Кота відправили на трасу, а дідуся вирішили віддати у будинок для літніх людей. Тільки онука не дозволила. Вона залишила роботу й довела усім, що родинні стосунки важливіші за кар’єру й гроші.
— Я теж дуже сумую, дідусю, але ти не сумуй, — з теплом промовила Оля. — Ти й не помітиш, як час пролетить. Всього-то два місяці лишилося, і я у відпустку до тебе в гості приїду, наговоримося з тобою, в парку гулятимемо і морозиво поїмо, як у дитинстві.
— Так. Так, онучко, — тремтячи від хвилювання і напливших сліз відповів Борис Петрович. — Сумую теж, рідна. Ну, до зустрічі. Дуже чекаю.
— Не треба так говорити, дідусю, — засміялася Оля. — Дочекайся обов’язково. Ну все, бувай.
Закінчивши розмову, вона зітхнула і сумно посміхнулася. Розлука з домом і, головне, з найближчою, дорогою людиною давалася важко. Бувало, як то кажуть, аж вовком вити хотілося, але так було краще. У сенсі, Оля собі постійно це повторювала. Близько року тому вона, двадцятивосьмирічна менеджерка зі спеціалізацією в антикризовому управлінні, покинула маленьке провінційне містечко, де виросла, заради того, щоб побудувати блискучу кар’єру у великому місті в крутій фірмі. І поки що, як то кажуть, удача була на її стороні.
Ольгу встигли вже підвищити, колеги заздрісно шепотіли за її спиною, а начальство не втомлювалося відзначати все нові й нові її успіхи. На рахунку, звичайно ж, копитися вже пристойна сума, і рівень життя був таким, що багато її колишніх однокласників могли б заздрити. Але все це було, образно висловлюючись, на одній чаші терезів, а на іншій — залишений позаду розмірений спокійний ритм життя, у якому робота була за чітким графіком, без необхідності переробляти й бути на зв’язку практично цілодобово, не виключаючи й вихідні. Плюс ще недосип, найвищий рівень відповідальності, а також залишені там, далеко-далеко, найкращі друзі. І він, дідусь Боря, людина, яка її ростила й виховувала всі ті роки, поки її батьки самі будували свої блискучі кар’єри, постійно пропадаючи у тривалих відрядженнях.
Дідусь Боря був, до речі, простою людиною і навіть вищої освіти не мав. Усе життя він трудився на заводі, а ще вмів пекти найсмачніші пиріжки, навчив Олю кататися на велосипеді, саме він, між іншим, понад 10 років тому відстояв її право залишити вдома знайденого на смітнику кота, сірого й смугастого Джмелика, який, до речі, теж залишився там, в іншому місті. Оля так вирішила, бо знала — важко буде зняти квартиру з твариною. Та й дідусь був дуже прив’язаний до улюбленця.
— Скоро вже, — зітхнувши, Оля закреслила на настінному календарі ще один день. Так вона відмічала, скільки лишилося до довгоочікуваної відпустки. Потім, повечерявши напівфабрикатами і подивившись серію якогось турецького серіалу про кохання, Ольга дві години витратила на те, щоб перевірити деякі документи по роботі, і, нарешті, лягла спати.
Наступний тиждень пролетів непомітно, злився, наче в один довгий і неймовірно важкий день. І навіть у вихідні не вдалося відпочити. Начальство оголосило, що всі повинні брати участь у якійсь там дуже важливій для підтримки командного духу корпоративній програмі. Загалом, коли минув ще один тиждень, Оля почувала себе просто як вичавлений лимон. І взагалі-то, ледь прийшовши додому, вона збиралася просто одразу лягти спати й навіть без вечері, але, побачивши, хто їй дзвонить по відеозв’язку, миттю пожвавішала.
— Привіт, Кириле. — Вона не могла не посміхнутися при вигляді знайомого обличчя. Вона й Кирило виросли, як то кажуть, з однієї пісочниці, ходили в один дитячий садок, а потім в одну школу. Він був на рік молодший, а ще колись він був її першим коханням.
Та не склалося. Тому що спочатку вона була надто зайнята навчанням, і батьки вважали, що всяке там кохання буде просто завадою. А потім, коли Олька вже була власницею вузовського диплома, у Кирила був роман з однією дівчиною, але весіллям це не закінчилося. І коли він із нею розстався, нічого не змінилося. Вони з Ольгою продовжили бути просто друзями. Хоча в глибині душі Оля знала — вона відчуває до Кирила дещо більше, але вона б нізащо не наважилася йому про це розповісти, бо надто боялася втратити його дружбу.
Та й, окрім того, знала — він би нізащо не погодився поїхати з рідного містечка, де, як і кілька поколінь його родини до нього, тепер працював пекарем на місцевому хлібозаводі, а її місце було тут, у великому місті. Вона мала будувати кар’єру, прагнути більшого. Щоправда, з недавніх пір Оля вже не могла чітко зрозуміти, а де ж кінчаються її власні мрії й починаються амбіції її батьків. І все частіше її відвідували тривожні роздуми про те, що, може бути, вона у своєму житті зайшла кудись не туди.
— Привіт, — усміхнувся їй Кирило. — Як справи?
Вони обмінялися легкими, властивими всякій бесіді давно не спілкуваних друзів фразами.
— Слухай, я тобі не просто так дзвоню, — сказав раптом Кирило. — Розумієш, в чому річ? Тут у нас кіт ще один з’явився.
Ольга розуміюче кивнула. Вона давно знала, що Кирило як волонтер допомагає у їхньому місцевому притулку для тварин.
— Котику потрібна допомога? Так, — не дала йому вона сказати ні слова. — На лікування. Я зараз перекажу. Ти просто скажи, скільки, — усміхнулася вона. — Звичайно, допоможу. А потім вибач, треба бігти працювати. Начальник звіт вимагає.
— Ні, Олю, ти не зрозуміла. — Кирило був дуже схвильований. — На мою думку, це ваш кіт. Зажди, я зараз…
Через хвилину Ольга побачила Джмелика. І помилки тут бути не могло. У їхнього улюбленця з дитинства було нерівне вухо й укорочений хвіст. Те й інше, судячи з усього, було наслідками вуличного життя.
— Мені з теплоцентралі принесли, — говорив тим часом Кирило. — Бездомні місцеві, людьми виявилися непоганими. Розповіли, десь із тиждень тому машина приїхала, з неї його викинули. Кіт не їв, видно, сумував за домом, але от один із них і приніс нам його.
— Нічого не розумію, — приголомшено промовила Ольга. — Ти почекай, я зараз подзвоню батькам.
— Ага, — зітхнув Кирило. — Ти за Джмелика не хвилюйся, він уже відігрівся, їсть, ричить. Смію сказати, — додав він з усмішкою, — це він через мене так: знає ж мене. Я ж часто до вас у гості раніше приходив.
— Дякую тобі, — сказала Оля. — Я зараз подзвоню батькам, — повторила вона.
Ольга без відкладень набрала номер мами, і коли та відповіла, то запитала прямо:
— Що трапилося, і як кіт опинився на трасі?
Мати почувала себе як у поганому сні. У неї просто не було для цього всього логічного й нормального пояснення. Не знайшлося його й у мами. Сказане нею приголомшило Олю.
— Дідусь твій захворів, — сказала вона. — Він і за собою-то не може належним чином доглянути. Де вже йому за котом наглядати.
Оля задихнулася від обурення й запитала, як це розуміти. Як взагалі можливо, що улюблену тварину її дідуся просто викинули як непотрібну річ?
— Ви завжди говорили, що вам цей кіт не потрібен, — скрізь сльози сказала Оля. — Але щоб настільки безвідповідальними бути… Та як ви після цього Борисові в очі дивитеся?
— Це я тебе питаю, як ти з матір’ю розмовляєш? І взагалі, що ти заладила — кіт і кіт, що більше нічого важливого в житті немає? Краще скажи, як там на роботі, коли наступне підвищення?
Але Ольга не була налаштована говорити про роботу. Вона хотіла дізнатися, що трапилося з улюбленим дідусем. І з’ясувалося ось що. Хворів він уже другий місяць, серце, але Олі на родинній нараді про це вирішили не казати, щоб не хвилювати, щоб не заважати її успішному міському життю.
Ольга не могла цього більше просто терпіти й на наступний же день поиїхада в рідне містечко. Батьки, само собою, дуже здивувалися, не чекали раніше відпустки. Ольга ж, зумівши якось взяти себе в руки, не стала з’ясовувати на порозі стосунки й тільки вимагала їй все детально розповісти. І яка ж сумна вимальовувалася картинка. Дідусеві була потрібна доглядальниця, а також дороге лікування.
— Я все оплачу, — рішуче сказала Оля.
— Не кажи дурниць, — роздратовано заперечив її батько, який доводився Борисові рідним сином. — Тобі гроші треба на іпотеку копити, а його ми влаштуємо в будинок для літніх людей. Трохи додамо грошей на його утримання, а нам, розумій, просто незручно за ним ходити, самі працюємо.
Оля дуже добре ставилася до своїх батьків, любила й поважала їх, але тут вона була просто обурена від їхнього вчинку.
Оля зайшла до дідуся в кімнату. І тепер, коли вже не було потреби прикидатися, а син і невістка веліли йому це робити, літній чоловік розплакався й зізнався Олі, що йому дуже страшно, що він просто не знає, що з ним буде. Онука ж поспішила сказати йому, що Джмелик у порядку, а потім запевнила його в тому, що тепер усе буде добре.
— Тільки ти, діду, поки батькам нічого не говори, гаразд? — попросила вона його після того, як виклала свої плани. — Нехай це буде наш з тобою секрет.
Після вихідних Ольга повернулася у місто, але лише для того, щоб зібрати речі, з’їхати з орендованої квартири й звільнитися. Начальство виявилося хорошим і розуміючим. Їй дозволили з урахуванням найскладніших сімейних обставин не відпрацьовувати два тижні. І, крім того, написали для неї гарний рекомендаційний лист.
Мама й тато Олі мало не впали в непритомність, коли вона з’явилася на порозі рідної квартири з валізами, та ще й з Джмеликом.
— Кіт житиме з нами, я за ним доглядатиму, — оголосила Ольга свої рішення. — Дідуся підніму на ноги. Жодного будинку для літніх людей.
Мама заплакала. Вона не розуміла, як донька могла кинути блискучу кар’єру. Батько насупився й сказав, що вона робить величезну помилку.
— У будь-якому разі, це моє життя, — сказала Оля. — Ну що, Джмелику? — усміхнулася вона улюбленцю. — Підемо привітаєшся з господарем? Він по тобі сумував.
Уже через тиждень Ольга влаштувалася на нову роботу. Звичайно, це були не ті зарплати й кар’єрні перспективи, що у місті, але зате тепер у неї був чіткий графік. Ніхто не турбував у вихідні. І, природно, що тепер вона знову могла спілкуватися з друзями, багато з яких теж, до речі, свого часу обрали життя в рідному місті замість підкорення далеких обріїв.
Через півроку Ольга все ж таки змогла взяти іпотеку. Хоч і доводилося на всьому економити, і квартира в результаті була скромною. І в новий дім вона переїжджала не сама: з котом Джмеликом і дідусем, який до цього часу зовсім став на ноги. Батьки, до речі, попросили у нього пробачення, але стосунки між ними все одно з тих часів залишалися напруженими.
А ще через півроку Ольга вийшла заміж за Кирила. І нехай мама бурчала, що зять — простий провінційний пекар — це зовсім не те, що могла б отримати її донька у місті, Олі було все одно. Вона тепер була просто щаслива. І ніколи вона не шкодувала про те, що змінила своє сяюче такими розкішними можливостями минуле на скромне сьогодення, тому що тільки тепер вона відчувала, що живе по-справжньому повним життям, у гармонії з собою.
