Коли Варя одружувалася з Дмитром, вона й гадки не мала, що його колишня — це її подруга і колега. Тільки життя розкидало цих жінок і вони довго не спілкувалися. Правда виплила несподівано і наслідки — непередбачуваними.
— Дімо, це вже за межею! Подивися, що в поштовій скриньці. Знову ці обрізки, щось липке і записка. Ти збираєшся щось робити, чи мені одразу дзвонити в поліцію?
Варя жбурнула на кухонний стіл зім’ятий конверт. Із нього висипалися дрібно порізані фотографії з їхнього весілля — очевидно, взяті з соцмереж. Їхні щасливі обличчя, тепер були понівечені: густо замащені чимось чорним і тягучим. Діма навіть не підвів голови від тарілки.
— Варю, не починай зранку. У мене сьогодні важливий день. Мало що за неадеквати в під’їзді водяться. Може, підлітки бавляться. Або хтось із сусідів пакостить. Викинь цю мерзоту й забудь. Ти сама себе накручуєш. Воно тобі треба?
— Підлітки? — Варя присіла на край стільця, відчуваючи, як дрібно тремтять пальці. — Підлітки зламали мою сторінку в соцмережах, яку я вела п’ять років? Підлітки надсилають мені повідомлення і знають усі мої маршрути? Дімо, вони знають, у якому магазині я купую хліб! Я змінила номер два тижні тому. Звідки вони знають новий?!
Діма нарешті відклав виделку й подивився на дружину.
— Слухай, звідки я маю знати? Зараз будь-які бази даних продаються на кожному кроці. За символічні гроші тобі проб’ють і номер, і прописку. Давай спокійно поїмо, га?
У мене сьогодні три зустрічі, голова і так квадратна.
Варя жила з ним три роки. На початку їхнього роману все здавалося казкою: Діма був уособленням надійності. У них існувало негласне правило, встановлене ним ще на самому початку: минуле залишається за дверима.
Варя знала лише базові факти: він був одружений, прожив із тією жінкою сім років, у них є син — Артемко. Діма бачився з хлопчиком щонеділі, але лише на нейтральній території — в ігрових центрах або парках. Він ніколи не приводив сина до них додому й категорично забороняв Варі проявляти будь-яку ініціативу щодо знайомства.
— Йому і так важко, не будемо травмувати дитину, — пояснював він.
Варі це здавалося благородним.
Вона навіть не знала, як виглядає його колишня дружина — Діма не зберігав жодних фотографій, не згадував її імені й обривав будь-які запитання на цю тему. Останні пів року їхнє життя перетворилося на облогу. Спочатку під її дописами в соцмережах посипалися дивні коментарі: «Щастя на чужих сльозах не збудуєш», «Чекай, за все доведеться платити», «Ти думаєш, ти особлива?»
Спершу Варя сміялася, потім просто закрила сторінку. Потім почалися дзвінки. Вона змінила номер, закрила всі профілі, але за три дні все починалося знову. Хтось методично вигрібав із поштової скриньки рахунки за квартиру, підкладав туди неприємні речі або, як сьогодні, зіпсовані весільні світлини. Діма на все це реагував однаково — просто казав:
— Дурниці, не звертай уваги.
У суботу подружжя поїхало до величезного торгового центру на околиці міста. Дімі був потрібен новий костюм для відрядження, а Варя сподівалася, що прогулянка серед яскравих вітрин і сотень людей допоможе їй бодай трохи розслабитися. Вони довго блукали бутиками, а потім зайшли до продуктового гіпермаркету. Варя розглядала бакалію, а чоловік вибирав зернову каву.
— Варя? — пролунав тихий голос.
Варя здригнулася й обернулася — біля відділу солодощів стояла жінка. Якби не цей голос, Варя, можливо, пройшла б повз і не впізнала її. На ледь знайомій жінці був старий, деформований пуховик незрозумілого кольору. З-під безглуздої в’язаної шапки вибивалися сальні пасма, які давно не бачили пристойної стрижки. Варя вдивилася в її обличчя й видихнула:
— Олена?!
Вони працювали разом майже десять років тому у великій рекламній агенції. Тоді Олена була головною зіркою офісу — яскрава, голосна, легка на підйом. Варя вважала її майже подругою. Вони разом бігали на обіди, обговорювали клієнтів, а потім їхні шляхи якось розійшлися — Олена вийшла заміж і звільнилася.
— Як ти… Олено, що сталося? — Варя зробила крок уперед, пориваючись обійняти стару знайому, але та різко відсахнулася.
Підійшов Діма з двома пачками дорогої кави, побачив Олену й завмер. Потім, скривившись, гаркнув:
— Нам час, Варю. Ходімо.
Олена раптом розсміялася.
— Ну от і зустрілися, — хрипло сказала вона. — Варечко… подруженько моя дорога. То це з тобою він тепер живе? Це тобі він купує костюми з італійської вовни, поки мій син доношує секонд-хенд? Тільки не кажи, що ти нічого не знала! Твій чоловік — мій колишній чоловік!
У Варі запаморочилася голова.
— Діма… Я… Як це…
— Варя, не тут. Ходімо в машину, — Діма стис її за руку.
— Ні! — закричала Олена, привертаючи увагу охоронця наприкінці ряду. — Нехай усі бачать! Подивися на нього, Варя! Він же тобі не сказав, правда? Не сказав, як виставив мене з дому через місяць після появи дитини? Як підробив документи й переписав усе наше майно на свою матір, щоб під час розлучення мені не дісталося жодної копійки? Як довів мене до виснаження, що я місяць лежала в клініці, а він у цей час обнуляв рахунки?
— Закрий рота, — тихо сказав Діма. — Ти сама винна. Ти була поганою матір’ю й нікудишньою дружиною. Лікуйся далі, поки я не вжив заходів.
— Це я винна?! Та це ти мене зламав! А тепер ти живеш із моєю подругою! Ти ж спеціально її знайшов, правда? Ти знав, що ми спілкувалися! Знав же?!
Варя дивилася на них і не могла поворухнутися. У пам’яті спливали уривки давніх офісних розмов. Олена тоді інколи приходила з заплаканими очима, скаржилася на «складний характер» чоловіка, на те, що він контролює кожен її крок і кожну копійку…
— То це ти мені пишеш? — нарешті озвалася Варя. — Це ти в поштову скриньку… Олено, навіщо? Ми ж дружили! Клянуся, я не знала, що Діма — твій чоловік! Я зустріла його три роки тому, він сказав, що давно розлучений! Я ж не була на вашому весіллі — лежала в лікарні, не могла прийти. Я ніколи його не бачила!
— Не знала вона! — Олена майже зірвалася на вереск. — У мене нічого не залишилося, розумієш? Нічого! Я на трьох роботах підлоги мию, щоб Артемці вистачало на ліки й школу, а ти… ти тут каву вибираєш за вісімсот гривень!
— Діма дає гроші… він каже, що платить аліменти… — почала Варя.
— Аліменти? — Олена гірко всміхнулася. — П’ять тисяч гривень із його «офіційної» зарплати? Ти ж знаєш, скільки він насправді гребе через свої фірми-прокладки! Ти ж бачиш ці гроші щодня!
Діма, більше не сказавши ні слова, вчепився в плече дружини й буквально потягнув її до виходу. Олена щось кричала їм услід, але Варя вже не чула. У машині Варя наважилася на відверту розмову.
— Чому ти не сказав?
— А що б це змінило? — чоловік навіть не повернув голови. — Ти б почала її жаліти, лізти в мої фінансові справи. Олена ненормальна, Варя. Вона завжди такою була. Ще до весілля були тривожні дзвіночки, а після пологів у неї зовсім зірвало гальма. Вона ревнувала мене до кожного стовпа, влаштовувала сварки на рівному місці. Я пішов, щоб просто зберегти здоровий глузд!
— Ти залишив її ні з чим, Дімо. Ми ж разом працювали, я пам’ятаю, якою вона була — цілеспрямованою, талановитою. Ти її знищив…
— Ой, тільки не треба цієї драми. — Діма різко загальмував на світлофорі — ремінь безпеки врізався Варі в плече. — Ти зі мною живеш уже три роки. Тобі погано? Тобі чогось бракує? Я тебе на руках ношу, пилинки здуваю. А Олена — це відпрацьований матеріал. І якщо вона не припинить нас тероризувати, я доб’юся, щоб її позбавили батьківських прав. І Артема заберу! Посидить у інтернаті пів року, поки вона в психлікарні «відпочиватиме». Це буде їй уроком.
Удома Варя не могла знайти собі місця. Вона замкнулася у ванній, увімкнула воду, щоб не було чути схлипів, і довго сиділа на підлозі. А потім дістала телефон і знайшла Олену в соцмережах — тепер вона знала прізвище. Світлин у профілі майже не було, лише фото Артемка — худорлявого хлопчика з сумними очима. Варя написала в особисті повідомлення: «Олено, це Варя. Нам треба зустрітися. Завтра о десятій ранку, в парку біля ставка. Прийди сама. Будь ласка».
Відповідь прийшла глибокої ночі. «Навіщо? Прийдеш посміятися?» «Ні. Я принесу те, що належить тобі. По праву». Варя знала, де Діма ховає заначку. У нижній шухляді його масивного дубового робочого столу було подвійне дно. Він сам якось, напідпитку, хизувався своєю передбачливістю:
— У цій країні, Варя, завжди треба мати валізу з грошима, до якої суди не дотягнуться.
Там, у шухляді, лежала велика сума. Вранці, щойно Діма поїхав на роботу, Варя вигребла всі гроші. І віднесла Олені. Та спершу кричала, потім довго ридала й дякувала. На ці гроші вона тепер почне нове життя. Можливо, навіть в іншому місті.
Ввечері Діма повернувся додому. Варя чекала його на кухні. Тікати вона не збиралася — їй треба було поговорити з цим зрадником.
Чоловік, звичайно, одразу виявив пропажу заначки та влаштував сцену.
— Ти хоча б розумієш, що зробила? Ти нас обох знищила!
— Ну чому «нас»? Тебе. Я йду. Не хочу мати нічого спільного з людиною, яка здатна викинути матір своєї дитини на вулицю.
— Нікуди ти не підеш! Гроші ти мені їх повернеш, усі, до останньої копійки! Зателефонуєш тій божевільній та скажеш, щоб повернула. Інакше я…
— Що? Доведеш до психлікарні? — Варя встала. — Спробуй. Якщо зі мною завтра щось станеться — запис опиниться в поліції.
— Яка ж ти…
— Іди геть з мого життя, — тихо сказала Варя.
Після розлучення Варя переїхала. На новому місці вона опанувала нову професію, влаштувалася на роботу й робила все, щоб залишити позаду останні роки. Діму «притисли» по повній. Податкова перевірка виявила стільки порушень, що йому довелося продати все — квартиру, машину, бізнес, — аби сплатити штрафи й не потрапити за ґрати.
Партнери відвернулися від нього миттєво, і з впливового бізнесмена він перетворився на банкрута з сумнівною репутацією. Олена надіслала Варі повідомлення в соціальній мережі. На фото — щасливий Артемко, засмаглий і усміхнений, на тлі моря.
Текст був короткий: «У нас усе добре. Я проходжу курс терапії, Артем пішов до нової школи — тут він найкращий у класі з математики. Ми в безпеці. Дякую тобі, Варю. Ти врятувала нас. Бережи себе».
