Кожен раз, коли Максиму потрібна була особлива увага від жінки чи певні її дії, він удавав, що ображався на неї. Ніна велася й догоджала. Це продовжувалося до того часу, поки жінці не набридло. Однієї ночі вона виставила чоловіка на вулицю.
— І довго ти ще збираєшся просиджувати штани на дивані? Максиме, я до тебе звертаюся!
Ніна стояла у дверях спальні, а за її спиною галасували діти. Молодший голосно вимагав новий пластилін, а старша з розпачем нарікала на раптове зникнення одного кросівка. А чоловік навіть оком не повів. Він лежав на боці, спиною до дружини, і великим пальцем методично прокручував стрічку коротких відео. Ритмічні звуки дурнуватих мелодій з динаміка викликали у Ніни роздратування.
— Максиме, я вчора бачила в додатку, що з нашої спільної картки списали значну суму грошей. Що це за «магазин для полювання й риболовлі»? Ти рибу востаннє бачив у консервній банці три роки тому!
Тиша. Лише з екрана телефону хтось голосно сміявся.
— Ми ж домовлялися, що поки ти не знайдеш роботу, витрачаємо гроші тільки на найнеобхідніше.
На ці гроші ми можемо жити не один місяць! Чуєш? Максиме!
Він різко повернувся.
— Чого ти зранку сваришся? Узяв і взяв! Маю право. Я чоловік у цьому домі чи хто?
— Ти чоловік, який два місяці не розмовляє з дружиною і не може полагодити розетку в дитячій! — Ніна зробила крок у кімнату. — Ти купив ехолот? Навіщо він тобі, якщо в нас навіть човна немає?
— На майбутнє, — Максим знову втупився в телефон. — Відчепися, Ніно. У мене голова болить.
З тобою взагалі говорити не хочеться — цими своїми криками ти мене до сказу доводиш!
— Не хочеться? Ти мовчиш уже вісім тижнів! Ти жодного разу за цей час зі мною не привітався, ти не помічаєш дітей. Ми живемо, як у комуналці!
— Сама винна, — кинув він, не відриваючись від екрана. — Вічно з себе розумну удаєш, дипломи колекціонуєш, а чоловіка підтримати не можеш.
Усе, йди! Зачини двері з того боку.
У Ніни затремтіли руки. Вони були разом двадцять років. Одружилися зовсім зеленими: їй ледве виповнилося сімнадцять, йому — дев’ятнадцять. Максим працював водієм, крутив кермо старенької вантажівки, і Ніна була впевнена, що з таким чоловіком не пропаде.
Поки вона гризла граніт науки, здобувала перший диплом, потім другий, Максим стояв на місці. Його цілком влаштовувало крутити кермо.
— Навіщо мені ці твої книжки? — посміювався він. — Я звик руками працювати. Подивися, який я паркан твоїй мамі поставив. На віки!
Паркан і справді стояв міцно. Але то було давно — з роками вміння працювати руками залишилося лише на словах, чоловік розлінився.
Будинок, у якому вони жили, дістався Ніні від бабусі. Старий, добротний, але такий, що потребував постійного догляду: то ґанок заскрипить, то кран потече. З часом Ніна сама навчилася міняти прокладки в змішувачі й забивати цвяхи, бо чекати Максима було марно.
— Завтра зроблю, — казав він, завалюючись увечері на диван.
От тільки оте сумнозвісне «завтра», звісно, не наставало. А два місяці тому Максима звільнили — негарно повівся на роботі, розвернувся й пішов, грюкнувши дверима. Ніна тоді промовчала, підтримала. Сказала: мовляв, знайдеш краще, ти ж професіонал. Та пошуки роботи обмежилися переглядом оголошень у перший вечір.
Потім Максим впав у «стан амеби». Він перестав реагувати на запитання взагалі. Ніна питала: «Будеш вечеряти?» У відповідь — тиша. Питала: «Ти забрав молодшого з садочка?» А він просто проходив повз.
Таке вже було п’ять років тому — тоді чоловік теж раптово почав її ігнорувати. Тоді Ніна злякалася, подумала, що на коханого щось сталося, про що він не хоче розповідати. Вона бігала довкола нього, зазирала в очі. А Максим просто насолоджувався її увагою та своїм станом.
Увечері Ніна повернулася з офісу вичавлена, мов лимон. У сумці лежали підручники — вона записалася на курси підвищення кваліфікації, щоб претендувати на посаду керівниці відділу. У домі тхнуло чимось неприємним. Діти сиділи перед телевізором, а чоловік…
Максим сидів за столом і розглядав свою нову покупку — той самий ехолот. Він крутив його в руках, протирав ганчіркою, і на обличчі блукала блаженна усмішка.
— Діти обідали? — спитала Ніна, жбурнувши сумку на стілець.
Максим не відповів. Навіть голови не підняв.
— Максиме, я з тобою розмовляю. Ти нагодував дітей?
Він повільно підвівся, взяв ехолот і рушив до виходу з кухні.
— Зрозуміло, — Ніна стала йому на дорозі. — Значить, знову граємо в мовчанку?
Скажи мені, за які гроші ми платитимемо за світло наступного місяця? Моєї зарплати на все не вистачає, особливо коли ти спускаєш гроші на іграшки. Максим зупинився.
— Я не бачу сенсу в наших стосунках, — раптом промовив він. — Ти стала нестерпною. Пиляєш і пиляєш. Набридло! Мені потрібен простір…
— Простір? — Ніна розсміялася. — Максиме, ти живеш у моєму домі! Ти їси їжу, яку я купила! Ти спиш на простирадлах, які я випрала! Якого ще простору тобі бракує? Може, на вокзал підеш? Там простору багато.
— Ось про це я й кажу, — він скривив губи. — Дім твій, і ти вічно мені цим тицяєш. Пишаєшся, що тут господиня. А я тут хто? Приживалка?
— Ти чоловік! Батько! Або мав би ним бути. Але ти обрав роль меблів, які ще й тягнуть гроші з сімейного бюджету.
Максим нічого не відповів. Він просто відштовхнув її плечем і пішов у спальню. За хвилину звідти знову долинули звуки тих самих безглуздих відео з телефона.
Минув ще один тиждень. У домі стало нестерпно перебувати. Діти почали перешіптуватися по кутках, тихенько питаючи в мами:
— Мамо, а тато на нас образився? Чому він не відповідає, коли я прошу полагодити машинку?
Ніні було образливо за них. Вона намагалася компенсувати цю гнітючу тишу власною активністю: водила дітей у парк, читала казки, дозволяла запрошувати друзів на вихідні. Але з кожним днем сил ставало все менше й менше. Вона втомлювалася.
Останньою краплею став випадок із ґанком — стара дошка остаточно прогнила, і старша донька, повертаючись зі школи, провалилася ногою. Почувши плач, Ніна вибігла надвір. Донька сиділа на сходах, притискаючи ногу.
— Мамо, допоможи… — схлипувала дівчинка.
Ніна обробила ногу. У цей час Максим сидів у альтанці з телефоном. Він усе бачив, але навіть не спробував допомогти дитині.
— Максиме, принеси інструменти, — тихо сказала Ніна. — Треба хоча б фанерою закрити це місце, поки хтось іще не впав.
Максим подивився на діру в ґанку, повільно підвівся і… зайшов у дім. І в цю мить у Ніні щось остаточно зламалося. Вона сама притягла з сараю ящик, знайшла якийсь шмат фанери й забила дірку. Останній цвях і став тією самою точкою неповернення.
Увечері Ніна дочекалася, поки діти заснуть, і зайшла до спальні. Максим валявся на ліжку з телефоном.
— Вставай, — сказала вона.
— Чого тобі ще? — буркнув він.
— Збирай речі. Просто зараз.
Максим схопився:
— Ти що, з глузду з’їхала? Куди я піду серед ночі?
— Мені байдуже. Можеш іти до матері, можеш у гараж, можеш у ліс зі своїм ехолотом. Але тут ти більше не живеш.
— Нін, припини цирк, — він спробував усміхнутися, але губа здригнулася. — Ти без мене й місяця не протягнеш. Хто тобі паркан підлатає, якщо що? Хто в машині колупатися буде?
— Той, кому я за це заплачу, — відрізала Ніна. — І це вийде дешевше, ніж годувати тебе й оплачувати твої забаганки. Я тягну цей дім, дітей і тебе вже багато років. Усе. Мені набридло. Жити з тобою я більше не хочу. Годувати тебе — теж. Збирай свої манатки й марш звідси. У тебе година на збори!
Максим ніколи не бачив свою дружину такою. Коли йому хотілося відчути себе «хазяїном», він заводив гру в мовчанку — Ніна робила все, щоб підняти йому настрій, а він упивався своїм становищем. А зараз що сталося?
— Та я завтра роботу знайду! — Максим заметушився, розмахуючи руками. — Чесне слово! Просто період такий був, важкий…
— Період у тебе триває все життя, Максиме. Ти не працюєш не тому, що роботи немає, а тому, що тобі зручно сидіти на моїй шиї. А твоє мовчання — це не образа. Це спосіб змусити мене почуватися винною. Але знаєш що? Мені тепер байдуже.
Максим злякався по-справжньому:
— Ніно, ну ти що… Ми ж багато років разом…
— От саме. Ці роки я витратила на те, щоб виростити третю дитину, яка так і не подорослішала. Іди, Максиме. Іди!
Максим збирався довго. То сварився, звинувачуючи Ніну в меркантильності й егоїзмі, то просив пробачення, обіцяючи «завтра» полагодити все, що зламано. Тиснув на жалість, казав, що в нього немає грошей навіть на автобус. Ніна мовчки виставила за двері два великі валізи й сумку з його залізяччям.
— Слухай, ти хоч грошей дай на перший час! — крикнув він уже з порога, коли двері почали зачинятися. — Ти ж працюєш, у тебе є!
— У мене є гроші на дітей і на навчання, — відповіла Ніна. — А в тебе є руки й ехолот. Спробуй це поєднати й заробити.
Зачинивши за чоловіком двері, вона пішла на кухню, налила собі води. Завтра треба було встати раніше — викликати майстра, щоб полагодив ґанок, і підготуватися до іспиту. Роботи було багато.
Звісно, чоловік намагався повернутися. Буквально наступного дня після свого відходу він зателефонував ще поки що законній дружині й влаштував їй справжню сварку:
— Слухай, Ніно, ну давай я повернуся? Ну погралася в господиню — і досить. Подумай краще, як ти далі житимеш сама, з двома дітьми? Це ж ганьба, Ніно. Ти ж прекрасно розумієш, як люди ставляться до розлучених жінок, які самі виховують дітей… ну як… як… Ну як до сміття, розумієш? Коли сусіди дізнаються, що ти зі мною розлучилася, тебе ж на сміх піднімуть! Такого чоловіка упустила! Рукастого…
Ніна слухала й не могла повірити власним вухам. Як вона за стільки років не розгледіла його справжньої натури? Чоловік розпалювався дедалі більше, а Ніна з кожною секундою лише міцніше переконувалася: рішення вона ухвалила правильне.
— Загалом, не дурій! Я зараз речі зберу й приїду. Правда, Ніно, грошей у мене зовсім немає, тому таксі викличу, а ти його оплатиш. Домовилися?
Ніна тихо хмикнула:
— Максимко, можеш не старатися. Я ж сказала: у мій дім тобі дороги більше немає. Назавжди. Можеш мені більше не дзвонити — я зараз твій номер у чорний список відправлю. І ще: ніхто з мене сміятися не буде. На відміну від тебе, наші сусіди — люди. Щасливо залишатися, Максиме.
Ніна поклала слухавку, заблокувала номер і повернулася до своїх справ. За пів години телефон знову ожив — цього разу надзвонювала свекруха. Та сама, яка Ніну, до речі, всією душею не сприймала.
— Ніночко, ну як же так?! Ти з Максимкою навіщо так? Синочок переживає, місця собі не знаходить, не їсть, не спить нормально! Нінушо, ти ж мудра жінка, ти просто зобов’язана зберегти родину хоча б заради діток! Нехай Максим повертається. Я з ним поговорила, він певні висновки зробив. Ніно, я його зараз до тебе відправлю. Ти мене теж зрозумій: я людина літня, мені спокій потрібен. Пенсія маленька, я дорослого сина годувати не можу! Ну пожалій ти мене…
Ніна мовчки скинула дзвінок — номер свекрухи теж полетів у чорний список. І вперше за багато років у домі стало по-справжньому тихо. Не гнітюче. Не важко. Спокійно.
Ніна сіла біля вікна, подивилася на подвір’я, де діти гралися й сміялися, і раптом чітко відчула: вона більше не тягне — вона просто живе. Без страху. Без виправдань.
Без людини, яка роками висмоктувала з неї сили. Більше ніякого «заміжжя». Їй і з дітьми добре. А головне — вона знову була собою.
