні пенати.

Сусідка, тітка Анеля, підгодовувала Оксану. Бувало, дівчина робила в неї уроки. А то й залишалася на ніч. Матір навіть не помічала, що доньки нема вдома. Бо й сама любила остограмитися «за компанію».

– Що твоя мати знайшла в ньому? – не раз запитувала Анеля. – Колись була нормальна жінка. А тепер…

Оксана знизувала плечима. Коли виросла, поставила це запитання матері, але та відмахнулася:

– Моє життя: що хочу, те з ним і роблю.

– Мамо, скажи врешті, де живе мій батько.

– Не знаю. А якби й знала, то не сказала би. Чкурнеш до нього, а я біля кого буду доживати? Я ж тебе вибавила…

Оксана не могла спокійно слухати цієї тиради.

…Їй хотілося б стерти з пам’яті той вечір. Тоді Оксана повернулася з роботи. Після технікуму влаштувалася працювати кондитером. У квартирі були «друзі» вітчима. Матері не було.

Оксана пішла в свою кімнату. Зазвичай, вітчим туди не заходив. Але цього разу… Двері різко відчинилися.

– Вона твоя, – кинув незнайомому чоловікові.

Оксана нерозуміюче дивилася на обох.

– Я тебе в гру програв, – реготнув вітчим і подався геть.

А далі все, наче в тумані…

Оксана побігла до сусідки. Там і переночувала, бо повертатись в квартиру боялася.

Вітчим деякий час додому голови не показував. Свого кривдника Оксана також більше не бачила. Матір робила вигляд, що нічого не трапилося. Лише стала частіше прикладатися.

Згодом Оксана зрозуміла – буде дитина.

– Що мені робити? – запитувала крізь сльози в тітки Анелі. – Я нехочуу ту дитину. Не-хо-чу!!!

– Не думай згубити невинне життя. Гріха не оберешся.

– А якщо буде таке ж, як той…?

– Не думай про це.

– Він мені життя зіпсував. Через нього не бачити мені заміжжя, нормального чоловіка, нічого… Кому я потрібна? Навіть не знаю, як того… звати.

– А тобі це треба? А якщо потім  дітей не зможеш мати?

– Де жити з дитиною? З тими?.. Вітчим глузуватиме. І хтозна, чи знову не програє мене в карти. А від матері толку ніякого.

– Якщо стане дуже зле, до мене переберешся. Ні мій чоловік, ні син з того світу не повернуться, аби випровадити тебе звідси.

При згадці про сина й чоловіка Анеля пішла на кухню за краплями. Колись вона також пережила горе. Чоловік із семирічним сином поїхали в гості. Неподалік моря жили родичі його. Кликали й Анелю. Але на роботі не дали відпустки.

Родичі вирішили провести екскурсію. Їхали легківкою. На дорозі у них вантажівка врізалась. Анелиних рідних не врятували. Відтоді Анеля живе сама…

– Тітко Анелю, ви, наче мій ангел, що завжди поруч. Дякую за все.

– Обіцяєш, що не втнеш дурниці?

…Оксана подарувала життя здоровому хлопчику. Назвала Юрком.

Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відмовчувалася.

А вітчим притих. До Оксани – жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося…

Не зі своєю матір’ю – з Анелею залишала Оксана сина, якщо потрібно було кудись відлучитися. Анеля любила бавитися й гуляти з маленьким. Тому згодом Юрко почав її кликати бабусею…

Оксану втішало, що син схожий на неї. А ще Юрко був добрим, розумним. Коли підріс, запитував про батька.

– Що йому сказати? – радилася Оксана з Анелею. – Він про це і в моєї матері запитав. А вона відповіла: «У тебе не було і не буде батька. Ти нічий». Юрко плакав.

– Буде ще гірше, якщо твоя матір розповість йому правду. Інша річ – коли він виросте. А зараз… і тяжко йому поки осягнути дитячим розумом все це. Скажи, що батько обов’язково з’явиться. Треба набратися терпіння й чекати.

– З’явиться звідки?..

…У «кондитерці», де працювала Оксана, робили замовлення на весілля, дні народження та інші забави.

– Оксанко, чарівнице, треба сотворити щось таке смачне і незбагнене, щоб гості не тямилися від смаку, – жартував власник «кондитерки» Ігор Павлович. – Маємо нове замовлення.

Оксана вважалася у «кондитерці» майстринею своєї справи.

…Олександр знову замовив торт. Оксана виводила: «10 років». Торік Ігор Павлович щось розповідав про цього клієнта. Це його знайомий. Тоді вона писала на торті: «9 років». Але пропустила повз вуха, тож думала: щаслива чиясь дитина.

– Оксанко, віддаси торт клієнтові, – попросив Ігор Павлович. – В мене нагальна справа.

Торт замовнику сподобався.

– Я вас вітаю, – мовила.

Чоловіка це засмутило.

– Це для друзів моєї доньки. Я її втратив. Два роки тому. Разом із дружиною.

Оксані пригадалася історія тітки Анелі.

– Бувають же схожі біди.

Олександр нерозуміюче дивився на Оксану. Вона все пояснила.

– Ой, вибачте, заговорилася з вами. Мій робочий день закінчився. Син вдома чекає.

– Я вас підвезу.

Олександр розпитував Оксану про сина. Відповідала скупо, рваними фразами. Він зрозумів: не все гаразд у цієї симпатичної молодої жінки. І, здається, вона запала йому в душу.

…Олександр очікував, коли Оксана закінчить роботу. Ось вона. Він не знає, які квіти ця жінка любить. Тому купив троянди.

– Оксано! Доброго вечора. Це – вам, – простягнув букет.

– А… нині якесь свято?

– Ні, я… хотів вас побачити. Запросити на каву.

– Я поспішаю. Син чекає. Він і так майже щодня в сусідки. Моя мама… її не стало рік тому. Зрештою, вона… І… я не можу…

– Будь ласка. Вип’ємо по горнятку кави.

Її запрошували на каву в минулому житті. А в нинішньому – ніколи. Почувалася ніяково. Якби цей чоловік знав, що з нею трапилося, оминув би її. Мусить йому все розповісти. Краще раніше.

– Олександре, ви повинні дещо знати…

Вона знову переживала ці гіркі миті. Тремтячим голосом закінчила свою сповідь. Очі були повні смутку і сліз.

Про своє дивне побачення повідала тітці Анелі.

– Олександр більше не захоче мене бачити. У нього гарна робота, не бідний. А я… а в мене – моє минуле, «статки» – від зарплати – до зарплати. Випили каву, та й досить.

– Ніколи не зарікайся. Не ми долею, а вона нами керує.

– Уже колись покерувала…

…Декілька днів Оксана не ходила на роботу. Юрко потрапив до лікарні. Була біля сина. Про Олександра й не згадувала. Ніколи. І не вірила, що він знову очікуватиме її. Помилилася…

– Доброго вечора, Оксано. Ігор Павлович сказав, що у вашого сина була операція. Я тут подумав… Познайомте мене з ним.

– Навіщо?

– Ви казали, що він чекає батька.

…В Оксанину квартиру подзвонили. Відкривати двері пішли Анеля з Юрком. Анеля здогадалася, хто цей чоловік.

Олександр привітався, простягнув Юркові велику коробку – конструктор. І невимушено мовив:

– Привіт! Давай знайомитися. Я…

– Тато!!!

Анеля запрошувала гостя до столу. А Юрко відкрив подарунок. Почав складати конструктора.

– Давай, допоможу, – запропонував Олександр.

Оксана хотіла щось сказати. Анеля приклала пальця до уст і поманила Оксану в коридор.

– Хай побудуть разом, порозуміються, – прошепотіла. – А ти? Він тобі подобається?

Юрко з Олександром збирали конструктора.

– Тату, сюди треба іншу деталь. Ця не підходить…

Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне