Коли Валентині Сергіївні виповнилося шістдесят років, колеги подарували їй величезний букет хризантем, торт з кремовими трояндами та набір рушників «на дачу». Вона сиділа серед цих подарунків, приймала привітання й посміхалася, як належить, але всередині відчувала не свято, а порожнечу.
Тридцять сім років вона пропрацювала у районній бібліотеці. Любила книги, знала всіх постійних відвідувачів на ім’я, по голосах, за звичками. Дітей-школярів запрошувала на «години голосного читання», студентам допомагала підбирати джерела для дипломів. У бібліотеці їй подобалось: тепло й затишно, м’яке жовте світло, рідний запах книжок. Чудове місце.
А тепер їй сказала директорка:
— Відпочивайте, Валентино Сергіївно. Ви заслужили.
Вона кивнула — і пішла додому з коробкою речей.
Квартира зустріла тихими, знайомими стінами, запахом її ж руками приготованої їжі. Тишею. Вона поволі розклала речі з коробки… І раптом зрозуміла: а вдома-то особливо й робити нічого.
Чоловіка не стало п’ять років тому. Коханий чоловік, її милий Микола, як сумувала вона за ним, особливо перший рік. Здавалося, навіть ненормально так сумувати, коли тобі під шістдесят, але вона дуже любила Колю. Все життя йому присвятила, йому — і книгам, і їхньому сину… Рятувалася, до речі, роботою.
А син — Сергій — жив у сусідньому місті з дружиною й онуком. Приїжджав раз на пару тижнів, але по телефону говорив:
— Мамо, ти не сумуй там. Хобі собі яке-небудь знайди.
Хобі? Вона вміла варити супи, прати, читати книжки — але все це було про побут, а не про життя. Це не хобі, це просто те, що заповнює твої дні. Мабуть, читання можна було б назвати «хобі», але Валентині Сергіївні здавалося, що це не те — надто вона зрослася з книжками, щоб вважати їх чимось окремим.
Загалом, перші тижні пенсії пройшли дивно. Вона прокидалася за звичкою о шостій ранку. Варила вівсянку. Сідала було до телевізора — а ноги самі вели назад до шафи, шукати сумку й ключі від бібліотеки. Але йти було нікуди.
Валентина Сергіївна розгублено тинялася по квартирі й не знала, чим себе зайняти. Перепробувала всі рецепти, що наскладала собі в телефон, але вони швидко закінчилися. Стала читати книжки — допомагало, але не сидіти ж вічно з книжкою! Треба й жити. А як жити? Чим жити?
Одного ранку вона вийшла у двір просто так — пройтися. Біля під’їзду на лавочці сиділа знайома сусідка — Світлана Петрівна, колишня лікар-педіатр, її подруга з дитинства. Сувора, жвава, з розумними, швидкими очима. Вони розговорилися. Валентина Сергіївна поділилася своєю розгубленістю.
— Знаєш, Валю, — сказала Світлана Петрівна, — я от після пенсії теж думала, що все. Ласкаво просимо на звалище історії. А потім пішла волонтером у будинок для літніх людей. З того часу — живу.
— А я куди? — зітхнула Валентина.
— А ти у нас театральна була в школі, пам’ятаєш? Ставила «Снігурку».
Валентина усміхнулася. Так, було таке. Вона тоді грала Леля, а після вистави шкільний завуч попросила: «Ти б гурток вела». Але тоді інститут, потім робота, потім сім’я… Не було коли.
— У нас гурток театральної студії закрили, — продовжувала Світлана. — Діти-то ходили, а керівниця поїхала. Може, спробуєш?
— Я? — Валентина аж остовпіла. — Та куди мені…
— Ти спробуй. Ти ж дітей розумієш.
Слова сусідки пролунали просто, буденно, але всередині щось відгукнулося.
Наступного дня Валентина Сергіївна таки пішла до Будинку культури. Стара будівля: облупла вивіска, важкі двері, запах пилу, фарби й чогось рідного — як у шкільному актовому залі. Адміністратор — дівчина молода, привітна.
— Ви щодо дитячої студії? — запитала вона.
— Я… можу спробувати допомогти, — тихо відповіла Валентина.
Дар’я — так звали адміністраторку — зраділа одразу.
— Ох, нам так потрібна людина! У нас група дітей від семи до десяти років. Вони добрі, але без педагога розбіглися. Хочете подивитися?
— Хочу.
Її провели в актову залу, де на килимі сиділи діти: руда дівчинка з веснянками читала вголос вірші, хлопчик в окулярах намагався показувати фокуси з хусточкою, дві дівчинки сперечалися, хто буде принцесою, а один хлопчик махав дерев’яним мечем, зображуючи лицаря.
Було шумно, безладно — але тут відчувалося життя. Справжнє.
— Доброго дня, — сказала Валентина Сергіївна.
Діти обернулися. Хлопчик з мечем запитав:
— А ви нас учити будете?
Вона розгубилася. А потім усміхнулася:
— Буду. Але спочатку подивлюся, які ви самі.
Він задумався, кивнув і з важливим виглядом сів. Так усе й почалося.
Перші заняття були простими: дихання, дикція, маленькі етюди — «дивимося як кішка», «ходимо як дідусь», «говоримо без слів». Діти сміялися, шуміли, черговість плутали, але слухали — слухали її. Валентина дивилася — і серце наповнювалося. Стільки років вона жила «правильно», «за розкладом», «як потрібно» — і раптом відчула: всередині знову є світло.
Через тиждень вона принесла книжку казок.
— Сьогодні будемо робити казку. Але не так, як у книжці. Придумайте, що герої будуть відчувати.
— А можна я буду злою королевою? — запитала дівчинка-«принцеса».
— Можна, — відповіла Валентина. — А чому вона буде зла?
Дівчинка задумалася.
— Тому що ніхто не питає, чого вона хоче.
Валентина Сергіївна тоді подумала: «Діти іноді говорять про світ чесніше, ніж дорослі».
Через два тижні подзвонив син.
— Мам, ти куди пропала? Я тобі дзвоню, а ти трубку не береш, вже який раз!
— Я в Будинку культури, заняття веду.
— Які заняття?
— Театральні.
— Мам… навіщо тобі це? Ти б відпочивала. У твоєму віці треба себе берегти.
Сказано було без злоби. Але — повз серце.
— Сергію, я себе й бережу. Я ж не втомлюся від дітей.
— Та вони ж маленькі, галасливі!
— Та я й сама була галаслива.
Він зітхнув:
— Гаразд. Тільки не напрацюйся.
Вона усміхнулася. «Напрацюватися» можна, коли робиш те, що не для душі. А тут — навпаки.
Через три тижні у Будинку культури оголосили фестиваль аматорських театрів. Кожен гурток мав показати невелику сценку.
— Ми теж братимемо участь, — сказала Валентина своїм хлопцям і дівчаткам.
— Ми? — очі в них округлилися.
— Звичайно. У нас буде п’єса. Наша. Про королеву, яка шукає своє місце.
Діти завмерли. А потім загаласували так, що довелося ляснути в долоні.
— Тихо! П’єса буде коротка, але справжня. Напишемо разом.
І вони писали. По рядку. По фразі. По почуттю. Дівчинка-королева сама придумала монолог:
«Я не зла. Я просто не знаю, хто я».
Хлопчик з мечем сказав:
«Я думав, лицарі тільки б’ються. А вони іноді тримають за руку».
Очкарик-фокусник прошепотів:
«А можна я буду чарівником, який мовчить, але все бачить?»
— Можна, — сказала Валентина. — У героя може бути голос — не словами, а рухом.
Вони репетирували щодня. Хтось плутався, хтось забував текст, хтось сміявся. Але діти горіли. Валентина теж. І ось день виступу. Невелика сцена. У коридорі юрба батьків. Квіти, телефони, шелест суконь, запах цукрової вати з буфету. Валентина поправляла костюми, пришивала стрічку, крутила шпильки на голові в принцеси. Раптом почула знайомий голос:
— Мам?
Вона обернулася.
Син. З невісткою. І онук — посміхається.
— Ми вирішили приїхати, — сказала невістка. — Ваня дуже хотів подивитися «театр бабусі».
Валентина відчула, як всередині щось тепло розквітає, немов квітка. Не гордість — радість.
— Проходьте, — сказала вона.
Йшла вистава. Діти говорили не ідеально, збивалися, іноді забували, хто куди йде. Але це було живе. Коли дівчинка-королева виголосила монолог: «Я не хочу бути злою. Я просто хочу, щоб мене бачили», — у залі запала тиша. А коли маленький чарівник, який «мовчить, але все бачить», підійшов і просто взяв її за руку — дві жінки в третьому ряду витерли сльози.
Вистава закінчилася. Зал аплодував. Діти сяяли. Валентина — теж. Син підійшов до неї.
— Мам… — він замовк. — Вибач.
— За що?
— За те, що я думав, що ти просто вбиваєш час.
— Я знаю.
Він видихнув.
— Мам, ти… ти молодець.
І це пролунало так, що у Валентини заломило в очах. Онук підбіг, обійняв її за шию.
— Бабусю, ти справжня чарівниця!
І от це — було головним.
Тепер у Валентини Сергіївни розклад: Понеділок, середа, п’ятниця — репетиції. Субота — читання казок уголос. Іноді — виступи на святах. Вона не «заповнює час». Вона живе.
Син тепер сам телефонує:
— Мам, а що ви там ставите в наступному місяці? Приїхати?
А Світлана Петрівна — та сама сусідка — каже:
— Бачиш? Сенс знайшовся. Не вигаданий, не принесений. Свій.
І Валентина відповідає:
— Так. Я тепер знаю, що пенсійний вік — це не про кінець. Це про початок без поспіху.
На підвіконні зали тепер стоїть фікус, якого діти назвали «Глядачі». Перед кожною виставою вони гладять йому листочок «на удачу». І Валентина Сергіївна гладила б теж — якби встигала. Але в неї тепер справ дуже багато. І серце — повне світла.
