– Короче, мама знайшла мені дружину кращу, — заявив наречений за день до весілля, очікуючи, що я буду принижуватися.
Поряд стояла свекруха і, посміхнувшись, додала:
– Дякую за ремонт у моїй квартирі, але не склалося, буває.
Я лише усміхнулася у відповідь і сказала два слова, і їхні пики перекосились.
«Завтра, завтра я стану дружиною». Ця думка викликала теплу хвилю десь у грудях. На тумбочці лежав мій телефон, і я, усміхаючись, взяла його, щоб подивитись на фотографію нашого з Єгором майбутнього дому, точніше, квартири, тієї самої, в якій ми зараз закінчували ремонт. Квартира належала його мамі Тамарі Павлівні. Вона обіцяла після нашого весілля переїхати на дачу, залишивши нам затишне гніздечко в центрі міста. Єгор казав, що це її весільний подарунок.
– Мама хоче, щоб у нас усе було добре, Анечко, — говорив він, обіймаючи мене за плечі, коли ми стояли посеред хаосу будівельного пилу й рулонів шпалер. І я вірила. Я так хотіла вірити.
Ремонт став моїм головним проектом за останні 3 місяці. Єгор був постійно зайнятий на роботі, тому всі турботи лягли на мене. Вибір матеріалів, контроль робітників, узгодження кожної дрібниці. Я вкладала в ці стіни всю свою душу, уявляючи, як ми будемо тут жити, як зранку питимемо каву на новій кухні, як у цій вітальні бігатимуть наші діти. Я навіть встигла полюбити специфічний запах свіжої фарби й шпакльовки — для мене він пахнув майбутнім.
Мої батьки, бачачи моє прагнення, допомогли значною сумою, сказавши: «Аби лиш ти була щаслива, доню». Я вклала в цей ремонт майже всі свої заощадження та їхній щедрий подарунок.
Тамара Павлівна, моя майбутня свекруха, заїжджала майже кожного дня. Вона ходила по кімнатах, торкалася нових шпалер, цокала язиком і роздавала поради. Спочатку це здавалося милою турботою, але з часом її візити почали напружувати. Вона була жінкою з виду м’якою, з постійно ввічливою посмішкою, але в її очах завжди стояв якийсь холодний розрахунок. Вона могла сказати:
– Анечко, ці штори, звичайно, симпатичні, але для нашої вітальні потрібно щось солідніше, статусне, аби не соромно було гостей приймати.
«Яких наших гостей?» — мелькала в мене думка, але я тут же її відганяла. Вона просто переживає за сина, хоче як краще. Єгор завжди ставав на бік матері.
– Мама права, давай виберемо щось інше. Вона краще знає цей будинок.
І я поступалася. Поступалася у виборі кольору стін у вітальні, моделі кухонного гарнітура, навіть у розташуванні розеток. Я переконувала себе, що це компроміси, на яких будуються міцні родини. Мені хотілося їй сподобатися, стати для неї донькою, якої в неї ніколи не було. Я намагалася з усіх сил, заплющуючи очі на дрібні докори й дивні зауваження.
За тиждень до весілля вона приїхала особливо задоволена, оглянула майже готову кухню, провела рукою по ідеально гладкій стільниці зі штучного каменю, за яку я заплатила цілий статок, і сказала з тою самою своєю посмішкою:
– Добре попрацювала, дівчинко. Тепер квартира виглядає гідно, можна й не соромитися.
Мене тоді різко різонула ця фраза — ніби я не для себе старалася, а здавала їй якийсь іспит. Але передвесільна метушня, купівля сукні, затвердження меню — усе це відволікло мене, змусило забути про неприємний осад.
Напередодні весілля, у той самий день, я розбирала останні коробки з посудом, розставляючи на поличках новенькі тарілки. Я була абсолютно щаслива.
О 21:00 подзвонив Єгор. Його голос був дивним, якимось глухим і відстороненим.
– Ань, можеш під’їхати в квартиру? Потрібно поговорити.
– Щось трапилося? — схвилювалася я. — З робітниками проблеми?
– Ні, просто приїжджай. Мама теж тут.
Серце неприємно тьохнуло. Навіщо там мама в такий час? Я звела це на черговий сюрприз чи останнє наставлення перед сімейним життям. Накинувши куртку й узявши ключі, я поїхала, навіть не підозрюючи, що їду на власну страту.
Я увійшла в квартиру, і мене одразу окутало дзвінке напруження. Повітря було густе, важке, як перед грозою. В ідеально чистій, сяючій свіжим ремонтом вітальні стояли Єгор і Тамара Павлівна. Він дивився кудись убік, уникаючи мого погляду. Вона ж, навпаки, дивилася прямо на мене, і на її обличчі була та сама знайома, але тепер уже відверто тріумфуюча посмішка.
– Що трапилося, любий? Ви мене налякали.
Я підійшла до нього, намагаючись зазирнути в очі, але він відступив на крок. Цей крок став для мене голоснішим за будь-який постріл. Усередині все похололо. Я поглянула на його руки. Він нервозно чіпав край светра. Я знала цю його звичку. Він робив так, коли брехав чи сильно нервував.
– Аню, нам треба поговорити, — почав він тим же чужим голосом. — Дещо не так. Зовсім не так.
Я мовчки чекала, відчуваючи, як по спині пробігає крижаний холод. Запах свіжого лаку на паркеті раптом здавився задушливим. Світло від нової люстри, яку я з такими зусиллями вибирала, почало різати очі. Здавалося, сама квартира, в яку я вклала стільки любові, зараз відштовхує мене.
Тамара Павлівна стояла, склавши руки на грудях, і спостерігала за сценою, як за виставою. В її погляді не було ані краплини співчуття, лише чиста, неприкрита цікавість хижака, що стежить за своєю жертвою.
Я пам’ятаю, як за кілька тижнів до цього ми з нею сперечалися через плитку у ванній. Я хотіла світлу під мармур, щоб розширити простір. Вона наполягала на темно-сірій.
– Це практичніше, Анечко. На ній бруду не видно, — говорила вона.
Єгор тоді, як завжди, підтримав її.
– Мам, ну правда, ти ж тут будеш прибирати перший час, поки ми у весільну подорож поїдемо. Тобі видніше.
Тоді мені це здалося дивною турботою, а зараз ця фраза спливла в пам’яті, забарвлена зловісним сенсом. Або той випадок, коли я привезла зразки тканини для дивана. Я обрала м’який затишний велюр. Тамара Павлівна скривилася.
– Це непрактично. Сюди потрібна шкіра або шкірзамінник, щоб, якщо що, протерти можна було. У нас у гостях бувають різні люди.
Я тоді ще пожартувала.
– Ви так говорите, ніби ми збираємося тут їдальню для перехожих відкривати.
Вона не посміхнулася, просто сказала: «Життя довге, всяке буває».
Єгор усе мовчав. Він просто не міг підібрати слів. Я бачила, як він мучиться, і якась частина мене ще сподівалася, що зараз він скаже щось на кшталт: «Я боюся, я не готовий», і ми зможемо це обговорити. Я була готова до всього — до сумнівів, до страхів, але не до того, що сталося далі. За нього заговорила його матір.
– Єгорчику, не тяни. Скажи вже все як є. Людина чекає.
Цей присолодно-ласкавий тон, яким вона до нього звернулася, остаточно розвіяв мої останні ілюзії. Вони були заодно. Це був їхній спільний, заздалегідь спланований спектакль.
І тоді я почала помічати дрібниці. У передпокої, на вішалці, яку я сама встановлювала тиждень тому, висіло незнайоме жіноче пальто. Бежеве, кашемірове, дуже дороге. Поруч стояли витончені туфлі на підборах. Точно не Тамари Павлівни — вона носила лише практичне взуття без підборів. На журнальному столику у вітальні, поруч з вазою, яку я купила, стояли дві келихи. Не наші, не з того набору, що я привезла вчора. Інші. І порожня пляшка з-під якоїсь дорогої води.
Вони тут були не одні. Або хтось чекав свого виходу. Мій погляд метнувся до дверей у спальню. Вони були привідчинені, і я почула звідти тихий шелест. Усе це пронеслося в моїй голові за кілька секунд, поки Єгор нарешті збирався з духом. Я вже не відчувала страху, лише крижаниц дзвінкий спокій, ніби я дивилася кіно про чуже життя.
– Ань, — він нарешті видавив із себе, так і не поглянувши на мене. — Весілля не буде.
Я мовчала. Я дала йому можливість договорити, дійти до кінця в своїй зраді.
– Розумієш, так вийшло. Отже, мама знайшла мені дружину кращу.
Фраза пролунала так буденно, так по-дитячому дурно, що я ледь не розсміялася.
Мама знайшла.
Не я покохав іншу, не я передумав, а мама знайшла. Двадцятивосьмирічний чоловік, мій наречений, за день до весілля повідомляв мені, що його мама знайшла йому нову іграшку, кращу за стару.
Він, мабуть, очікував сліз, істерики, благань, але я продовжувала мовчати, дивлячись на нього вп’ять очей. Я бачила лише жалюгідну, слабку людину, що ховається за маминою спідницею. Він не витримав мого погляду і знову втупився в підлогу.
Тут у розмову знову вступила Тамара Павлівна. Вона зробила крок уперед, і її посмішка стала ще ширшою, майже посміховиськом.
– Дякую за ремонт у моїй квартирі, — промовила вона повільно, із задоволенням розтягуючи кожне слово. — Ти, звичайно, молодець, постаралася, але не склалося, буває.
Вона дивилася на мене, очікуючи моєї реакції, очікуючи болю, приниження, розпачу. Їй потрібно було це побачити, аби її тріумф був повним. Вона хотіла насолодитися моїм розчавленим станом на тлі цього ремонту, який став символом мого внеску в їхню родину, у їхнє благополуччя.
У цю мить у моїй голові склалася вся мозаїка: їхні постійні причіпки до ремонту, її фрази про солідність і статус, його відстороненість, її контроль. Вони не просто хотіли відв’язатися від мене — вони використали мене. Вони витиснули з мене все, що могли: мої гроші, мій час, мої сили, мою душу, вкладену в ці стіни, аби підготувати це гніздечко для когось іншого, для тієї самої «кращої».
Я глибоко вдихнула, видихаючи рештки болю й образу. Замість них прийшла холодна, кристально чиста лють, але я не збиралася її показувати. Не їм. Вони цього не заслуговували. Я перевела погляд з перекривленого від самозадоволення обличчя Тамари Павлівни на розгублене обличчя Єгора. І тоді я усміхнулася — спокійно, навіть трохи весело. Я побачила, як їхні обличчя на мить здригнулися. Вони не очікували посмішки.
А потім я сказала всього два слова. Голосно, чітко, аби почули всі. Включаючи ту, що ховалася в спальні.
– Квартира моя.
Тиша, яка настала після моїх слів, була оглушливою. Секунду, дві, три вони просто дивилися на мене, не розуміючи. Посмішка сповзла з обличчя Тамари Павлівни, ніби її стерли гумкою. На її обличчі промайнуло здивування, яке швидко змінилося тривогою.
– Що? — перепитав Єгор, нарешті підвівши на мене очі. У них плескався страх. — Що ти таке говориш? Це мамина квартира.
– Уже ні, — сказала я так само спокійно, навіть із нотою легкої шкоди в голосі. — Мої батьки викупили її для мене місяць тому як весільний подарунок. Ми просто не хотіли говорити вам до весілля. Думали, буде сюрприз.
Я дивилася прямо на Тамару Павлівну. Її обличчя з рожевого стало спочатку блідим, потім пішло червоними плямами.
– Ти брешеш! — завищала вона. — Цього не може бути! Я б знала!
– Ви домовлялися про продаж зі старим власником Миколою Петровичем. Вірно? — перебила я її. — Отже, Микола Петрович — старий друг мого тата. Коли ви до нього прийшли й сказали, що хочете роз’їхатися з сином і вам потрібні гроші, він подзвонив татові просто порадитися. А тато вирішив зробити нам ось такий подарунок. Купив квартиру на моє ім’я. Усі документи в нього. Хочете, подзвоню йому прямо зараз, поставимо на гучний зв’язок.
Я дістала телефон. Руки в мене не тремтіли. Єгор дивився то на мене, то на свою матір із таким жахом, ніби земля йшла у нього з-під ніг.
– То ж, Тамаро Павлівно, дякую, звичайно, за дозвіл зробити ремонт, — я повторила її фразу, вклавши в неї всю можливу іронію. — Але тепер, гадаю, вам пора збирати речі. І вам, Єгоре, і вашій новій покращеній нареченій, яка, здається, засиділася в моїй спальні.
Тут двері спальні розчинилися, і на порозі показалася дівчина. Модна, дорога, з пихатим виразом обличчя. Та сама, чиє пальто висіло в передпокої. Вона з подивом поглянула на мене, потім на перекошені обличчя Єгора та його матері.
– Що тут відбувається? — запитала вона капризним тоном.
– Відбувається виселення, — відповіла я, не даючи іншим і рота розкрити. — У вас усіх трьох є рівно 24 години, аби звільнити мою квартиру. Якщо до цього часу вас тут не буде, я викличу поліцію та службу по відкриттю замків. Ваші речі просто виставлять на сходовий майданчик.
В очах Єгора мигнула паніка. Він зробив крок до мене.
– Анечко, почекай, давай поговоримо. Я… я не знав. Мама сказала, що це єдиний спосіб.
– Єдиний спосіб чого? — крижаним тоном запитала я. — Отримати й відремонтовану квартиру, і багату наречену? Відмінний план, Єгоре, надійний, як швейцарський годинник. Тільки одна деталь вийшла з-під контролю. Квартира.
Тамара Павлівна, отямившись, кинулася в атаку.
– Та ти ж аферистка! Ти все це підстроїла! Ми вклали сюди душу!
– Душу? — я розсміялася. — Ні, душу сюди вклала я. А ще гроші моїх батьків — усі до копійки. Усі чеки в мене. То ж, якщо ви хочете поговорити про афери, ми можемо зробити це в суді. Я якраз подам позов про відшкодування моральної шкоди й, думаю, виграю.
Нова наречена, оцінивши ситуацію, з огидою подивилася на Єгора, фиркнула, схопила своє пальто і, кинувши йому: «Розбирайся сам, невдахо», — вилетіла з квартири. Гупання дверей пролунало як фінальний акорд у цьому фарсі.
Єгор залишився стояти посеред кімнати абсолютно розчавлений. Його ідеальний план, його краще життя розсипалося в прах за 5 хвилин. Тамара Павлівна важко опустилася на диван, оббитий дешевим шкірзамінником, який вона сама й обрала. Тепер вона виглядала не тріумфатором, а старою обдуреною жінкою.
Вони від’їжджали наступного дня. Я приїхала з татом, аби проконтролювати процес. Це було жалюгідне видовисько. Вони запихували свої старі речі, увесь цей багаторічний непотріб у картонні коробки на тлі сяючих свіжістю стін. Тамара Павлівна кидала на мене погляди, сповнені ненависті. Єгор намагався зловити мій погляд. У його очах стояли сльози. Він щось шепотів про помилку і «прости». Я не дивилася на нього. Він для мене перестав існувати в ту саму мить, коли промовив свою фразу про дружину кращу.
Коли вони винесли останню коробку, я змінила замки. Ввечері я сиділа одна у своїй величезній, порожній, ідеально відремонтованій квартирі. Я не відчувала ані радості перемоги, ані злорадства. Я відчувала спустошення й величезне, безмежне полегшення. Ніби я кілька років носила на собі важкий незручний костюм. І от нарешті могла його зняти й зітхнути повними грудьми. Запах фарби більше не здавався мені запахом майбутнього. Він пах свободою.
Минуло кілька місяців. Я обставила квартиру так, як завжди хотіла. Повісила ті самі світлі штори, що мені так подобалися. Купила зручний велюровий диван. Кожен куточок цього дому тепер був відображенням мене, а не моїх компромісів і спроб комусь догодити.
Я скасувала весілля, обдзвонила гостей, пережила хвилю співчуття та цікавості, а потім просто почала жити для себе.
Одного разу мені на телефон прийшло довге повідомлення від Єгора. Він писав, що та дівчина його кинула, що на роботі в нього почалися проблеми, бо її батько був його начальником. Він писав, що його матір кожного дня каже йому, яку дурість він скоїв. Він просив вибачення, благав дати йому ще один шанс.
Я читала це повідомлення, сидячи на своїй новій кухні і сьорбаючи ранкову каву. Сонце заливало кімнату світлом, відбиваючись у глянцевих фасадах. Я дочитала до кінця. Потім, не думаючи ані секунди, заблокувала його номер і видалила повідомлення.
Я зрозуміла, що ця історія була не про помсту, вона була про порятунок. Доля, як би банально це не звучало, відвела мене від прірви в останню мить. Іноді найстрашніша зрада виявляється найбільшим подарунком. Вона просто відкриває тобі очі на те, хто ти є, і на те, яким життям ти насправді заслуговуєш жити. А моє справжнє життя тільки починалося. В моїй власній квартирі. За моїми власними правилами.
