Колишній чоловік вирішив повернутися, але не очікував, що приготувала йому дружина.
Телефон задзвонив у найневідповідніший момент. Наталя тільки-но розвела акварель для наброску міського пейзажу. Вона зітхнула й потяглася до мобільного.
— Алло?
— Натулечко, це я.
Наталя завмерла. Цей голос. Два роки вона не чула, як Сергій називає її цим прізвиськом.
— Що тобі треба? — вона постаралася, щоб голос звучав рівно.
— Нам треба поговорити. Я… скучив.
«Скучив? Серйозно?» Наталя ледь не розсміялася в трубку.
— Через два роки згадав? Дивовижне відкриття.
— Нат, я знаю, ти сердишся. Маєш право. Але давай зустрінемося? Хоч раз. Я багато чого зрозумів.
Вона мовчала. А що сказати людині, яка чудового дня заявила, що закохалася в двадцятисемирічну Алісу з бухгалтерії? Яка зібрала речі й пішла, залишивши її саму з п’ятирічним онуком на руках, поки донька була у відрядженні?
— Нат, ти тут?
— Тут, Сергію. Думаю.
— Про що тут думати? Тридцять років разом! Невже це нічого не означає?
«Для тебе точно не означало», — майнуло в голові.
— Гаразд, приходь сьогодні о шостій. Адресу пам’ятаєш?
— Звичайно! — у його голосі почулося таке полегшення, що Наталя мимоволі всміхнулася. — Я з квітами прийду!
— Як хочеш.
Вона натиснула «Відбій» і витріщилася на недомальований пейзаж. Потім взяла телефон і набрала номер Ріти.
— Ріт, ти не повіриш! Сергій подзвонив. Хоче повернутися.
— Та ну! — голос подруги злетів на октаву вище. — І що ти?
— Запросила на вечерю.
— Нат, ти що, серйозно? Після всього?
— А ти думала? Ні вже, це занадто просто. Він два роки не цікавився, як я живу. Хочу показати, що більше не сиджу й не чекаю його.
— Ох, Натусику, ти затіяла щось… — Рита хмикнула. — Хочеш, ми з Лєнкою прийдемо підтримати?
— Хочу! І ще… Саші подзвоню.
— Тому художнику з курсів? Ти серйозно?
— Ага, — Наталя всміхнулася. — Нехай Сергій бачить, що життя триває.
Після дзвінка вона повернулася до малювання, але думки плуталися. Два роки тому світ зруйнувався за один день. Вона пам’ятала, як ридала ночами, як умовляла себе встати з ліжка, як тремтіли руки, коли вона готувала сніданок онукові.
Донька Лєна підтримувала як могла, але в неї своє життя. А потім стався та розмова з психологом. «Наталю, ви хочете решту життя шкодувати себе чи почнете жити заново?» І вона наважилася. Записалася на курси малювання, які завжди відкладала «на пенсію».
«З чого раптом він вирішив повернутися? Невже Аліса виставила за двері? Чи просто набридла?» Вона трусонула головою. Яка різниця. Важливо інше: Наталя більше не та жінка, яку можна кинути, а потім повернутися, коли зручно.
Увечері вона дістала з шафи нову сукню кольору бірюзи. Зробила макіяж — не яскравий, але помітний. Подзвонила Олександрові, і він погодився прийти. Дружня вечеря, сказала вона. Нічого особливого.
У двері подзвонили рівно о шостій. Наталя глибоко вдихнула, розправила плечі й відчинила.
— Привіт, — усміхнулася вона.
Сергій стояв на порозі з величезним букетом троянд і розгубленим виглядом. Він явно не очікував побачити Наталю такою… іншою. Волосся коротше, модна стрижка, впевнена постава.
— Привіт, — він простягнув квіти. — Ти… чудово виглядаєш.
— Дякую, — Наталя прийняла букет. — Проходь. Не роззувайся, я нещодавно підлогу помила.
Сергій невпевнено ступив у квартиру. Погляд одразу вихопив зміни: нові штори, картини на стінах, явно намальовані самою Наталею, незнайомі статуетки.
— У тебе тут все… по-іншому.
— Так. Вирішила оновити інтер’єр, — вона пройшла на кухню. — Чай, кава?
— А щось міцніше є? — він спробував усміхнутися. — Як у старі добрі часи?
— Є. Але в мене сьогодні гості будуть, тому я не питиму.
Сергій завмер.
— Гості? Ти не сказала…
— А ти не питав, — Наталя поставила квіти у вазу. — Сідай, розкажи, як ти. Як Аліса?
Він поморщився й важко опустився на стілець.
— Ми розійшлися.
— Ось як, — вона кивнула, анітрохи не здивувавшись. — І давно?
— Місяць тому, — Сергій смикав рукав сорочки. — Нат, я помилився. Знаєш, вона виявилася… Егоїстка. Примхлива, вічно невдоволена. Тільки гроші й подавай.
— Невже? — Наталя поставила перед ним чашку кави. — А мені здається, саме це тебе в ній і привабило. Молода, яскрава.
— Я дурницю скоїв, Нат, — він подивився їй у вічі. — Проміняв тридцять років щастя на… Коротше, я все усвідомив. Ми ж сім’я. Я до тебе повернуся, га?
Дзвінок у двері перервав його промову. Наталя усміхнулася.
— Мої друзі. Познайомишся.
Сергій явно не очікував такого повороту. Він хотів серйозної розмови наодинці, а не світської вечірки.
Наталя відчинила двері, впускаючи галасливу компанію. Рита з чоловіком, Лєна, високий сивуватий чоловік, якого Сергій не знав.
— Всім привіт! Знайомтесь, це Сергій, мій колишній чоловік.
— Колишній? — Сергій поперхнувся.
— А як інакше? Ми ж розлучилися, — Наталя підійшла до сивого чоловіка. — А це Олександр, мій… друг з курсів малювання.
Олександр галантно поцілував Наталі руку. Сергій скрипнув зубами.
— Дуже приємно, — процідив він.
— Взаємно, — усміхнувся Олександр. — Наташа стільки про вас розповідала.
— Так? І що ж вона розповідала?
— Про ваш шлюб, розлучення, — Олександр знизав плечима. — Я радий, що тепер вона щаслива.
Наталя розставила тарілки.
— Сергію, допоможи мені з салатом, як у старі часи?
Він поплівся за нею на кухню.
— Ти спеціально це влаштувала? — прошипів Сергій. — Щоб образити мене?
— Образити? — Наталя підняла брову. — З чого ти взяв? Просто показую, яке тепер моє життя. Без тебе.
— А цей… художник? Ти з ним зустрічаєшся?
— Це має значення? — вона подивилася йому прямо у вічі. — Ти пішов. Я живу далі.
Сергій схопив миску з салатом так різко, що кілька листків упало на підлогу.
— Я дві години стояв у пробці, щоб приїхати до тебе! Думав, ми поговоримо по-людськи!
— А ми хіба не розмовляємо? — Наталя спокійно підняла впавший салат. — Просто не наодинці. А що такого ти хотів сказати, чого не скажеш при людях?
Сергій стиснув кулаки.
— Та все! Що я скучив, що хочу повернутися, що зрозумів, що накоїв!
— І ти вважаєш, що цього достатньо? — вона взяла напій і келихи. — Ходімо до столу, всі чекають.
У вітальні Рита якраз розповідала про останню поїздку їхньої групи до будинку людей літнього віку.
— …І уявляєте, ця бабуся, їй 92 роки, почала малювати такі картини! Наталя її навчила основ, а тепер вона всю кімнату прикрасила своїми роботами!
— Наташа дивовижний педагог, — усміхнувся Олександр. — Бачили б ви, як до неї тягнуться діти в нашому центрі.
— А я й бачила, — втрутилася Лєна. — Мій Кирюша тільки про бабусю й говорить. Мам, а бабуся сказала, що ми завтра годівниці робитимемо!
Наталя розлила напій.
— Годі про мене, — вона сіла поряд з Олександром. — Сергію, ти ж не знаєш, я тепер волонтер. Учу малювати пенсіонерів та дітей з інтернату.
Сергій понуро кивнув.
— Дуже… благородно.
— А ще вона в басейн ходить і на йогу! — підхопила Рита. — Пам’ятаєш, Наташ, як ти боялася в купальнику показатися? А тепер!
— Так, — Наталя засміялася. — Вирішила, що в 59 років ще рано списувати себе з рахунків.
— Деякі жінки й у 80 фору молодим дадуть, — Олександр злегка приобійняв Наталю за плечі.
Сергій різко встав. Він практично втік з-за столу. У ванній Сергій увімкнув воду й витріщився на своє відображення в дзеркалі. «Що за цирк вона влаштувала?
Коли він повернувся, розмова йшла про подорожі.
— …Тож, ми їдемо до Італії, — говорила Наталя. — Я ніколи там не була.
— З ким їдеш? — спитав Сергій, плюхнувшись на стілець.
— З нами, — Рита обійняла чоловіка. — І Саша приєднається, якщо з роботою владнає.
— Постараюся, — кивнув Олександр. — Таку компанію гріх пропускати.
За столом тривали розмови про плани, подорожі, якісь заняття, про які Сергій нічого не знав. Він дедалі більше похмурнішав, почуваючись чужим.
— А пам’ятаєш, Наташ, — раптом сказав він, — як ми в Одесу їздили? На нашу двадцяту річницю?
— Пам’ятаю, — вона кивнула. — Там ще дощ лив увесь тиждень, і ми в номері сиділи.
— Зате як романтично було!
— Якщо чесно, я більше запам’ятала, як ти сварився через зіпсовану відпустку, — Наталя знизала плечима.
Рита поспішила змінити тему:
— А давайте подивимося Наташині нові роботи! Вона ж такі пейзажі пише!
Всі встали з-за столу й пішли дивитися картини. Сергій залишився сидіти. За хвилину до нього підійшла Наталя.
— Що з тобою? Ти ж хотів поговорити. Ось і говори.
— При всіх? — він скривився. — Дуже зручно, так? Запросила юрбу людей, щоб образити мене!
— Ніхто тебе не ображає, — вона зітхнула. — Просто показую, яке тепер моє життя. А ти думав, я два роки сиджу й плачу за тобою?
— Так, думав! — вирвалося в Сергія. — В сенсі… Я знав, що тобі погано без мене!
Наталя подивилася на Сергія довгим поглядом, а потім несподівано розсміялася.
— Знаєш, перші пів року так і було. Я ридала ночами. Мене трясло, коли дзвонив телефон — раптом це ти. Я схудла на десять кіло. Не від дієти — від того, що ти пішов.
Сергій самовдоволено всміхнувся.
— Я так і знав! Ми ж стільки років разом…
— Так, — обірвала вона. — Стільки років. І я вирішила, що ще стільки ж плакати за людиною, яка мене зрадила, я не хочу.
Наталя взяла його за руку й повела на балкон, де ніхто не міг їх почути.
— Сергію, я два роки тому думала, що не зможу без тебе. А потім зрозуміла — зможу. Навпаки, почну жити. По-справжньому.
— Це все показуха, — він мотнув головою в бік вітальні.
— Думай що хочеш, — вона знизала плечима. — Але я більше не чекаю, коли ти зглянешся подзвонити. Не гадаю, де ти й з ким. Не підлаштовуюся під твій настрій. І знаєш що? Мені добре.
— Нат, я зрозумів свою помилку! Я тепер ціную те, що було! Давай почнемо спочатку!
З кімнати донісся сміх. Рита щось розповідала, розмахуючи руками.
— Почнемо спочатку? — Наталя похитала головою. — Ні, Сергію. Поїзд пішов.
— Тобто ти обираєш його? — він кивнув у бік Олександра.
— Я обираю себе, — вона твердо зустріла його погляд. — Не його, не тебе. Себе.
Сергій розкрив рота, закрив, потім схопив її за руку.
— Нат, ми ж сім’я! Тридцять років! Невже все перекреслиш?
— Перекреслив ти, — вона м’яко вивільнила руку. — Два роки тому. А я просто йду далі. І тобі раджу.
Вона повернулася до кімнати. Сергій постояв на балконі, стиснувши зуби, потім рішуче зайшов усередину.
— Дякую за вечір, але мені час.
Всі обернулися до нього.
— Так рано? — здивувалася Рита.
— Справи, — буркнув він і подивився на Наталю. — Проведеш?
Вона кивнула й пішла до дверей.
— Наташ, — сказав він у передпокої, — подумай ще. Будь ласка. Я подзвоню через пару днів.
— Не треба, Сергію, — вона похитала головою. — Справді, не треба. Це буде тільки гірше. Для тебе.
Він відчинив двері й зупинився на порозі.
— Ти ще пошкодуєш. Коли любов до художника мине.
— Можливо, — вона усміхнулася. — Але точно не про те, що не повернулася до тебе.
Двері зачинилися. Наталя прихилилася до стіни й прикрила очі. Руки злегка тремтіли, але на душі було несподівано спокійно.
