Колишня свекруха покликала невістку на чай уперше за п’ять років після розлучення. Те, що сказала мати її колишнього чоловіка, не очікував ніхто.
Наталія стояла перед відчиненою шафою, вдивляючись у вішаки, й зітхнула. Який образ обрати для зустрічі з колишньою свекрухою?
— Мамо, ти куди зібралася? — заглянув до кімнати Даня, не відриваючись від телефона.
— До твоєї бабусі, Марії Павлівни, — жінка натягла блузку й критично оглянула себе в дзеркалі.
Даня підвів очі від екрана.
— До бабусі? Серйозно? Ви ж не спілкуєтесь.
— Вона сама зателефонувала. Сказала, що хоче поговорити про щось важливе.
— Може, щось про тата? — Даня насупився.
— Гадки не маю, — знизала плечима жінка. — Як думаєш, варто йти?
— Звісно, варто! — усміхнувся син. — А раптом вона хоче помиритися?
Наталія хмикнула:
— У шістдесят вісім років? Після того, як називала мене розлучницею, що зруйнувала сім’ю? Дуже сумніваюся.
Телефон завібрував. Повідомлення від Олени з роботи: «Ну що, наважилась? Іди, гірше вже не буде!»
Наталія відповіла: «Йду. Але це точно якась пастка».
У пам’яті сплив останній діалог із Марією Павлівною — сварка, докори, грюкання дверима. «Ти ніколи не любила мого сина! Ти завжди думала тільки про себе!» Наталія й досі пам’ятала, як виходила тоді з тієї квартири з тремтячим серцем і твердим рішенням — ніколи більше не повертатися.
І ось вона в метро, їде у знайомий район. Руки вологі, серце б’ється, як скажене. Навіщо вона погодилася? Що такого хоче сказати Марія Павлівна після стількох років мовчання?
«Господи, я поводжусь, як школярка», — думала Наталія, піднімаючись знайомими сходами. Код на дверях не змінився. Чотири цифри, які вона колись набирала ледь не щодня, коли була дружиною Віктора.
Знайомі двері. Наталія глибоко вдихнула, видихнула й натисла на дзвінок. Усередині почулися кроки.
— Наталочко! — Марія Павлівна розчинила двері з усмішкою. — Проходь, люба!
Жінка застигла на порозі. «Люба»? Востаннє свекруха називала її так, мабуть, ще до того, як почалися проблеми з Віктором — років з десять тому.
— Добрий день, Маріє Павлівно, — обережно ступила через поріг Наталія.
— Роздягайся, проходь! Чай на столі. І пиріг із яблуками — твій улюблений.
Наталія зняла куртку, машинально пригладила волосся. У квартирі пахло ваніллю й корицею — запахом минулого життя.
— Як Данечка? Росте? — Марія Павлівна метушилася на кухні, розставляючи чашки.
— Так, уже в восьмому класі. Цілими днями в телефоні — як усі підлітки.
— А такий високий у кого? Напевно, в нашого Вітю?
«Нашого Вітю…» — Наталія напружилася. Звичне слово зачепило.
— Так, увесь у батька, — відповіла вона коротко.
Сіли за стіл. Наталія озирнулася — квартира майже не змінилася. Ті ж фіранки, той самий сервіз, ті ж фотографії на стінах. І одна з них — з нею. Усміхнена, молода, з немовлям Данилом на руках.
— Дякую, що прийшла, — Марія Павлівна налила чай. — Я й сама не вірила, що ти погодишся.
— Якщо чесно, я теж здивувалась вашому дзвінку.
— Розумію, — зітхнула жінка й підсунула тарілку з пирогом. — Їж, а то охолоне.
Наталія відрізала шматок. Було дивно — сидіти на цій кухні, їсти знайомий пиріг. Наче провалилася у минуле. Тільки тепер вона не частина родини — вона гість.
— Маріє Павлівно, ви казали, що хочете поговорити про щось важливе?
Свекруха тяжко видихнула:
— Так, Наталю. Але давай спочатку вип’ємо чаю. Розкажи, як ти. Як робота?
— Все так само. Реєстратура в поліклініці. Без змін.
У передпокої гримнули двері. Наталія здригнулася, повернула голову. На порозі кухні стояв Віктор.
— Привіт, Наташо. Мама не казала, що ти прийдеш.
— Вітю! — вигукнула Марія Павлівна. — Ти ж обіцяв зайти пізніше!
— Я… просто забув документи. — Віктор переводив погляд з матері на колишню дружину. — Наталю, привіт ще раз.
— Привіт, — Наталія судомно стиснула чашку. Його поява застала її зненацька.
У повітрі зависла тиша. Віктор трохи постояв на порозі.
— Я тоді… піду до кімнати. За паперами.
— Іди, іди, — кивнула Марія Павлівна.
Віктор зник у кімнаті. Наталія полегшено видихнула. Вже й забула, як важко буває просто перебувати з ним в одному просторі.
— Він часто у вас буває? — запитала вона, аби якось розрядити напругу.
— Майже щодня заходить. Продукти приносить, прибирає. Ти ж знаєш — у мене серце.
Наталія мовчки кивнула. У Марії Павлівни проблеми зі здоров’ям були ще до їхнього розлучення.
— А як у тебе з особистим життям? — раптом запитала свекруха. — З кимось зустрічаєшся?
— Що? — Наталія ледь не поперхнулась чаєм. — Ні… Мені немає коли. Робота, Даня…
— Ти ще молода, гарна. Не можна ж усе життя бути самій.
— Мені й так добре, — відрізала Наталія. — А у Віті як справи?
— Та все так само, — Марія Павлівна зітхнула. — Працює у своїй фірмі. Теж сам.
У кімнаті щось грюкнуло, і почувся приглушене:
— Боже!
Наталія мимоволі усміхнулась — Віктор завжди був незграбним.
— А як у Дані в школі? — не вгамовувалась свекруха.
— Нормально. З фізики й математики — відмінник. А от з літературою проблеми.
— Весь у батька, — з усмішкою зауважила Марія Павлівна. — Вітя теж вірші терпіти не міг.
Наталія хотіла заперечити, що Даня багато чого взяв і від неї, але промовчала. Навіщо сперечатись?
На кухні знову з’явився Віктор:
— Знайшов те, що шукав. Я піду… Може, вам ще треба поговорити?
— Дякую, Вітенько, — кивнула Марія Павлівна. — Ти заїдеш увечері?
— Так, як завжди. — Він глянув на Наталю. — Бувай, Наталю.
— Бувай, — вона провела його поглядом.
Коли вхідні двері зачинилися, жінка повернулася до свекрухи:
— Маріє Павлівно, навіщо ви мене покликали? Щось сталося?
Жінка на мить зам’ялася:
— Наталю, я… Я повинна тобі дещо сказати.
Жінка напружилася. Ось воно. Зараз почнуться скарги на те, що не дає бачитися з онуком. Або докори за розлучення. Або чергова маніпуляція…
— Я хочу попросити в тебе пробачення, — тихо сказала Марія Павлівна.
— Що? — Наталія здивовано подивилася на неї.
— Я була до тебе несправедлива. Всі ці роки думала лише про те, як захистити сина, й не бачила, що він сам…
Вона замовкла.
— Маріє Павлівно, ви не повинні…
— Повинна! — твердо похитала головою жінка. — Я завинила перед тобою. І перед Данею також.
Наталія розгубилася. За ці п’ять років вона була готова до всього — до звинувачень, до сліз, до сварки. Але до щирих вибачень — ні.
— Я часто згадую, як ви жили, коли тільки-но одружилися, — тихо мовила Марія Павлівна. — Ти була така турботлива. І з Данею — найкраща мама.
Наталія мовчала. В її душі боролися недовіра й тиха надія — а раптом ці слова щирі?
— Знаєш, що мені не давало спокою всі ці роки? — запитала свекруха.
— Що саме?
— Альбом. Твій сімейний альбом. Ти його забула, коли… пішла.
— Який альбом? — Наталія насупила брови.
— Той, з весілля. І перші роки життя Дані. Зелена обкладинка, пам’ятаєш?
Наталія згадала. Товстий фотоальбом у шкіряній палітурці — подарунок від Олени на весілля. Вона ретельно вклеювала туди фотографії, підписувала дати, події, навіть маленькі жарти, які розуміли тільки вони з Віктором.
— Точно… Я й забула про нього, — знизала плечима. — Стільки років минуло.
— А я часто його гортаю, — зізналася Марія Павлівна. — Сиджу з ним вечорами. Дивлюсь на вас — молодих, усміхнених. І згадую, як добре ми з тобою тоді ладнали.
Наталія відвела погляд. Справді, перші два роки вони були майже як мама й донька. Марія Павлівна навчила її готувати борщ за фірмовим рецептом, консервувати огірки, навіть в’язати. Але потім усе змінило — Віктор почав приходити додому пізно, напідпитку, і його мати стала на його бік.
— Я багато думала про все це, — свекруха тихо взяла Наталю за руку. — Ти не заслуговувала на ті слова. Я була сердита, розчарована… Але винен Вітя, не ти.
Наталія здригнулася:
— Чому ви кажете це зараз? Після стількох років?
— Знаєш, що таке старість? — Марія Павлівна посміхнулась крізь сльози. — Це коли нарешті розумієш, скільки помилок зробив, але часу щось виправити вже обмаль. І залишається тільки шкодувати.
У її очах блищали сльози. Наталія відчула, як усередині щось луснуло — стара образа, закам’яніла роками, раптом дала тріщину.
— Він тоді багато пив, правда ж? — майже пошепки спитала свекруха.
Жінка кивнула:
— Ми з Данею чекали його щовечора й ніколи не знали, яким він прийде. Веселим, сердитим, обуреним чи взагалі не прийде.
— А я не вірила… Думала, ти перебільшуєш. Що хочеш налаштувати мене проти сина.
— Я ніколи не хотіла вас налаштовувати, — тихо відповіла Наталія. — Я просто сподівалась на підтримку. Щоб ви поговорили з ним… відкрили йому очі.
— А я замість того — на тебе сварилася, — похитала головою свекруха. — Пробач мені, Наталочко. Я не мала права так із тобою поводитися.
У Наталі клубком підступнуло до горла. За всі ці роки ніхто не казав їй цього. Ні Віктор. Ні його мати. Навіть власні батьки, які повторювали: «Треба було терпіти. У всіх бувають труднощі».
— Тобі ж так важко було, — тихо промовила Марія Павлівна. — Самій, з дитиною, ще й на такій роботі. А я ще й сварку підсилювала.
— Я впоралась, — Наталія глибоко вдихнула, щоб стримати сльози. — Ми з Данею живемо нормально.
— Я знаю. Ти сильна. Але ж легше, коли поруч хтось є. Хоч би… свекруха? — Марія Павлівна слабко всміхнулась.
Наталія подивилась на цю жінку — колись таку грізну, навіть сердиту. Тепер перед нею сиділа просто самотня мама. Яка шкодує, що втратила зв’язок із родиною. Яка сумує за онуком.
— Чому ви не дзвонили раніше? — обережно спитала Наталія.
— Гордості забагато, — зітхнула Марія Павлівна. — Вітя казав, що ти не хочеш мене бачити. А потім… Чим довше не телефонуєш, тим важче набрати номер. А місяць тому я потрапила до лікарні…
— До лікарні? — Наталія сполошилася. — Що трапилось?
— Серце. Нічого критичного, але лежала там і думала: а раптом мене не стане — і не встигну тобі сказати, як шкодую через усе? Як сумую за тобою і Данею…
Наталія відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вона швидко витерла її рукавом.
— Мені так хочеться побачити Даню, — зізналася свекруха. — Я навіть повз ваш будинок іноді проходжу. Думаю: може, випадково зустріну.
— Чому ж не подзвонили?
— Думала, що відмовиш. А тут подумала: втрачати вже нічого.
Наталія піднесла чашку до вуст, зробила ковток майже холодного чаю.
— Даня часто питав про вас, — сказала вона. — Особливо в перший рік. Не розумів, чому ми більше не ходимо до бабусі.
— А що ти йому казала?
— Що дорослі іноді сваряться. Але це не означає, що вони перестають любити одне одного.
— Мудро, — кивнула Марія Павлівна. — А якщо… ми це виправимо? Я могла б приходити до вас. Або ви до мене. Коли зручно.
— Думаю, Даня зрадіє, — Наталія усміхнулась. — Сьогодні зранку він сказав: «А раптом бабуся хоче помиритися?»
— Розумний хлопець, — очі Марії Павлівни засяяли. — Весь у маму.
Вони ще довго розмовляли — про Даню, про роботу, про минуле. І про Віктора теж.
Виявилося, він перестав пити майже рік тому, знайшов нову роботу, змінився. Марія Павлівна показала той самий альбом — Наталія з подивом знайшла там світлини, яких ніколи не бачила. Весела сім’я на дачі, маленький Даня в пісочниці, Наталія з Віктором, усміхнені й закохані.
— Це ми на дачі в Сомових, пам’ятаєш? — запитала Марія Павлівна, гортаючи сторінки альбому.
— Звісно. Тоді я сперечалася з Вітею через полуницю — він хотів більше грядок, а я наполягала на клумбі з квітами.
— І врешті ми посадили і те, й інше.
— І зібрали чудовий урожай, — засміялася Марія Павлівна.
Коли Наталія почала збиратися додому, годинник показував сьому вечора.
— Я тебе проведу, — сказала свекруха.
— Не треба, я сама дійду.
— Тоді візьми альбом. Він твій.
— Дякую, — Наталія обережно взяла важкий фотоальбом. — Маріє Павлівно, може, зайдете до нас у вихідні? Даня зрадіє.
— З великим задоволенням. Спечу йому пиріг з вишнями.
У передпокої вони обнялися — несміливо, трохи незграбно, але щиро.
— Знаєш, про що я шкодую найбільше? — запитала свекруха. — Що втратила п’ять років. Ми могли залишатися родиною…
— Головне — що тепер ми все зрозуміли, — тихо відповіла Наталія.
Вона вийшла з під’їзду з дивним відчуттям легкості. Дістала телефон і написала Дані:
«Бабуся передає привіт. У суботу прийде в гості».
Відповідь надійшла миттєво: «Я так і знав! Купимо торт?»
Наталія усміхнулась і набрала: «Не треба. Вона сама спече пиріг. Твій улюблений — з вишнею».
Удома вона поставила альбом на полицю й довго дивилася на нього. Щось важке, що сиділо всередині всі ці роки, наче зникло. Вона зрозуміла — в ньому було багато хорошого. І, можливо, дещо з того ще можна повернути.
А за місяць вони разом святкували чотирнадцятиріччя Дані. За столом сиділи Наталія, Марія Павлівна і навіть Віктор — охайний, з новою зачіскою. Він подарував синові дорогий телефон і ніяково пожартував, що тепер телефонуватиме частіше.
— Родина — це назавжди, — промовила Марія Павлівна, піднімаючи чашку чаю. — Навіть коли сваримось, навіть коли не говоримо роками. Просто іноді ми про це забуваємо.
Наталія глянула на них і кивнула. Деякі речі не змінити. Але можна навчитися приймати їх. І пробачати — не лише інших, а й саму себе.
Звісно Наталія з Віктором не зійшлися. У кожного було своє життя і кожен жив так, як хотів. Проте у Дані з’явилася можливість спілкуватися з бабусею і татом.
