Колишня свекруха відправила сина жити до колишньої дружини, а його кімнату здала студентці. Та невістка мала інші плани…

Колишня свекруха відправила сина жити до колишньої дружини, а його кімнату здала студентці. Та невістка мала інші плани…

— Ти чого на порозі застигла, Раїсо? Допоможи краще рюкзак занести. Він важкенький!

Раїса завмерла з кухонним рушником у руках. На порозі стояв її колишній чоловік Руслан. За плечима — великий туристичний рюкзак, у руках — пакет з якимись речами. Усміхався так, наче повернувся з відрядження, а не з’явився без запрошення після пів року розлучення.

— Ти що тут робиш?

— Як що? Додому повернувся.

— Куди повернувся?

— До тебе, Раю. Не прикидайся, що не зрозуміла. Від матері пішов. Тепер житимемо разом.

Руслан переступив поріг і поставив рюкзак біля шафи.

Раїса повільно поклала рушник на комод. Вона дивилася на колишнього чоловіка й не могла збагнути, звідки в нього стільки самовпевненості.

Вони прожили в шлюбі вісім років. Увесь цей час Руслан шукав себе. То влаштовувався на автобазу, то звільнявся через сварку з начальством, то захоплювався черговою бізнес-ідеєю. Одного разу збирався відкрити магазин автозапчастин, іншого — власний автосервіс. Для кожної справи йому бракувало лише грошей, які чомусь мала знайти дружина.

Раїса працювала медсестрою в поліклініці, мала власну двокімнатну квартиру, яку отримала ще до шлюбу, і не звикла сидіти склавши руки.

Комунальні платежі, продукти, побутові витрати — переважно все було на ній. Руслан вважав, що тимчасові труднощі не повинні заважати йому шукати гідну роботу.

Коли Раїса попросила його хоча б регулярно оплачувати рахунки за квартиру, він образився.

— Ти мене за останню людину маєш? Я чоловік, а не якийсь наймит!

Того вечора він зібрав речі й переїхав до матері, Софії Павлівни. Та ще й пообіцяла колишній невістці, що тепер нарешті навчить сина правильно розпоряджатися життям.

Раїса не заперечувала. Розлучилися вони спокійно, без поділу майна: квартира належала їй, спільних дітей не було.

Відтоді минуло шість місяців. Раїса навчилася повертатися з роботи й не думати, що на кухні знову порожній холодильник, бо чоловік витратив останні гроші на чергову перспективну ідею.

І ось тепер він стояв у її передпокої.

— Руслане, ти, мабуть, щось переплутав. Ми розлучені.

— Та знаю я! Не треба мені про штампи нагадувати. Ми ж не чужі люди. Вісім років разом прожили!

— Саме тому я добре знаю, як із тобою жити. І вдруге не хочу.

Руслан зітхнув, зняв куртку й потягнувся до вішалки.

— Раю, не починай. Я й так сьогодні нервів витратив. Мати межі перейшла. Уявляєш, привела до квартири якусь студентку й заявила, що та тепер житиме в моїй кімнаті.

— У твоїй кімнаті?

— Ну так! Я там вирис, а вона вирішила здавати її чужій дівчині. Та ще й гроші наперед узяла. А мене переселила у вітальню на розкладачку!

Раїса ледь стримала усмішку.

— І що, не сподобалося?

— А ти б спробувала! Людина в моєму віці повинна мати особистий простір.

— А оплачувати цей простір хто повинен?

— От бачиш, знову ти за своє! Мати теж так почала. Вимагає гроші за комуналку, продукти купувати, ще й роботу знайшлася мені шукати. Каже, досить сидіти на її шиї.

— А хіба вона не має рації?

— Ти, я бачу, зовсім не змінилася! — скривився Руслан. — Замість того щоб підтримати чоловіка, відразу рахунки виставляєш.

— Я тобі не дружина.

— От і не треба про це! Я прийшов не сваритися. Подумав, що нам обом буде легше почати спочатку. Ти сама, я сам. Квартира є, їжа є. Я поступово знайду роботу, а там побачимо.

Він зазирнув на кухню.

— До речі, що так смачно пахне? Голубці? Оце я скучив за нормальною домашньою їжею!

Руслан зробив крок до кухні, але Раїса перегородила йому дорогу.

— Зупинися. Ти не в гості прийшов, а зібрався тут оселитися. Так от, я тебе не запрошувала.

— Раю, ну куди мені йти? Мати виставила, у мене зараз навіть нормального місця для ночівлі немає.

— А до матері повернутися не пробував?

— Там уже студентка речі розкладає. Мені куди? Під дверима сидіти?

— Це вже не моя проблема.

Руслан зняв рюкзак і сів на банкетку.

— Ти хоч вислухай. Мені ще одне питання треба вирішити. Позич мені грошей до суботи.

Раїса здивовано подивилася на нього.

— Ти прийшов без дозволу оселитися в моїй квартирі, а тепер ще й грошей просиш?

— Та не для себе! Мені треба забрати свої речі.

— Які речі?

— Зимову куртку, черевики, батьківський перфоратор. Вони в сусідки Нелі залишилися. Вона не віддає, поки я з нею не розрахуюся.

Раїса насупилася.

— А чому твої речі в Нелі?

Руслан відвів очі.

— Та так вийшло. Після розлучення я пожив у неї трохи. Вона сама запросила. Казала, що їй самотньо, що разом веселіше. А потім почала рахувати кожну копійку.

— Почекай. Ти після того, як пішов від мене, жив у Нелі?

— А що тут такого? Вона вільна жінка, я вільний чоловік. Тільки не склалося. Виявилася ощадливою надто.

Раїса згадала розмову із сусідкою кілька днів тому.

Неля працювала кухаркою в їдальні неподалік ринку. Саме там вони й зустрілися. Сусідка розповіла, що після розлучення Руслан переїхав до неї, обіцяв відкрити власний автосервіс, а поки шукав інвесторів, жив на її кошти.

Чотири місяці Неля купувала продукти, оплачувала рахунки й навіть дозволяла Русланові користуватися своєю банківською карткою для покупок. А коли зрозуміла, що ніякого бізнесу не буде, попросила його з’їхати.

Руслан образився, почав сваритися, але грошей не повернув. Тоді вони домовилися, що його речі залишаться в Нелі до погашення боргу.

— І скільки ти їй винен? — запитала Раїса.

— Та звідки я знаю? Вона там щось собі порахувала. Десять тисяч, може, п’ятнадцять. Жінки люблять перебільшувати.

— А мені ти скільки збираєшся повернути?

— Раю, не чіпляйся до слів. Я ж кажу, до першої зарплати. Ти мене знаєш, я чесна людина.

— Саме тому й знаю.

Руслан підвівся.

— Ну то що? Пустиш мене хоча б на кілька днів? А гроші позичиш? Я ж не назавжди прошу.

Раїса відчинила вхідні двері.

— Ні. І ні.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Ну й залишайся зі своїми голубцями! Ще побачимо, як ти заспіваєш, коли захочеш чоловічої підтримки!

Він схопив рюкзак, але біля порога зупинився.

— І взагалі, ти повинна бути вдячна, що я до тебе повертаюся. Не кожен чоловік після розлучення дає жінці другий шанс.

Раїса подивилася на нього й засміялася.

— Руслане, ти навіть не уявляєш, наскільки я вдячна за той перший шанс, який ти мені дав, коли пішов.

Він грюкнув дверима. Раїса повернула ключ у замку й нарешті видихнула.

Наступного ранку, коли вона збиралася на роботу, задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я колишньої свекрухи. Раїса трохи здивувалася, але відповіла.

— Доброго ранку, Софіє Павлівно.

— Доброго, Раїсо! — голос свекрухи звучав незвично урочисто. — Телефоную повідомити, що Руслан повертається до тебе. Ми з ним учора довго розмовляли й усе вирішили.

Раїса сіла на банкетку.

— Перепрошую, що саме ви вирішили?

— Не треба вдавати, що не розумієш. Син має жити з дружиною. Я йому так і сказала. Скільки можна поневірятися по чужих квартирах? Час вже повертатися до сім’ї.

— До якої сім’ї, Софіє Павлівно? Ми пів року як розлучені.

— Штамп у паспорті нічого не означає, коли люди одне одному рідні. Я Русланчика знаю. Він тебе любить, просто характер у нього непростий.

Раїса ледь не засміялася.

— А він вам сказав, що вчора був у мене?

— Звісно! Розповів, що ви довго говорили, що ти попросила його почекати до ранку. Я так і знала, що ти одумаєшся.

— Дивовижно. Учора він просився до мене переночувати, а я виставила його за двері. Про повернення до сім’ї навіть мови не було.

На іншому кінці запала тиша.

— Як це виставила? — нарешті перепитала Софія Павлівна.

— Саме так. Ваш син вирішив, що після того, як ви здали його кімнату студентці, він може повернутися до колишньої дружини. Але я його не прийняла.

— Та як ти смієш! Ми тобі по-людськи пропонуємо відновити сім’ю, а ти…

— Софіє Павлівно, давайте без цього. У нас із вашим сином немає сім’ї. І не буде.

Голос свекрухи став холодним.

— Ти, мабуть, не розумієш ситуації. Я вже взяла гроші за два місяці оренди. Дівчина з медичного коледжу сьогодні заселяється. Русланчикові нікуди йти. Я думала, ти хоч трохи совісті маєш.

— А ви не думали, що ваш син дорослий чоловік і повинен сам вирішувати свої житлові питання?

— Не вчи мене, як виховувати сина!

— Та я й не збираюся. Ви його виховували сорок років. Тепер можете насолоджуватися результатом.

— Ах ти ж…

Раїса не дала їй договорити.

— До речі, якщо вже заговорили про речі вашого сина, то я раджу вам запитати в нього, чому він учора просив у мене гроші, щоб забрати свої речі в Нелі.

— Якої ще Нелі?

— Ваш син після розлучення чотири місяці жив у нашої сусідки. Вона його годувала, купувала продукти, дозволяла користуватися своєю карткою. А коли Руслан накопичив борги, попросила його з’їхати. Його речі досі в неї, бо він не розрахувався.

На тому кінці стало тихо.

— Що ти вигадуєш? — нарешті промовила Софія Павлівна. — Руслан усе літо працював за містом. Він мені казав, що з товаришем запускає автосервіс. Той компаньйон його обдурив, забрав гроші…

— Який автосервіс? Він чотири місяці жив у Нелі й розповідав їй ті самі казки. А вам, очевидно, придумав іншу версію.

— Не може бути…

— Можете самі в нього запитати. Він, здається, ще не встиг далеко відійти від вашого кухонного столу.

У слухавці почулося якесь шарудіння.

— Руслане! — раптом крикнула Софія Павлівна. — Ану йди сюди!

Раїса почула приглушений голос колишнього чоловіка.

— Що, мамо?

— Ти де був після розлучення? У кого жив? Яка Неля? Який автосервіс?

— Мамо, ну ти чого? Хто тобі це наговорив?

— Відповідай, коли тебе питають!

— Та я ж пояснював…

— Ти мені про товариша розповідав! Про роботу! А виявляється, ти в чужої жінки на шиї сидів?!

— Мамо, не кричи. Неля сама мене запросила. Я не винен, що вона потім передумала.

Раїса почула, як свекруха важко зітхнула.

— А речі твої де?

— У неї.

— І чому ти їх не забрав?

— Бо вона грошей вимагає. Я ж казав, що треба трохи позичити.

— То ти ще й борги набрав?!

Раїса вирішила, що на цьому її участь у розмові завершена.

— Софіє Павлівно, мені час на роботу. Сподіваюся, ви тепер розібралися. І передайте Русланові: до мене більше не приходити.

Вона поклала слухавку.

Наступні кілька днів Раїса нічого не чула про колишнього чоловіка. І, відверто кажучи, не дуже цікавилася. А в суботу, повертаючись із ринку, зустріла біля під’їзду Нелю.

Сусідка стояла біля лавки з двома важкими пакетами й розмовляла з іншою жінкою. Побачивши Раїсу, усміхнулася.

— О, Раєчко! А я якраз тебе згадувала!

— Щось сталося?

— Та ні, навпаки. Твій колишній чоловік мені стільки клопоту наробив, що я тепер, мабуть, ще довго чоловіків до себе в гості не запрошуватиму.

Раїса засміялася.

— То забрала свої речі?

— Усе до останнього ґудзика! — задоволено відповіла Неля. — Уявляєш, того самого ранку після вашої розмови приїхала його мати. У бордовому береті, з таким виразом обличчя, наче йшла не до мене, а на допит.

— І що?

— Спочатку почала розповідати, який Руслан хороший син і як я могла так із ним учинити. А потім подивилася на борги, які я записувала, і зрозуміла, що сваритися зі мною немає сенсу.

Неля поправила комір пальта й продовжила:

— Дістала з сумочки конверт, відрахувала мені всі гроші. Виявилося, вона відкладала на санаторій. Сказала, що тепер їй не до відпочинку, бо треба сина рятувати.

— А Руслан що?

— Стояв поруч, очі опустив. Навіть слова не сказав. А коли я відчинила комірчину, його мати сама перевірила кожну коробку. Зимову куртку, теплі черевики, перфоратор — усе забрала. Правда, перфоратор ледве донесли, такий важкий ящик!

— І куди тепер Руслан?

Неля розсміялася.

— О, тут найцікавіше! Софія Павлівна сказала, що більше не збирається утримувати дорослого чоловіка. Наступного дня повела його на автомийку біля ринку. Там її знайомий шукав працівника.

— То він погодився?

— А куди діватися? Мати сказала: або працюєш і віддаєш мені гроші за те, що я закрила твої борги, або шукаєш собі інше житло. Студентка вже заселилася в його кімнату, а Руслан тепер спить на розкладачці у вітальні.

Неля трохи помовчала й додала:

— А знаєш, що мене найбільше здивувало? Його мати ще й зимову куртку не віддала. Сховала у власну шафу й сказала, що отримає її назад, коли перестане брехати й почне заробляти.

Раїса не втрималася від сміху.

— Бідний Руслан. Тепер, мабуть, зрозумів, що таке жіноча солідарність.

— Та яка там солідарність! — махнула рукою Неля. — Ми з його матір’ю просто обоє втомилися його годувати.

Жінки ще трохи поговорили й розійшлися.

Раїса піднялася до своєї квартири, поставила пакети на кухні й почала розкладати яблука.

На столі лежав телефон. Вона подивилася на нього й усміхнулася. Колись їй здавалося, що після розлучення вона залишилася сама. Тепер розуміла: самотність — це не коли в квартирі немає чоловіка. Самотність — це коли поруч є людина, за яку ти відповідаєш, але яка ніколи не відповідає за тебе.

А тепер у неї були спокійні вечори, чиста кухня, власні гроші й ніхто не вимагав накривати на стіл після чергової невдалої бізнес-ідеї.

Раїса дістала з холодильника голубці, які приготувала напередодні, й поставила каструлю на плиту. І раптом подумала, що, мабуть, уперше за багато років готує вечерю лише для себе. І їй це подобалося.