— Уявляєш, Ніна Павлівна навіть не здогадується, що ми з Аркадієм розлучилися, — сказала Людмила. — І зараз їде сюди.
Вона вимкнула телефон і глянула на подругу.
— Та ти жартуєш? — вигукнула Олена. — Сюди? У цю квартиру?
— От у цьому вся й проблема, — Люда зсунула брови. — Вона впевнена, що ми з її сином досі разом. Каже, скучила за онучами.
— А чого ти так переймаєшся? Вона тобі хто? Ніхто. То й нормально все буде.
— Ага… тобі легко казати. Ти її не знаєш. Це дуже серйозна жінка. У неї такі зв’язки — не хочеться навіть і думати! Вирішить, що я навмисне все приховувала. Ще й щось запідозрить. А потім мене й з роботи можуть звільнити.
— І що, вона тобі весь цей час не телефонувала? Ви не бачились? — здивувалася Олена.
— Ми посварилися. Коли вона два роки тому востаннє приїздила до нас з Чернігова, ми сильно посварилися.
— Через Аркадія?
— Не тільки, — зітхнула Люда. — Там всього намішано. Ніні Павлівні багато що не сподобалось: як ми її зустріли, як виховуємо дітей, всього вистачило.
— І?..
— А що «і»? Вона висловилася. Я теж не промовчала. Слово за слово — й посварилися. Ніна Павлівна заявила, що більше знати мене не хоче. І поїхала. Відтоді спілкувалася лише з Аркадієм.
— А він?
— А що він… Йому тільки привід потрібен був. Черговий раз звинуватити мене в чомусь. Сказав, що я не поважаю його маму, а значить — і його не люблю. Через це, мовляв, і на роботі у нього все погано. А потім пішов. Тиждень мовчав. А тоді подзвонив і сказав, що у нього інша, і нам треба розлучитися.
Олена схрестила руки.
— Тобто Аркадій так їй і не сказав, що ви розійшлися.
— Виходить, що так.
— І не сказав, що забрав у тебе половину квартири. І що тепер ти з двома дітьми, котом і собакою тулишся у комуналці?
— Саме так. Вона певна, що в нас усе добре. Сказала, що має термінові справи в Києві і тиждень поживе у нас.
— У нас — це де? Тут? — Олена здивовано оглянула кімнату.
— Тут, — сумно кивнула Люда.
У двері подзвонили.
— Це вона… — прошепотіла Люда. — Що робити? Як я їй усе поясню?
— Скажеш правду.
— Вона знову мене у всьому звинуватить. Світитиметься. Може, не відчиняти?
— Не відчинити — гірше. Тоді точно щось запідозрить.
У двері подзвонили вдруге.
— Відкривай, — твердо сказала Олена. — І не бійся. Хай кричить. Ти ні в чому не винна. Якщо що — я поруч.
Люда відчинила двері.
— Добрий день, Ніно Павлівно, — тихо мовила вона.
— Чому так довго не відкривала? — суворо спитала жінка, заходячи у квартиру й протискуючи всередину дві важкі валізи. — Кого ховала?
— Нікого я не ховала, — відповіла Люда. — З подругою говорила.
— З якою ще подругою?
У коридор вийшла Олена.
— Добрий день, — промовила вона. — Я Олена, подруга Людмили.
Ніна Павлівна ковзнула поглядом по жінці.
— Аркадій на роботі? — запитала вона у Люди.
— Мабуть, — відповіла вона.
— «Мабуть»? Ти що, не знаєш, де твій чоловік?
Люда розгублено знизала плечима.
— А він їй не чоловік! — різко кинула Олена.
Ніна Павлівна уважно подивилася на неї.
— Це як розуміти? — холодно спитала вона.
— Як чуєте, — гордо відповіла Олена.
«Завжди мріяла сказати так своїй колишній свекрусі, — подумала Олена. — Не вийшло — хоч тут відведу душу».
— Ваш дорогий синочок розлучилися рік тому, — додала вона. — А двокімнатну квартиру, куплену у шлюбі, довелося ділити. Аркадій свою частку продав. От і вийшло, що Люда з двома дітьми, кішкою і собакою тепер живе в комуналці. Маєте ще питання?
Ніна Павлівна перевела погляд на жінку.
— Це правда?
— Правда, — тихо відповіла Люда. — Розлучилися минулої осені.
— Я не про це. Він справді забрав у тебе половину квартири?
— Так. Він мав на це право — квартира ж спільна. До того ж у нього тепер інша дружина.
— Інша дружина? — перепитала Ніна Павлівна.
— Каже, що вона чекає дитину. Просив, аби я не тиснула на нього з аліментами. Обіцяв, що потім усе віддасть. Каже, на роботі проблеми.
— І ти повірила? — втрутилася Олена. — Наївна. Нічого твій Аркадій не віддасть. І проблем на роботі, швидше за все, немає. І дитину вони не чекають. І не дружина вона йому — просто живуть разом. А історію з дитиною вигадали, щоб викликати у тебе жалість.
— Але чому він мені не сказав, що розлучився? — розгублено промовила Ніна Павлівна.
— Може, не хотів засмучувати? — несміливо припустила Люда.
— Можливо й так… можливо, — задумливо сказала Ніна Павлівна.
Насправді Аркадій не повідомив матері про розлучення зовсім з іншої причини.
«Хай думає, що ми з Людою досі разом, — міркував він. — Так буде вигідніше. Мама Люду терпіти не може, зате онучок обожнює. А заради них вона допоможе мені з квартирою».
Раз на місяць Аркадій телефонував матері й постійно нарікав, що їм тісно вчотирьох у двокімнатній квартирі. Надсилав фото дітей, добре знаючи, як сильно мати їх любить. Казав, що в них усе чудово, але для повного щастя бракує більшої квартири.
— Старша донька скоро до школи піде, — зітхаючи, розповідав він телефоном. — А навіть письмовий стіл немає куди поставити. Нам би, звісно, квартиру більшу. Та грошей немає. На зарплату не розженешся, а позичити ніде. До смішного доходить, мамо. Дівчатка навіть Святому Миколаю листи писали, просили, щоб він подарував їм квартиру. Десь біля метро ВДНГ. Такі смішні. Постійно тебе згадують. Мало не щодня питають: «Як там бабуся? Чи все у неї добре?» Але ти не хвилюйся за нас, мамо. Ми впораємося. У крайньому разі донька за кухонним столом займатиметься. Правильно? Нічого, ми сильні. Ми впораємося.
Аркадій добре знав, що робить. Він був певен, що мама їх пожаліє.
«Вона знайде вихід, — думав він, — і розв’яже моє квартирне питання. А щоб їй легше було шукати, я підкажу їй один варіант».
— Звісно, — продовжував він, — можна було б, наприклад, продати твою дачу в Боярці. І на ці гроші купити у Києві більшу квартиру. Я дивився ціни — виходить майже те саме. Тоді всім місця вистачить. І старшій буде куди стіл поставити, аби була б у неї власна кімната. І в молодшої — теж своя. Але я не хочу тебе змушувати, мамо. Ні-ні. Тільки не я, і тільки не це. Я ж знаю, як ти любиш свою дачу.
І ось тепер, приїхавши з Чернігова до Києва, Ніна Павлівна дізналася, як усе є насправді.
— Зрозуміло, — сказала вона. — А дівчатка де?
— У садочку.
— А ти де працюєш?
— На віддаленій роботі.
— А сусіди хто?
— Сусідка. Добра жінка. Навіть не була проти, що у нас кішка й собака. Вона теж нещодавно з чоловіком розійшлася. Зараз на роботі.
— Добра, кажеш… — Ніна Павлівна скептично всміхнулася. — Ну-ну. Гаразд. Я піду.
Ніна Павлівна вийшла з квартири.
— Здається, пронесло, — з полегшенням сказала Люда, зачиняючи двері. — Я боялася, що вона сваритися почне.
Минуло два місяці.
«Щось я давно мамі не телефонував, — подумав Аркадій. — Треба нагадати їй про своє важке становище».
— Мамо, привіт. Як ти? У тебе все добре? Радий за тебе. Кажу ж — радий, що у тебе все гаразд. А в нас? А що в нас. У нас усе як було. Тіснимося вчотирьох у двокімнатній квартирі. Добре, що ти спитала. Я тут одну думку мав… А що, як нам і справді взяти та продати твою дачу? Як ти сама пропонувала. Пам’ятаєш? А? Що значить — немає дачі? Мамо! Як це — немає? А що тоді? Ти її продала? А гроші? Витратила? Я не зрозумів. На що? Купила квартиру? Кому? Дітям? Яким ще дітям, мамо? Моïм? А так можна? Вони ж маленькі! Можна? А навіщо ти так зробила, мамо?
А чому зі мною не порадилася? Так, я просив. Так, я казав, що дівчаткам потрібні свої кімнати. Я пам’ятаю. Але ж можна було порадитися — і купити квартиру мені, а не моїм дітям! Не порадилася, бо мене вдома не було, коли ти приїжджала? А коли ти приїжджала? А-а… Зрозуміло. А де квартира? Зачекай, мамо. Щось у мене в очах… Наче потемніло… Ні-ні, вже нормально… Все добре. Це я від емоцій, мамо. Дуже дякую тобі.
Дійсно Ніна Павлівна владнала все з тою двокімнатною квартирою, у якій проживала невістка з онуками. Сусідка викупила її повністю, згідно з договором. Ніна Павлівна продала свою дачу у Боярці, а на вилучені гроші купила онукам трикімнатну квартиру. Правда далеко від метро, проте простору з виглядом на школу. Невістка була дуже рада переселенню й дякувала свекрусі за щедрий подарунок. Жінка владнала всі справи й рушила додому у Чернігів. Вона колись хотіла продати там квартиру, чи здавати її. Проте ніяк не могла наважитися попрощатися з рідними містами. Дуже любила це місто, мала зв’язки у мерії.
Наступного дня Аркадій прийшов до Люди у нову квартиру. Хвилин двадцять він мовчки ходив кімнатами, уважно все оглядаючи.
«Це все могло бути моїм, — думав він, — і лише моїм. Якби не Людина підступність! Як їй вдалося втертися в довіру моєї мами? Та нічого. Ще не все втрачено. Я знову на ній одружуся, а тоді зроблю все, щоб її духу тут не було. У неї є своя кімната — от там і сидітиме».
— Тепер, Людо, — серйозно мовив Аркадій, закінчивши огляд, — після всього, що сталося, ми можемо знову бути разом. Я бачу, що мама тебе пробачила. Інакше вона не купила б нам цю квартиру.
— Твоя мама купила цю квартиру не нам.
— Як це — не нам? А кому тоді?
— Нашим дівчаткам.
— Це ж одне й те саме. І після всього, що сталося, ти зобов’язана знову стати моєю дружиною.
— Зобов’язана? — перепитала Люда.
Аркадій суворо подивився на неї.
— Ти, мабуть, не зрозуміла, — промовив він. — Я не питаю твоєї згоди. Просто ставлю тебе перед фактом. Післязавтра зустрічаємось біля нашого РАЦСу о 10:00. Біля того ліхтарного стовпа. Пам’ятаєш? Який праворуч від входу.
— Пам’ятаю, звісно. Таке не забувається.
— І дуже тебе прошу, Людо, не запізнюйся. Ти ж знаєш, я цього не люблю.
— Не запізнюся, — відповіла Люда.
Звісно ж, післязавтра жінка нікуди не прийшла. Обурений Аркадій зателефонував їй. Люда спокійно сказала, що забула. Подачу заяви перенесли на наступний день. Але наступного дня вона теж не з’явилася.
— Як так, Людо? — кричав у слухавку Аркадій. — Чому знову?
— Ну пробач, — відповідала Люда тим самим рівним голосом. — Я й цього разу забула.
Подачу знову перенесли на наступний тиждень. І знову Люда підвела його. У призначений час біля ліхтарного стовпа праворуч від входу вона не з’явилася. Та Аркадій не здавався.
Минуло пів року, а Аркадій усе ще вірив… у щось. І все на щось сподівався. Тому призначав нові й нові дати. І всі вони так само переносилися. І кожного разу, у призначений день, Аркадій приходив на місце зустрічі вчасно.
Працівники РАЦСу дивилися на нього із захватом.
— Оце так справжня любов! — шепотіли вони одне одному. — Він тут і в дощ, і в сніг. Пам’ятаєте, злива була? Дерева з корінням виривало! А він і того дня стояв тут!
— А давайте, — запропонував хтось, — коли він не зможе приходити, поставимо йому тут пам’ятник? Як символ справжньої чоловічої стійкості!
