Віра Степанівна поклала слухавку, а рука ще довго тремтіла. «Мамо, нам треба серйозно поговорити. Я приїду ввечері», — голос 22-річної Аліни був занадто спокійним, а це завжди означало катастрофу.
За три години очікування Віра Степанівна встигла «прокрутити» в голові всі сценарії: від термінового заміжжя за байкера до переїзду в джунглі Амазонки для порятунку рідкісних жаб.
Коли у дверях повернувся ключ, жінка вже стояла посеред кухні, схрестивши руки, як інквізитор перед початком допиту.
— Ну, заходь, «важлива» ти моя, — почала Віра Степанівна, не чекаючи, поки донька роззується. — Кажи одразу: скільки коштує твоя помилка і чи можна її повернути в магазин протягом чотирнадцяти днів?
Аліна глибоко зітхнула, пройшла на кухню і сіла на стілець.
— Мамо, припини цей театр.
— Ой, дякую, заспокоїла! — сплеснула в долоні Віра. — Тоді що? Звільнилася з банку? Вирішила стати «фрілансером-кочівником» і жити в наметі під Полтавою?
— Гірше, мамо. Я вирішила переїхати. В Одесу. До Ігоря.
У кухні зависла така тиша, що було чути, як сусіди зверху розмішують цукор у чаї.
— До якого Ігоря? — прошипіла Віра Степанівна. — До того «митця», у якого з майна лише гітара і борода, що живе своїм власним життям?
— Він не митець, він веде курси з духовного самопізнання! — спалахнула Аліна. — І ми вирішили відкрити там свою студію медитації.
— Медитації? — Віра Степанівна мало не впустила чайник. — А їсти ви що будете? Енергію сонця? Чи, може, ви будете медитувати на комунальні рахунки, і вони самі зникатимуть?
— Ти ніколи не підтримуєш мої починання! Ти хочеш, щоб я до пенсії сиділа в тому задушливому офісі, перекладаючи папірці з лівої купи в праву!
— Я хочу, щоб ти мала змогу купити собі чоботи на зиму, Аліно! Твій Ігор навіть на маршрутку в тебе позичає. Яка Одеса? Яка студія? Це ж авантюра чистої води!
— Це життя, мамо! Справжнє, яскраве життя! Ми будемо допомагати людям знаходити внутрішній спокій!
— Внутрішній спокій приходить тоді, коли в тебе холодильник повний, а не коли ти сидиш на килимку в орендованій квартирі з тарганами! Ти хоч розумієш, що він тобою маніпулює? Тобі двадцять два, у тебе диплом магістра, а ти збираєшся бити в бубон біля моря!
Аліна підхопилася зі стільця, її очі блищали від гніву.
— Ти просто боїшся, що я стану щасливішою за тебе! Твій максимум — це акції в супермаркеті та серіал о восьмій вечора. Ти застрягла в своєму футлярі й намагаєшся мене туди затягнути!
— Як ти смієш? — голос Віри Степанівни став низьким і загрозливим. — Цей «футляр», як ти кажеш, оплатив твоє навчання, твої брекети й твою поїздку в Болгарію, де ти, до речі, і познайомилася з цим «гуру» недоробленим!
Я все життя поклала на те, щоб у тебе був ґрунт під ногами, а ти хочеш стрибнути в болото і називаєш це польотом!
— Це мій вибір, мамо! Навіть якщо я впаду — це буде моє падіння!
— О, не хвилюйся, падати ти будеш довго. Тільки не дзвони мені потім і не кажи, що твій Ігор вирішив, що гроші — це зло, і тому витратив твої заощадження на нові барабани!
— Він не такий!
— Всі вони «не такі», поки не захочуть їсти! Коротше так: якщо ти їдеш — я не дам тобі ні копійки на цей «бізнес».
— І не треба! Мені не потрібні твої «токсичні» гроші! Я вже зібрала валізи.
Аліна вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що задзвенів кришталь у серванті. Віра Степанівна залишилася стояти біля вікна. Серце калатало, як скажене.
Вона дивилася, як донька виходить з під’їзду, тягнучи за собою величезну валізу, а біля старенького авто її чекав той самий Ігор у розтягнутому светрі.
Жінка хотіла вигукнути щось навздогін, можливо, навіть щось дуже образливе, але натомість просто притиснула долоню до скла.
—, Аліно… Ти вся в мене, — тихо промовила Віра.
Вона знала, що за місяць-два телефон знову задзвонить. І голос у слухавці буде вже не таким впевненим. А поки що… поки що в холодильнику стояли наліплені вранці пельмені, які Аліна так і не спробувала.
Минуло рівно три тижні. Віра Степанівна за цей час довела свою квартиру до стерильного стану операційної: кожен фужер перемитий, кожна фіранка випрасувана.
Це була її форма медитації — значно ефективніша за ту, якою займалася донька.
Телефон задзвонив о другій ночі. Віра Степанівна, яка насправді не спала, а лише вдавала, схопила слухавку на першому ж гудку.
— Алло? Аліно? Що сталося? Тебе пограбували? Цей твій бородатий гуру зник з твоїм ноутбуком?
— Мамо, припини… — голос Аліни звучав так, ніби вона щойно проковтнула пачку сухого піску. — Ніхто нічого не крав. Просто… тут дощ.
— В Одесі дощ? Яка трагедія! Скликай термінову раду просвітлених, хай розженуть хмари силою думки! — Віра Степанівна вже відчула приплив бойової енергії. — Чого дзвониш серед ночі?
— Мамо, ми орендували приміщення під студію. На Молдаванці. Там стеля тече, а господар каже, що це «природний зволожувач повітря» і вимагає доплату за ексклюзивність! — Аліна майже плакала. — А Ігор… він сказав, що не може займатися ремонтом, бо в нього «заблокована чакра творення» через запах вапна.
— Ой, я не можу! — Віра Степанівна аж присіла на ліжко. — Чакра в нього заблокована! А руки в нього не відсохли тримати шпатель? Чи він чекає, поки ти сама побілиш стіни, поки він буде входити в астрал?
— Він каже, що я занадто приземлена! Що я зациклена на матеріальному! Мамо, він витратив наші останні гроші на величезний гонг! Сказав, що без гонгу вібрації в залі будуть «брудними». А нам завтра за світло платити!
— Ну то постукай у гонг, може, з нього випадуть купюри! — відрізала Віра. — Я ж тобі казала, Аліно. Духовність — це прекрасно, коли в тебе є тил. А твій Ігор — це просто ледар з гарним словниковим запасом.
— Ти знову починаєш! — вигукнула Аліна, і в її голосі знову з’явилися ті самі колючі нотки. — Ти тільки й чекала, щоб я зателефонувала і поскаржилася! Ти зараз насолоджуєшся своєю правотою, так?
— Я не насолоджуюся, я жахаюся! — Віра перейшла на крик. — Я виростила розумну дівчину, а вона сидить у сирому підвалі з гонгом і альфонсом! Ти хоч розумієш, що ти там — і прибиральниця, і бухгалтер, і спонсор? А він хто? Директор всесвіту?
— Він мене надихає! — слабко заперечила донька.
— Надихає на що? На голодну смерть? Аліно, послухай мене уважно: натхненням хліб не намажеш. Якщо він такий просвітлений, чому він не знайшов нормальну роботу, щоб забезпечити твій спокій, поки ти будуєш свою студію? Чому ти тягнеш все на собі?
— Бо ми команда!
— Команда — це коли двоє гребуть в один бік, а не коли один лежить у човні й махає рукою, вказуючи на зорі, поки інша вигрібає воду дірявим відром!
— Він сказав… — Аліна затнулася. — Він сказав, що якщо я не вірю в його методи, то я тягну його вниз. Що моя «негативна енергія» заважає йому залучати багатих клієнтів.
Віра Степанівна замовкла. Вона відчула, як всередині все закипає.
— Знаєш що, доню? Передай своєму «магніту для грошей», що якщо він ще раз відкриє рота про твою енергію, я приїду в ту Одесу і так прикладуся до його гонгу його ж головою, що в нього третє око відкриється на потилиці!
— Мамо…
— Не «мамкай»! Слухай сюди: завтра вранці ти збираєш речі. Не всі, тільки найнеобхідніше. І йдеш на вокзал. Гроші я тобі зараз скину на картку.
— Я не можу його кинути… це буде зрада.
— Зрада — це те, що він робить з твоїм життям! Це твій іспит на дорослість, Аліно. Вміти визнати, що ти помилилася — це і є справжня духовність, а не сидіння в позі лотоса на брудній підлозі.
У слухавці почулося схлипування. Потім довге зітхання.
— Поїзд о десятій ранку, — тихо сказала Аліна.
— Я зустріну. І зваримо борщу. Справжнього, «матеріального» борщу з м’ясом. І щоб я більше ні слова не чула про чакри, принаймні до наступного понеділка.
Віра Степанівна поклала телефон і пішла на кухню. Вона дістала каструлю. Серце все ще калатало, але це вже був не страх, а суворе материнське задоволення. Вона перемогла гонг.
Перон вокзалу о шостій ранку зустрів Віру Степанівну холодним протягом і запахом дешевої кави.
Вона стояла біля п’ятого вагона, виглядаючи свою «блудну доньку», як прикордонник на посту. У сумці, важкій і надійній, лежав термос і бутерброди з домашньою бужениною — бойовий пайок для повернення до реальності.
Коли Аліна зійшла на перон, Віра Степанівна ледь її впізнала. Замість впевненої бізнес-леді з планами на майбутнє перед нею стояла втомлена дівчина в розтягнутому худі, з розкуйовдженим волоссям і величезним синцем під оком… від недосипу, звичайно.
Але справжній сюрприз чекав позаду. За спиною Аліни, тримаючи в руках той самий проклятий гонг, загорнутий у стару ковдру, виплив Ігор.
— Здрастуйте, Віро Степанівно, — промовив Ігор голосом людини, яка щойно пізнала істину, але забула гаманець. — Простір підказав мені, що Аліні зараз потрібна моя енергетична підтримка в дорозі.
Віра Степанівна відчула, як у неї засіпалося ліве око.
— Простір підказав? — перепитала вона, повільно випускаючи пару. — А простір тобі не підказав, що квиток на поїзд коштує грошей, які я скинула доньці на порятунок від тебе?
— Гроші — це лише папір, — лагідно відповів Ігор. — Аліна купила мені квиток, бо зрозуміла, що без мого наставництва її повернення в «систему» буде занадто болісним.
— Мамо, він не міг залишитися там один! — втрутилася Аліна, ховаючи очі. — Його вигнали з тієї кімнати…
— Вигнали? — Віра Степанівна перейшла на ультразвук. — Тобто цей «світоч думки» приїхав сюди на моїй шиї, з моєю донькою і зі своїм металевим тазом для варення, щоб жити в моїй квартирі?!
— Це не таз, це резонатор Всесвіту! — ображено вставив Ігор.
— Резонатор чого? — Віра зробила крок вперед, і Ігор інстинктивно прикрився гонгом. — Ану слухай сюди, Всесвіт недороблений! У моїй квартирі «резонувати» буде тільки пилосос і міксер! Якщо ти зараз же не розвернешся і не підеш шукати роботу вантажником на цьому самому вокзалі, я організую тобі таку медитацію, що ти злетить без жодних грибів!
— Мамо, припини кричати на весь перон! — зашипіла Аліна. — Людям цікаво!
— Хай дивляться! Хай бачать, як виглядає паразит звичайний, вид — бородатий! Ти подивися на нього, Аліно! Він навіть твою валізу не несе, бо в нього в руках — «резонатор»! У тебе спина відвалюється, а він несе ковдру з мідним млинцем!
Ігор спробував розправити плечі.
— Ви занадто агресивна. Ваша аура кольору гнилого помідора. Нам з Аліною треба знайти місце, де панує гармонія…
— Знаєш, де зараз панує гармонія? — Віра Степанівна вихопила з рук Аліни валізу. — У камері схову! Аліно, вибирай: або ти йдеш зі мною додому, ми їмо борщ, і ти завтра йдеш на співбесіду в нормальну фірму, або ти йдеш з цим «помідорним експертом» шукати гармонію на лавці в парку. Грошей на картці більше немає — я заблокувала перекази!
Аліна подивилася на матір, потім на Ігоря, який у цей момент намагався поправити ковдру на гонгу, виглядаючи при цьому як дуже сумний равлик.
— Ігорю… — почала Аліна. — А де твої гроші? Ті, що ти обіцяв залучити через візуалізацію?
— Вони в дорозі, Аліно. Потік просто затримався через твій скептицизм…
— Потік затримався? — Аліна раптом засміялася, але це був сміх людини, яка нарешті прокинулася від гіпнозу. — Знаєш що, Ігорю? Візьми свій гонг і йди в нього постукай. Може, відлуння підкаже тобі дорогу назад в Одесу. Мамо, пішли. Я хочу спати. На ліжку. З подушкою. Без вібрацій.
— А як же наша місія? — вигукнув Ігор їм у спини.
Віра Степанівна зупинилася, обернулася і дістала з гаманця двадцять гривень.
— Ось тобі, місіонере. На метро. І порада від «гнилого помідора»: якщо хочеш духовності — почни з того, щоб помити голову. Це дуже очищує карму.
Вони пішли геть, залишаючи Ігоря посеред перону. Аліна міцно тримала маму за руку, вперше за довгий час не намагаючись здаватися дорослою і незалежною.
— Мамо… — тихо сказала вона, коли вони сіли в таксі. — Тільки не кажи «я ж казала».
— Я не скажу, — посміхнулася Віра Степанівна, відкриваючи контейнер з бужениною. — Я просто промовчу з дуже переможним виглядом. Їж давай, «медитаторша».
Олеся Срібна
