– Кому ти потрібна у 53 роки? – усміхнувся чоловік при гостях, не знаючи, що 30 років мою фотографію зберігає інший.
Ніна лічила квіточки на клейонці – сімнадцять до краю, – поки Геннадій розповідав Риті про поїздку. Як Ніна замовила таксі до вокзалу й скільки на це витратила грошей. Ніна тричі перепитала, куди йому їхати. Тричі. Та Геннадію подобалася інша версія.
– Уяви, Рито, сорок хвилин по потягу. Ледь не запізнився. А все тому, що деякі вирішили поїхати короткою дорогою. У затор попали.
– Ну буває, – Рита спробувала згорнути розмову.
– Буває в тих, хто головою думає. А Ніна у нас проста. Їй багато не треба. Ганчіркою махнула, грядки прополола – щастя. Правда, Ніно?
Свекруха Зінаїда Павлівна мовчки підтягнула до себе салатник. Рита втупилася в тарілку. Чоловік Ріти, Сашко раптом почав розглядати свою чашку.
– Гено, годі, – сказала Ніна.
– А що я такого сказав? Я ж не зі зла. Ти в мене господарська, цього не відняти. Іншим би так.
Ніна встала налити собі компоту. Руки зайняті – можна не відповідати.
Двадцять вісім років в одній машині. Спочатку «Жигулі», потім «Тойота» бита, наразі «Шкода». Машини мінялися, маршрути ні: робота – свекруха – магазин – дім.
Геннадій – начальник постачання на заводі. Посада не бозна-яка, та йому вистачало, щоб почуватися головним у будь-якій розмові. «Я логістику на триста людей вибудував, а ти мені будеш вказувати» – це на всі випадки. Від плитки у ванній до виховання доньки.
Ніна тридцять років фельдшеркою в районній поліклініці. Трьох завідувачів пережила, кожну бабусю на дільниці знала на ім’я по-батькові. Коли при Геннадії згадувала – він хмикав:
– Тиск міряти, звісно, теж робота. Комусь же треба.
Заробляв удвічі більше. І нагадував. Квартиру двокімнатну оформили на нього ще у дев’яностих, від заводу. Ніна тоді не думала, на кого записано, – молода була, яка різниця. А Геннадій думав. Він взагалі чужі гроші лічив. Скільки Рита з Сашком на ремонт витратили. Скільки колега за машину переплатив. Скільки Ніна «спустила» на подарунок подрузі.
– Чотири тисячі? На день народження комусь? Ніно, ми не багаті.
Вудок у нього три штуки, кожна тисяч по дванадцять. Але це «для здоров’я», а подарунок подрузі – «викидання грошей».
Юля зателефонувала ввечері:
– Мамо, як у баби Зіни минуло?
– Нормально. Батько жартував.
– Знову про тебе?
– А про кого ж.
Юлі двадцять шість, працювала аналітикинею у страховій. Вірила, що будь-яку проблему можна вирішити, якщо сісти й записати по пунктах.
– Мамо, ви тридцять років разом. Він завжди такий був. Може, не зважай?
– Він не завжди такий був, – сказала Ніна.
І це правда. Колись Геннадій носив їй ромашки з поля. Не троянди – ромашки, перев’язані ниткою. Ставив у банку на кухні: «Тримай, Нінок, для настрою». Гладив по голові перед сном, так, ні про що, думаючи про своє. Вона засинала. Потім перестав. Коли – не скажеш. Не помічаєш, поки не озирнешся й не побачиш, що вже давно нічого немає.
У середу Ніна затрималася після роботи. Не через пацієнтів. Перевдяглася, вийшла через задній хід і пішки дійшла до кафе на розі.
Зоя чекала за столиком. Подруга з медучилища. Давно жила у місті, але раз на кілька місяців приїздила до матері, і вони обов’язково зустрічалися. Завжди в одному кафе.
– Ну, давай, – Зоя підсунула їй чашку. – Розповідай.
– Та які у мене новини.
– Я не про Геннадія. Ти знаєш, про що.
Ніна помішала чай. Знала.
– Як він?
– Льоша нормально. Працює. Танька його три роки як пішла, я казала. Живе сам. Щоразу, коли заходжу, питає: «Як Ніна?» Кожного разу, Ніна. Я йому загальне щось кажу, бо ти заборонила.
– Правильно.
– Тридцять років минуло.
– Отож.
– Він твій старий домашній номер телефону досі зберігає. Записує ручкою у кожен новий блокнот. На першій сторінці. Закреслює, переписує. Я сама бачила.
Ніна поставила чашку обома руками.
– Зоє, не треба.
– Треба. Бо я двадцять років дивлюся на це все.
Льоша – Олексій Микитенко – з’явився, коли Ніні було двадцять два. Працював інженером на тому ж заводі, де згодом Геннадій обґрунтувався. Познайомилися у Зої на дні народження.
Тихий. З тих, хто не розповідає про почуття, а приходить і робить. Ніниній матері кран полагодив, поки Ніна на кухні поралася. Потім сиділи на лавці до другої ночі.
– Хочу в медінститут вступити, – сказала Ніна.
– Вступиш, – сказав він. Як про справу вирішену.
Півтора року разом. Ніна подала на заочне. Льошу покликали в інше місто – конструкторське бюро, хороша посада. Домовилися: вона вступить, потім переведеться, він квартиру винайме.
А потім мати попала у лікарню. Операція, милиці, все по колу. Батько давно пішов, брат закордоном.
– Зачекай, – говорив Льоша телефоном. – Приїду, заберу обох.
– Вона не поїде. І я не можу.
– Зачекаю.
Чекав рік. Мати не одужувала. Інститут Ніна кинула – не до того.
Потім Геннадій. Майстром на заводі працював, прийшов до неї на консультацію. Кремезний, місцевий, конкретний. Став заходити, матері ліки привозив. Мати його прийняла одразу. Сказала: «Надійний, Ніно. Поруч. Не те що твій Льоша – ні риба ні м’ясо, все чекає чогось».
Ніна не обирала Геннадія. Вона перестала опиратися. Льоша поїхав. Вона не попросила лишитися. Він не попросив зачекати. За чотири місяці – весілля. За рік – Юля.
За тридцять років – жодного дзвінка. Ані від неї, ані від нього. Тільки Зоя – ниточка. Бо дружила з обома і рвати не збиралася.
Про Ларису з бухгалтерії Ніна дізналася два роки тому. Занесла Геннадію забуту перепустку, побачила їх крізь скло у заводській їдальні. Він розповідав – вона сміялася, голову закидала. Потім пішло: чужий парфум на комірі, дзвінки в коридорі пошепки, «наради» щосуботи.
Ніна сцен не влаштовувала. Телефон не перевіряла. Узяла до відома.
Тільки вночі, коли Геннадій хропів, думала: а якби поїхала? Якби сказала матері – знайду доглядальницю, але поїду? Якби через рік зателефонувала Льоші, сказала: «Я помилилася»?
Нічого не зробила – значить, сама обрала.
На початку квітня на роботу до Ніни прийшла незнайома дівчина. Невисока, темна, років двадцяти п’яти. Попросила медсестру покликати Ніну Сергіївну.
– Ви мене не знаєте. Я Віра. Дочка Олексія Микитенка.
У Ніни ноги стали наче чужі. Та стояла.
– Ходімо не тут, – Віра озирнулася на чергу.
Вийшли надвір. Сіли на лавку біля клумби.
– Тато давно хотів вас знайти. Боявся, що ви не захочете. Він сам, у тому ж місці живе, коли у молодості поїхав. Працює ще. Йому п’ятдесят шість. Усе нормально, сам.
– Я заміжня. Двадцять вісім років.
– Знаю. Він теж. Нічого не вимагає. Хоче почути ваш голос. У нього ваша фотографія стоїть на полиці. Я маленька була – думала, це мама в молодості. А він каже: ні, це інша людина. Мама через те й пішла. Не через фотографію – відчувала, що він наче поруч, а сам десь не тут.
Ніна провела пальцем по шву халата.
Віра написала номер на листку.
– Зателефонуйте, якщо захочете. Якщо ні – зрозуміє.
Ніна взяла листок. Прибрала в кишеню.
Два тижні носила листок із собою. З кишені – в сумку, із сумки – в бляшану коробку з-під печива. Коробка лежала в нижній шухляді комода, під стопкою постелі. Там само три фотографії. На одній – вона і Льоша на пікніку: обоє сміються, у неї кульбаба у волоссі. На другій – Льоша мружиться від сонця. На третій – не фотографія. Записка: «Нінок, я картоплю купив. І молоко. Л.»
Двадцять вісім років це лежало там. Геннадій не знав. Юля не знала.
Геннадій нічого не помічав. Приходив, вечеряв, телевізор, хропіння. Суботами пропадав. Ніна прала його сорочки. Від чужого парфуму відпирається все, крім звички вважати, що тебе ніким не замінити.
Зателефонувала Зої:
– До мене його дочка приходила.
– Знаю. Я їй адресу поліклініки дала.
– Зоє!
– Ніно, Льоша попросив. Він тридцять років мовчав. Тридцять. Я не змогла йому відмовити.
– І що мені з цим робити?
– Тобі п’ятдесят три, Ніно. Сама розберешся.
Ніна сіла й порахувала. Квартира на Геннадії. Зарплата невисока. Картка, про яку Геннадій не знає, – двадцять тисяч гривень. Вона туди переводила потроху щомісяця. З того часу, як дізналася про Ларису.
Є батьківський будинок. Спадщина, не ділиться. Його можна продати і купити квартиру недалеко від Льоші, подумала. І відігнала. Рано. Або пізно. Або нерозумно у п’ятдесят три.
У суботу поїхала до Юлі. Донька жила з чоловіком Митею в орендованій квартирі недалеко від роботи зятя. Другий рік збирали на іпотеку. Самі хотіли розв’язати питання з житлом.
Поки Митя ходив у крамницю, Ніна наважилася.
– Юлю, послухай. Не переймайся.
Розповіла. Не все – про Ларису не стала. Але про Льошу, про Віру, про листок із номером.
Юля слухала. Потім сказала:
– Мамо, тобі п’ятдесят три. Ти його тридцять років не бачила. Ти взагалі не знаєш, який він. Може, він хропе дужче за тата. Може, за тиждень виявиться, що ти собі все вигадала.
– Може.
– І задля цього ти хочеш розлучитися? У вас квартира, пенсія скоро. Будинок є, дідуся з бабусею, тобто город. Тато – ну так, буває важкий, але він же гроші приносить. Знаєш, скільки жінок мріють про таке?
– Юлю, гроші приносить – це мінімум.
– Я розумію. Але я вам обом дочка. Мені важко.
Ніна погладила її по руці.
– Я нічого поки що не вирішила, – сказала Ніна.
Сказала неправду. Вирішила ще коли Віра стояла на порозі поліклініки. Не хотіла в цьому зізнаватися. Юля мала рацію: вона не мала уявлення, який Льоша зараз.
Натомість точно знала, який Геннадій. І цього вистачило.
Наприкінці квітня Зінаїда Павлівна святкувала сімдесят п’ять. Зібралися всі: Рита з Сашком, двоюрідна сестра свекрухи тітка Валя, сусідка Клавдія Іванівна. Геннадій – виголений, у гарній сорочці, рукава закатав. Наче не до матері на ювілей прийшов, а сам захід проводить.
Тост, другий. Геннадія понесло ще до гарячого.
– Ось, мамо, глянь, – кивнув на Ніну, яка розкладала нарізку. – Двадцять вісім років – а вона як заведена. Я їй кажу: сядь, поїж нормально. А вона не може. Їй треба бігати.
– Господарська, – вставила тітка Валя.
– Господарська, це так. Зате без претензій. Що скажеш – те й робить. Золото, а не жінка. Правда, поговорити з нею нема про що, та мені вистачає.
Рита зітхнула, промовчала. Сашко розглядав люстру. Ніна різала торт.
Геннадій не закінчив. Клавдія Іванівна спитала, як це вони стільки років разом.
– А я вам скажу, Клавдіє Іванівно. Тому що Ніна знає своє місце. Інша б давно репетувала – хочу те, хочу це, давай п’ятий раз ремонт. А моя – тиха, спокійна. Не смикається. – Він засміявся, оглянув стіл. – Куди ти дінешся, Ніно, кому ти потрібна, крім мене? Жартую, жартую. Але в кожному жарті, як кажуть…
Ніна поклала ножа. Витерла руки рушником.
Усі мовчали. Не від почутого – від звички. Геннадій говорить, Ніна мовчить. Двадцять вісім років одна й та сама вистава, всі знають свої місця.
Та Ніна не стала мовчати.
– Гено, – сказала вона. Рівно. – Ти справді так думаєш? Що мені нікуди?
– Ніно, я пожартував.
– Ні. Ти не пожартував. Ти так вважаєш. І вважав усі двадцять вісім років. Що я проста, що мені нічого не треба, що нікуди не піду. Бо нікуди й ні до кого.
– Ніно, не влаштовуй цирку при матері.
– Жодного цирку. Ти запитав – я відповідаю. Кому я потрібна. Є людина. Була завжди. Тридцять років.
Зінаїда Павлівна відсунула чашку:
– Ніно, ти що верзеш?
– Правду, Зінаїдо Павлівно. Уперше за двадцять вісім років.
Геннадій почервонів:
– Що значить «є людина»? У тебе хтось є? Ну ти даєш. Тихоня. Я тут перед людьми розписуюся, а в неї, виявляється, коханець.
– У мене нікого на стороні немає. У тебе є. Лариса з бухгалтерії. Два роки. Я знаю. Мовчала. А в мене – фотографія у бляшаній коробці й номер телефону, за яким я жодного разу не зателефонувала. Поки не зателефонувала.
За столом стало тихо. Тітка Валя дивилася в свою тарілку. Клавдія Іванівна удала, що шукає щось у сумці.
– Ти зовсім… – почав Геннадій.
– Запитав – відповіла, – Ніна зняла фартух, склала, повісила на спинку стільця. – Зінаїдо Павлівно, пробачте. Ритко, Сашко, дякую.
Вийшла у коридор. Взулася, взяла сумку.
Геннадій вискочив:
– Ти куди?
– Додому. Зібрати речі.
– Які речі? Ти тямиш, що робиш? Квартира на мені. Ти туди з пустими руками прийшла, з пустими руками й підеш.
– Мені нічого не потрібно твого. Тільки побутова техніка, яку я особисто купувала, коли доглядальницею працювала після роботи у поліклініці.
Ніна застебнула сумку.
– Мені п’ятдесят три. Робота є. Донька є. Тридцять років стажу. І людина, яка тридцять років переписує мій старий домашній номер у кожен новий блокнот. Не знаю, що з цього вийде. Може, нічого. Але це вже більше, ніж те, що у нас є останні п’ятнадцять років.
– Куди ти дінешся, Ніно, – повторив він. Але тепер це звучало інакше.
– Побачимо, – сказала вона й пішла вниз сходами.
Зателефонувала Юлі:
– Доню, можна у тебе пару днів?
– Мамо, що сталося?
– Приїду – скажу.
Скинула виклик. Постояла біля під’їзду. Дістала з сумки бляшану коробку. Вийняла листок. Набрала номер.
Два гудки. Клацання. Голос – низький, хриплуватий. Упізнала одразу. Крізь тридцять років.
– Алло?
– Льошо, це Ніна. Той номер телефону давно не працює. А цей – працює.
Він помовчав.
– Нінок.
Ніна прибрала листок у коробку. Закрила кришку. Пішла до зупинки.
У кишені халата лежав тонометр – забула лишити на роботі. Завтра треба віднести. А післязавтра – до суду за випискою з домової книги на будинок. Або спершу до юриста. Вона ще не знала. Та йшла.
