Вона вимикала фільм, коли головні герої почувалися щасливими. Бо далі, за законами жанру, їх очікували випробування, розчарування, розлука… А знову дорога до щастя – довга, а то й безкінечна. А ще Оксана не любила фільмів про багатих манірних дівчат та жінок, яким ніхто не може вгодити. Вони її дратували.
– Що ви знаєте про життя. Ви навіть не уявляєте, яким воно може бути, – кидала у бік телевізора, наче пещені красуні могли її почути.
…У дитинстві Оксана часто була голодна. І боялася вітчима, бо той зрідка бував тверезим. Коли наступав на чарку, ставав некерований. Тлумив матір. А ще приводив у їхню квартиру «друзів». Вони «вичищали» холодильник і деколи залишалися на ніч, бо ноги не могли донести на рідні пенати.
Сусідка, тітка Анеля, підгодовувала Оксану. Бувало, дівчина робила в неї уроки. А то й залишалася на ніч. Матір навіть не помічала, що доньки нема вдома. Бо й сама любила остограмитися «за компанію».
– Що твоя мати знайшла в ньому? – не раз запитувала Анеля. – Колись була нормальна жінка. А тепер…
Оксана знизувала плечима. Коли виросла, поставила це запитання матері, але та відмахнулася:
– Моє життя: що хочу, те з ним і роблю.
– Мамо, скажи врешті, де живе мій батько.
– Не знаю. А якби й знала, то не сказала би. Чкурнеш до нього, а я біля кого буду доживати? Я ж тебе вибавила…
Оксана не могла спокійно слухати цієї тиради.
…Їй хотілося б стерти з пам’яті той вечір. Тоді Оксана повернулася з роботи. Після технікуму влаштувалася працювати кондитером. У квартирі були «друзі» вітчима. Матері не було.
Оксана пішла в свою кімнату. Зазвичай, вітчим туди не заходив. Але цього разу… Двері різко відчинилися.
– Вона твоя, – кинув незнайомому чоловікові.
Оксана нерозуміюче дивилася на обох.
– Я тебе в гру програв, – реготнув вітчим і подався геть.
А далі все, наче в тумані…
Оксана побігла до сусідки. Там і переночувала, бо повертатись в квартиру боялася.
Вітчим деякий час додому голови не показував. Свого кривдника Оксана також більше не бачила. Матір робила вигляд, що нічого не трапилося. Лише стала частіше прикладатися.
Згодом Оксана зрозуміла – буде дитина.
– Що мені робити? – запитувала крізь сльози в тітки Анелі. – Я нехочуу ту дитину. Не-хо-чу!!!
– Не думай згубити невинне життя. Гріха не оберешся.
– А якщо буде таке ж, як той…?
– Не думай про це.
– Він мені життя зіпсував. Через нього не бачити мені заміжжя, нормального чоловіка, нічого… Кому я потрібна? Навіть не знаю, як того… звати.
– А тобі це треба? А якщо потім дітей не зможеш мати?
– Де жити з дитиною? З тими?.. Вітчим глузуватиме. І хтозна, чи знову не програє мене в карти. А від матері толку ніякого.
– Якщо стане дуже зле, до мене переберешся. Ні мій чоловік, ні син з того світу не повернуться, аби випровадити тебе звідси.
При згадці про сина й чоловіка Анеля пішла на кухню за краплями. Колись вона також пережила горе. Чоловік із семирічним сином поїхали в гості. Неподалік моря жили родичі його. Кликали й Анелю. Але на роботі не дали відпустки.
Родичі вирішили провести екскурсію. Їхали легківкою. На дорозі у них вантажівка врізалась. Анелиних рідних не врятували. Відтоді Анеля живе сама…
– Тітко Анелю, ви, наче мій ангел, що завжди поруч. Дякую за все.
– Обіцяєш, що не втнеш дурниці?
…Оксана подарувала життя здоровому хлопчику. Назвала Юрком.
Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відмовчувалася.
А вітчим притих. До Оксани – жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося…
Не зі своєю матір’ю – з Анелею залишала Оксана сина, якщо потрібно було кудись відлучитися. Анеля любила бавитися й гуляти з маленьким. Тому згодом Юрко почав її кликати бабусею…
Оксану втішало, що син схожий на неї. А ще Юрко був добрим, розумним. Коли підріс, запитував про батька.
– Що йому сказати? – радилася Оксана з Анелею. – Він про це і в моєї матері запитав. А вона відповіла: «У тебе не було і не буде батька. Ти нічий». Юрко плакав.
– Буде ще гірше, якщо твоя матір розповість йому правду. Інша річ – коли він виросте. А зараз… і тяжко йому поки осягнути дитячим розумом все це. Скажи, що батько обов’язково з’явиться. Треба набратися терпіння й чекати.
– З’явиться звідки?..
…У «кондитерці», де працювала Оксана, робили замовлення на весілля, дні народження та інші забави.
– Оксанко, чарівнице, треба сотворити щось таке смачне і незбагнене, щоб гості не тямилися від смаку, – жартував власник «кондитерки» Ігор Павлович. – Маємо нове замовлення.
Оксана вважалася у «кондитерці» майстринею своєї справи.
…Олександр знову замовив торт. Оксана виводила: «10 років». Торік Ігор Павлович щось розповідав про цього клієнта. Це його знайомий. Тоді вона писала на торті: «9 років». Але пропустила повз вуха, тож думала: щаслива чиясь дитина.
– Оксанко, віддаси торт клієнтові, – попросив Ігор Павлович. – В мене нагальна справа.
Торт замовнику сподобався.
– Я вас вітаю, – мовила.
Чоловіка це засмутило.
– Це для друзів моєї доньки. Я її втратив. Два роки тому. Разом із дружиною.
Оксані пригадалася історія тітки Анелі.
– Бувають же схожі біди.
Олександр нерозуміюче дивився на Оксану. Вона все пояснила.
– Ой, вибачте, заговорилася з вами. Мій робочий день закінчився. Син вдома чекає.
– Я вас підвезу.
Олександр розпитував Оксану про сина. Відповідала скупо, рваними фразами. Він зрозумів: не все гаразд у цієї симпатичної молодої жінки. І, здається, вона запала йому в душу.
…Олександр очікував, коли Оксана закінчить роботу. Ось вона. Він не знає, які квіти ця жінка любить. Тому купив троянди.
– Оксано! Доброго вечора. Це – вам, – простягнув букет.
– А… нині якесь свято?
– Ні, я… хотів вас побачити. Запросити на каву.
– Я поспішаю. Син чекає. Він і так майже щодня в сусідки. Моя мама… її не стало рік тому. Зрештою, вона… І… я не можу…
– Будь ласка. Вип’ємо по горнятку кави.
Її запрошували на каву в минулому житті. А в нинішньому – ніколи. Почувалася ніяково. Якби цей чоловік знав, що з нею трапилося, оминув би її. Мусить йому все розповісти. Краще раніше.
– Олександре, ви повинні дещо знати…
Вона знову переживала ці гіркі миті. Тремтячим голосом закінчила свою сповідь. Очі були повні смутку і сліз.
Про своє дивне побачення повідала тітці Анелі.
– Олександр більше не захоче мене бачити. У нього гарна робота, не бідний. А я… а в мене – моє минуле, «статки» – від зарплати – до зарплати. Випили каву, та й досить.
– Ніколи не зарікайся. Не ми долею, а вона нами керує.
– Уже колись покерувала…
…Декілька днів Оксана не ходила на роботу. Юрко потрапив до лікарні. Була біля сина. Про Олександра й не згадувала. Ніколи. І не вірила, що він знову очікуватиме її. Помилилася…
– Доброго вечора, Оксано. Ігор Павлович сказав, що у вашого сина була операція. Я тут подумав… Познайомте мене з ним.
– Навіщо?
– Ви казали, що він чекає батька.
…В Оксанину квартиру подзвонили. Відкривати двері пішли Анеля з Юрком. Анеля здогадалася, хто цей чоловік.
Олександр привітався, простягнув Юркові велику коробку – конструктор. І невимушено мовив:
– Привіт! Давай знайомитися. Я…
– Тато!!!
Анеля запрошувала гостя до столу. А Юрко відкрив подарунок. Почав складати конструктора.
– Давай, допоможу, – запропонував Олександр.
Оксана хотіла щось сказати. Анеля приклала пальця до уст і поманила Оксану в коридор.
– Хай побудуть разом, порозуміються, – прошепотіла. – А ти? Він тобі подобається?
Юрко з Олександром збирали конструктора.
– Тату, сюди треба іншу деталь. Ця не підходить…
Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”
Фото ілюстративне
