Це була холодна осінь, коли Світлана вперше за тридцять років переступила поріг будинку, де колись лишила двох розгублених підлітків — Максима та Олену.
Вона стояла в коридорі, тримаючи в руках потерту сумку, і дивилася на своїх дорослих дітей очима, в яких тепер не було колишнього вогню, лише тьмяний страх самотності.
Повернення «блудної» матері
— Тож ви… ви справді тут живете разом? — тихо запитала Світлана, оглядаючи затишну вітальню. — Я думала, ви давно роз’їхалися.
Максим, чиї плечі за ці роки стали широкими та надійними, навіть не підвівся з крісла. Він гортав документи, не піднімаючи очей.
— Ми навчилися триматися одне одного, мамо, — його голос був рівним, як лінійка. — Бо більше не було за кого триматися.
Коли ти зачинила ті двері тридцять років тому зі словами: «Я втомилася бути вашою обслугою, я хочу жити для себе», ми зрозуміли, що світ — це дуже холодне місце.
Олена вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Вона була дивовижно схожа на матір у молодості, і від цього Світлані стало ще боляче.
— Я прийшла не сваритися, — Світлана зробила крок уперед, голос її затремтів.
— Я стара, мені важко. Квартиру відібрали за борги, здоров’я вже не те. Я ж вас привела у світ, я ж вас годувала до того дня… Невже в серці нічого не лишилося?
Велика розмова
Олена різко кинула рушник на стіл.
— Годувала? Ти пам’ятаєш, що було в холодильнику наступного ранку після твого зникнення? Половина пачки маргарину і засохлий сир. Максиму було чотирнадцять, мені дванадцять. Ми тиждень чекали, що ти просто пішла в магазин і затрималася. А потім знайшли твою записку на дзеркалі.
— Я була молодою! Я задихалася в побуті! Ви не розумієте, як це — віддати все життя дітям і не мати жодної хвилини на себе!
— Світлана підвищила голос, у ній прокинулася та колишня егоїстична гордість.
— О, ми чудово розуміємо, — Максим нарешті підвів погляд. — Ти хотіла свободи? Ти її отримала. Ти подорожувала, шукала «своє щастя», міняла чоловіків і міста.
А тепер, коли «щастя» закінчилося і коліна почали боліти, ти згадала, що в тебе є два «інвестиційні проєкти», які зобов’язані тебе доглядати?
— Як ти можеш так говорити про власну матір? — вигукнула Світлана. — Це жорстоко! Я дала вам життя!
— Життя — це не просто біологічна рідня, — відрізала Олена. — Життя — це коли ти поруч, коли в мене була перша простуда. Коли Максим закінчував школу з медаллю, а в залі не було жодної рідної душі, щоб йому поаплодувати. Ти втомилася від нас тоді? Що ж, мамо, тепер черга за нами. Ми теж дуже втомилися.
Чаша справедливості
Світлана сіла на край стільця, її губи тремтіли. Вона очікувала, що діти покричать і врешті-решт виділять їй кімнату. Вона ж мати.
— То що… ви виженете мене на вулицю? — прошепотіла вона. — Отак просто? На холод?
Максим підвівся і підійшов до вікна.
— Ні. Ми не ти, мамо. Ми не кидаємо людей напризволяще, навіть тих, хто нас зрадив. Олена знайшла для тебе місце в хорошому приватному пансіонаті під містом. Там є догляд, лікарі та триразове харчування. Ми вже все оплатили на рік наперед.
Світлана на мить зраділа, але потім її обличчя знову посіріло.
— Пансіонат? Тобто… дім пристарілих? Ви не хочете бачити мене тут? У цьому домі?
— У цьому домі живуть люди, які люблять одне одного, — тихо сказала Олена. — Ти тут чужа. Ти обрала бути чужою три десятиліття тому. Ми дамо тобі їжу, дах і ліки. Ми виконаємо свій обов’язок, як того вимагає закон і мораль. Але тепла, про яке ти просиш… Його немає. Воно вивітрилося разом із тим протягом, який ти залишила, йдучи від нас.
— Але я ж ваша мати! Я хочу бачити онуків! — Світлана почала плакати, справді, гірко.
— Мої діти знають, що їхньої бабусі давно, — холодно сказав Максим. — І я не хочу пояснювати їм, що бабуся насправді просто «втомилася» і пішла гуляти на тридцять років. Збирай речі. Машина буде за годину.
Світлана сиділа в пансіонаті біля вікна. У неї була чиста постіль, смачна каша і телевізор. Але в кімнаті було нестерпно тихо.
Діти дали їй усе, що можна купити за гроші. Вони не дали їй лише одного — права називатися матір’ю.
Минув рік. Життя в пансіонаті було передбачуваним і механічним, як годинниковий механізм. Світлана звикла до запаху хлорки та ранкових процедур, але ніяк не могла звикнути до того, що її телефон мовчав тижнями.
Максим справно перераховував кошти, а Олена раз на місяць надсилала кур’єром пакунок із фруктами та новими теплими речами. Без листівок. Без підписів.
Одного разу, не витримавши, Світлана наважилася. Вона викликала таксі на ті гроші, що лишалися в неї з пенсії, і поїхала до будинку сина.
Непрохана гостя
Вона чекала біля під’їзду три години. Коли з підземного паркінгу виїхало авто Максима, вона буквально перегородила йому шлях. Максим загальмував, його обличчя за лобовим склом на мить перетворилося на кам’яну маску.
Він вийшов із машини, не глушачи двигуна.
— Що ти тут робиш, мамо? Тобі щось потрібно? Ліки? Гроші?
— Мені потрібен ти! — вигукнула Світлана, хапаючи його за рукав пальто. — Максимку, я ж не можу так більше. Там, у пансіонаті, одні тіні. Я жива! Я хочу бути частиною вашого життя. Скоро Різдво… Пустіть мене за стіл. Хоча б на годину.
Максим повільно прибрав її руку.
— За стіл? — перепитав він. Його голос був тихим, але в ньому відчувався метал. — Ти хочеш сидіти поруч із моєю дружиною, яку ти ні разу не привітала з днем народження? Хочеш дивитися в очі моєму сину, якому зараз дванадцять — стільки ж, скільки було Олені, коли ти зникла?
— Я вибачилася! Скільки можна мене карати? — Світлана зірвалася на крик. — Ви жорстокі! Ви виросли егоїстами!
Суд пам’яті
У цей момент до під’їзду під’їхало ще одне авто — Олена. Вона побачила матір і важко зітхнула, виходячи з машини.
— Знову ти за своє? — Олена підійшла до них. — Мамо, ти називаєш нас жорстокими? Давай згадаємо жорстокість.
Пам’ятаєш мій випускний вечір? Я тоді зателефонувала тобі на той єдиний номер, який мені дали знайомі. Я благала тебе приїхати просто на годину. Що ти мені відповіла?
Світлана відвела очі. — Я не пам’ятаю… Напевно, була зайнята. — Ти сказала: «Оленко, я в Одесі, у мене тут нове життя, не тягни мене назад у минуле, це псує мені настрій», — процитувала Олена, і її голос здригнувся.
— Ти тоді поклала слухавку, а я стояла в туалеті ресторану в дешевій сукні, яку ми з Максимом купили на зекономлені гроші, і вила від болю. Тепер ти прийшла просити Різдва?
— Я була не розумною! — плакала Світлана. — Але ж я мати! Ви не маєте права так поводитися! Бог вас покарає за неповагу до батьків!
Максим раптом засміявся. Це був невеселий, сухий сміх. — Бог? Ти згадала про Бога? А де був твій Бог, коли ми з Оленою взимку спали в одній кімнаті, бо не було чим платити за опалення, а ти в цей час виставляла фото з курортів? Повага, мамо, — це те, що заробляють роками турботи.
Остання межа
— Я не піду звідси! — Світлана сіла прямо на бордюр. — Викликайте поліцію, соромтеся перед сусідами, але я не піду. Я маю право бути з дітьми!
Максим нахилився до неї, і в його очах Світлана побачила не злість, а щось набагато страшніше — повну, абсолютну порожнечу.
— Добре, — сказав він. — Ти можеш зайти. Але будь готова до правди. Моєму сину ми сказали, що ти — далека родичка, яка колись дуже сильно нас скривдила.
Якщо ти відкриєш рот і спробуєш удати «люблячу бабусю», я виведу тебе за двері в ту ж секунду. Ти будеш просто гостею.
Третьою зайвою за столом. Ти готова до такого «тепла»?
Світлана підвела погляд. Вона побачила розкішний будинок, дорогу машину сина, гарну і впевнену в собі доньку. Вона хотіла бути частиною цієї красивої картинки.
— Так, — прошепотіла вона. — Я згодна на все.
Вони піднялися в квартиру. Там було тепло, пахло корицею і хвоєю. Маленький хлопчик вибіг у коридор і зупинився, з цікавістю розглядаючи незнайому бабусю.
— Тату, це та пані, про яку ти казав? Якій нема де зимувати? — запитав малюк.
Світлана відчула, як серце стислося від болю. Вона не була «бабусею Світланою». Вона була «пані, якій нема де зимувати».
Олена пройшла повз неї на кухню, навіть не запропонувавши зняти пальто. Максим просто вказав на стілець у кутку вітальні.
Вона сиділа в центрі їхнього свята, але була за тисячу кілометрів від них. Вони розмовляли про своїх друзів, про роботу, про майбутню відпустку, сміялися, обмінювалися жартами.
І ніхто, жодного разу за весь вечір, не звернувся до неї. Їй підсунули тарілку з їжею, налили чаю, але її присутність була для них лише незручним фоновим шумом.
Вона зрозуміла: діти дали їй допомогу. Вони дали їй їжу. Вони навіть пустили її в дім. Але вони ніколи, ні за яких обставин, не дадуть їй того, що вона колись так легко викинула на смітник — любові.
— Я хочу назад, — тихо сказала вона посеред вечора. — Машина чекає біля під’їзду, — миттєво відповів Максим, навіть не доївши свою вечерю. Він чекав цих слів.
Коли двері ліфта зачинилися, Світлана побачила своє відображення в дзеркалі. Стара, втомлена жінка. Вона отримала рівно стільки, скільки віддала.
Валентина Довга
