Вечір у «Старому місті» обіцяв бути затишним, але для Оксани він перетворився на нескінченний сеанс радіомовлення, де єдиним диктором був Артем.
Її «колишній» (слово, яке тепер смакувало як перестояна кава) сидів навпроти, розмахуючи руками так інтенсивно, що келихи на тонких ніжках здригалися від кожного його жесту.
— Ти розумієш, Оксано, це ж був проект усього мого життя! — Артем навіть не зробив паузи, щоб ковтнути повітря.
— Я їм казав: «Хлопці, ви не туди інвестуєте!». А вони що? Вони дивляться на мене, як на дитину. А тепер, коли все провалилося, вони дзвонять мені. Мені! Але я сказав:
«Вибачайте, потяг пішов». Оксано, ти мене чуєш? Це ж принципове питання!
Оксана не чула. Вона зосереджено розглядала маленьку тріщину на краю своєї тарілки.
Тріщина була схожа на карту якоїсь невідомої країни, де не було Артема, його амбіцій та його звички перебивати навіть тишу.
— І ось я думаю, — продовжував він, нарощуючи темп, — що нам варто було б спробувати ще раз. Тільки тепер на моїх умовах.
Я змінився, я став більш… вагомим у професійному плані. Ти ж бачиш? Я навіть піджак купив того бренду, про який ти колись казала. Хоча він мені трохи тисне в плечах, бо я почав ходити в зал.
Оксана повільно підняла очі. Артем застиг із напіввідкритим ротом, очікуючи на захоплення або хоча б на схвальний кивок.
— Артеме, — тихо сказала вона. — Ти хоч на мить можеш зупинити цей фонтан самомилування?
— Що? Я просто ділюся з тобою успіхами! Ти завжди була такою холодною до моїх досягнень…
— Твої «досягнення» — це тридцять хвилин розповіді про піджак і про те, які всі навколо некомпетентні, — голос Оксани став гострим, як лезо. — Ти покликав мене «обговорити важливе», а натомість я прослухала аудіокнигу «Я і мій неймовірний егоїзм».
— Ти знову за своє! — Артем обурено сплеснув долонями по столу. — Я намагаюся налагодити місток, я шукаю точки дотику!
— Ти шукаєш не точки дотику, а дзеркало! Тобі не потрібна жінка поруч, тобі потрібен глядач у першому ряду, який буде аплодувати, поки ти розказуєш, як героїчно купив абонемент у спортзал і жодного разу туди не сходив.
— Це низько, Оксано! Дуже низько! — Артем випрямився, намагаючись виглядати ображеним аристократом. — Я прийшов сюди з відкритим серцем. Я навіть замовив твоє улюблене!
— Це біле. А я вже три роки п’ю тільки червоне. Але ти цього не помітив, бо був зайнятий розповіддю про свій новий колір авто.
— Яка різниця, який колір, якщо ми говоримо про почуття? — вигукнув він, привертаючи увагу сусідніх столиків.
— Ми не говоримо про почуття. ТИ говориш. Про себе. У третій особі. Це не розмова, Артеме, це прес-конференція, на яку я забула принести диктофон.
Артем на мить замовк, ковтаючи образу, але його вистачило рівно на три секунди.
— Знаєш, що твій головний недолік? Ти не вмієш підтримувати чоловіка! Ти завжди шукаєш підвох. Навіть зараз, коли я пропоную тобі почати все з чистого аркуша!
— Цей аркуш уже настільки заляпаний твоїм самолюбуванням, що на ньому немає місця навіть для крапки, не те що для нового розділу.
Оксана встала, спокійно поправила шарф і поклала на стіл купюру, що покривала її частину замовлення.
— Куди ти? Ми ще не замовили десерт! Я хотів розповісти тобі про свою ідею переїзду в Португалію…
— Їдь, Артеме. Обов’язково їдь. Там океан, він великий, він зможе тебе перекричати. А я хочу просто побути в тиші.
Вона пішла до виходу, не озираючись. Артем щось вигукував їй услід — щось про невдячність, про втрачений шанс і про те, що Португалія все одно була б йому більше до душі без її «вічного невдоволення».
Але Оксана вже не слухала. Вперше за вечір вона дихала, насолоджуючись солодким звуком власних кроків на бруківці.
Оксана відійшла від ресторану лише на два квартали, коли вечірня прохолода нарешті вивітрила з голови залишки Артемового монологу.
Вона зупинилася біля невеликої книжкової крамниці, що вже зачинялася, і просто притулилася лобом до холодного скла вітрини.
— Тільки не кажи мені, що ти теж інвестувала в крипту і тепер сумуєш за втраченим, — пролунав поруч низький, ледь хрипкий голос.
Оксана здригнулася. Поруч стояв чоловік у звичайному сірому худі, з великим паперовим пакетом, з якого стирчав довгий багет і пучок свіжого базиліку.
Він не розмахував руками. Він просто стояв, тримаючи дистанцію, і дивився на неї з легкою усмішкою.
Знайомство без презентацій
— Я сумую за тишею, — чесно відповіла Оксана, витираючи обличчя. — Хоча, здається, я її щойно відвоювала з боєм.
— Тиша — дорогий товар у наш час, — кивнув він. — Я — Марк. І я щойно витратив двадцять хвилин, вибираючи ідеальний багет, бо продавець хотів обговорити зі мною політику.
— О, я вас розумію, — Оксана мимоволі всміхнулася. — Мій вечір пройшов під гаслом «Я, я і ще раз я».
— Співчуваю. Зазвичай такі люди забувають, що діалог — це коли говорять двоє, а не коли один чекає своєї черги знову відкрити рота.
Марк не намагався її вразити. Він не розповідав про піджаки, Португалію чи свої неймовірні проєкти. Він просто стояв поруч, і від нього пахло хлібом та спокоєм.
— Знаєш, Оксано, — він прочитав її ім’я на бейджі, який вона забула зняти після конференції, — іноді найкраща відповідь на шум — це просто піти подивитися на річку.
Я якраз збирався там повечеряти. Самим лише хлібом. Без жодних промов.
— Це звучить як найкраща пропозиція за останні три роки, — зізналася вона.
Вони йшли набережною мовчки. Це не була та напружена тиша, яку хотілося заповнити будь-якими словами, аби тільки не було ніяково. Це була тиша-спільність.
— Ти не хочеш запитати, ким я працюю? — раптом спитав Марк, зупинившись біля перил.
— Насправді? Ні, — відрізала Оксана. — Принаймні не сьогодні. Сьогодні мені достатньо того, що ти вмієш слухати кроки і запах базиліку.
— Домовилися, — він відламав хрусткий край багета і протягнув їй. — Ніяких резюме. Тільки вечір.
Десь далеко Артем, мабуть, уже дзвонив друзям, щоб поскаржитися на «складну Оксану», але його голос більше не мав над нею влади.
Вона нарешті була не глядачем, а учасницею власного життя.
Наступний ранок зустрів Оксану не ароматом кави, а істеричним вібруванням телефона. Артем не був би Артемом, якби дозволив комусь піти красиво.
На екрані висвітилося: «14 пропущених» і полотно тексту в месенджері».
Оксана зітхнула і відкрила повідомлення.
«Оксано, я проаналізував твою вчорашню істерику. Я розумію: це захисна реакція. Ти боїшся мого успіху, бо він підкреслює твою стагнацію. Але я великодушний.
Я готовий пробачити тобі ті різкі слова про мій піджак (до речі, консультант у бутіку сказав, що він сидить ідеально). Давай зустрінемося в обід, я вибрав ресторан з панорамним видом. Тобі треба звикати до високого рівня».
Вона ще не встигла дочитати, як телефон знову ожив. Цього разу — дзвінок. Оксана натиснула «прийняти» лише для того, щоб поставити крапку.
— Артеме, ти бачив котра година? — холодно спитала вона.
— Година для нових можливостей! — бадьоро відчеканив він. — Слухай, я тут подумав… Твої зауваження про вино були доречними. Це показує, що ти ще стежиш за деталями мого життя. Це мило. Отже, о першій біля бізнес-центру?
— Артеме, зупинись. Ти взагалі чув, що я сказала вчора? — Оксана піднялася з ліжка і підійшла до вікна. — Я не прийду. Ні в ресторан, ні в твоє «високе» життя.
— Ти просто не в гуморі, бо не поснідала, — його голос став повчальним. — Жінки завжди драматизують на порожній шлунок. Я вже замовив нам столик на моє прізвище. Не змушуй мене чекати, це не солідно.
У цей момент у двері подзвонили. Оксана, накинувши халат і все ще тримаючи слухавку біля вуха, відчинила. На порозі стояв Марк. Той самий «хлопець з багетом». Тільки тепер у нього в руках був паперовий стакан із кавою і невеликий пакунок із пекарні.
— Хто це там у тебе дзвонить так голосно? — поцікавився Марк, помітивши розгубленість Оксани.
— Моє минуле намагається замовити мені обід, — впівголоса відповіла вона.
Артем у слухавці миттєво змовк, а потім вибухнув:
— Хто це?! Оксано, у тебе хтось є? Хто цей чоловік? Це той невдаха, який вчора крутився біля книжкового? Я бачив вас у вікно машини!
Марк, не чекаючи дозволу, м’яко взяв телефон з рук Оксани.
— Пане «Піджак», доброго ранку, — спокійно сказав він у трубку. — Тут таке діло… Ми з Оксаною зараз зайняті дегустацією круасанів. Вони дуже тихі, на відміну від вашого голосу. Будь ласка, перестаньте вібрувати в її просторі. Це псує аромат кави.
На тому кінці запала мертва тиша, яка за секунду змінилася обуреним сопінням.
— Ти хто такий?! Ти хоч знаєш, з ким розмовляєш? Я…
— Ви — людина, яка щойно втратила останній шанс на пристойне прощання, — відрізав Марк і натиснув «відбій».
Він повернув телефон Оксані й простягнув каву.
— Вибач, що втрутився. Але він так кричав, що я почав хвилюватися за цілісність твоїх барабанних перетинок.
— Ти прийшов… просто так? — Оксана здивовано дивилася на нього.
— Не зовсім. Я згадав, що вчора ми так і не обговорили головне.
— Що саме? — насторожилася вона, очікуючи чергового монологу.
— Який сорт кави ти любиш: з кислинкою чи більш шоколадну? Бо я взяв шоколадну, і якщо я помилився — це буде мій перший великий провал у наших стосунках.
Оксана розсміялася. Вперше за довгий час це був щирий, легкий сміх, який не треба було ховати за ввічливою посмішкою.
— Ти вгадав, Марку. Шоколадна — це ідеально.
Артем ще надіслав кілька гнівних повідомлень про «негідну поведінку» та «дешеві кав’ярні», але Оксана просто додала його номер до чорного списку.
Вона сіла на підвіконня поруч із Марком, і вони почали снідати.
Цього разу розмова текла легко, як річка ввечері, і ніхто не намагався перехопити ініціативу, бо найважливіше було вже сказано — у тиші між словами.
Юлія Хмара
