“Мамо, невже ти думаєш, що я не здогадуюсь, навіщо ти насправді прийшла?” – не витримавши, сказав Ігор, його голос тремтів від стримуваної злості.
Він стояв у дверях своєї скромної квартири в центрі Києва, тримаючи в руках ключі, які щойно витягнув з кишені. Тамара Петрівна, його мати, застигла на порозі з сумкою в руках, її обличчя, вкрите мережею зморшок, на мить спалахнуло подивом, але швидко набуло звичної маски ображеної невинності.
“Ігоре, синку, що ти таке кажеш? Я ж просто прийшла провідати тебе, давно не бачилися. Ти ж знаєш, як я сумую за тобою,” – відповіла вона, її голос був м’яким, як завжди, коли вона хотіла щось випросити.
Але Ігор вже не міг стриматися. Роки терпіння, роки мовчання, роки, коли він закривав очі на очевидне, – все це нарешті прорвало греблю.
Історія цієї родини почалася багато років тому, в маленькому містечку на Західній Україні, де Тамара Петрівна виростила Ігоря одна, після того, як батько пішов, залишивши їх без копійки.
Вона працювала на фабриці, шила одяг, але завжди скаржилася на долю, на брак грошей, на те, як життя несправедливе. Ігор, єдиний син, ріс з почуттям відповідальності.
З дитинства він чув: “Синку, ти моя єдина надія. Коли виростеш, допоможеш мамі, правда?”
І він допомагав. Спочатку – дрібницями: збирав пляшки, щоб здати на переробку, потім – підробляв у школі, розносячи газети. Коли ж він вступив до університету в Києві, Тамара Петрівна переїхала ближче, до сестри в передмістя, і візити почалися.
Перший візит, який Ігор пам’ятав як початок усього, стався через місяць після того, як він влаштувався на першу роботу – програмістом у невеликій IT-компанії.
Було холодно, і Ігор щойно отримав свою першу зарплату – 15 тисяч гривень, що на той час здавалося йому цілим статком. Він купив собі новий светр і планував відкласти частину на комп’ютер. Але ось дзвонить телефон.
“Ігоре, синку, це мама. Я в Києві, приїхала до тітки Олі, але в мене проблеми з автобусом назад. Можеш мене зустріти?” – голос Тамари Петрівни звучав стурбовано.
Ігор, звісно, погодився. Він зустрів її на вокзалі, де вона стояла з великою сумкою, наповненою, як вона сказала, “домашніми смаколиками для тебе”.
Вони поїхали до його орендованої квартири – маленької однокімнатної на Подолі. Тамара Петрівна одразу почала розкладати банки з варенням, соліннями, пиріжками.
“Ой, синку, ти ж знаєш, як я люблю тебе годувати. В тебе ж тут, напевно, нічого нормального не їси, самі ті фастфуди,” – скаржилася вона, оглядаючи кухню.
Вони сіли пити чай, і розмова швидко перейшла до її проблем.
“Ігоре, ти не уявляєш, як важко зараз жити в нашому містечку. Ціни на все злетіли, а пенсія – копійки. Я ледве зводжу кінці з кінцями. Ось, сусідка Галя позичила мені 500 гривень на ліки, а тепер вимагає назад. Що мені робити?”
Ігор мовчав, дивлячись у чашку. Він знав, що це не випадкова скарга. “Мамо, скільки тобі потрібно?” – запитав він тихо.
“Ой, синку, ти такий добрий. Ну, може, тисячу? Щоб я могла віддати борг і купити щось на зиму.”
Ігор витягнув гаманець і відрахував гроші. Тамара Петрівна обняла його, шепочучи: “Ти мій рятівник, Ігоре. Без тебе я б пропала.”
Тоді він подумав, що це разово. Але візити почастішали. Кожні два-три тижні Тамара Петрівна з’являлася з тією ж сумкою, з тими ж “смаколиками”, і кожного разу знаходилася нова причина: поламався холодильник, потрібно заплатити за газ, сусіди позичили і не віддають.
Ігор давав гроші, бо любив матір, бо відчував провину за те, що покинув її одну. Він працював понаднормово, щоб покрити свої витрати, але мовчав.
Минув рік. Ігор отримав підвищення, тепер заробляв 25 тисяч. Він переїхав у кращу квартиру на Оболоні, з видом на Дніпро.
Тамара Петрівна дізналася про це від тітки Олі, яка працювала прибиральницею в його будинку.
“Синку, вітаю! Я так пишаюся тобою,” – сказала вона по телефону. “Може, запросиш маму в гості, покажеш нове помешкання?”
Він запросив. Вона приїхала з величезним пакунком – ковбасами, сирами. “Це все для тебе, щоб ти не голодував,” – сміялася вона.
Вони сіли за стіл, і знову почалося.
“Ігоре, ти не повіриш, що сталося. Мій старий телевізор згорів. Я ж без нього як без рук – новини дивлюся, серіали. Де мені взяти такі гроші на пенсії?”
Ігор зітхнув. “Мамо, чому ти не скажеш прямо, що приїхала за грошима?”
Вона образилася. “Що ти, синку? Я приїхала тебе побачити! Але якщо можеш допомогти…”
Він дав 15 тисяч. “Дякую, рідний. Ти найкращий син у світі,” – сказала вона, цілуючи його в щоку.
Але Ігор почав помічати закономірність. Кожного разу візит супроводжувався подарунками – дешевими, домашніми, але вони були прикриттям.
Він чув від тітки Олі, що мати не так уже й бідує: має город, пенсію, навіть підробляє шиттям. Але гроші витрачала на непотріб: нові сукні, поїздки до подруг, навіть на лотерейні квитки. “Вона каже, що хоче виграти джекпот і стати багатою,” – шепотіла тітка.
Ігор терпів. “Вона моя мати,” – казав він собі. “Вона мене виростила.”
Ще один візит, навесні. Ігор щойно повернувся з відрядження до Львова, втомлений, але з премією. Двері дзвонить – мати.
“Синку, я принесла свіжі овочі з городу! Подивіться, які помідори!”
Вони їли салат, і Тамара Петрівна почала: “Ігоре, в мене біда. Сусід Петро позичив 2 тисячі на ремонт, а тепер не віддає. А мені потрібно заплатити за світло, інакше відключать.”
“Мамо, скільки разів я тобі казав не позичати гроші сусідам?” – запитав Ігор, намагаючись бути спокійним.
“Але ж вони друзі! Ти не розумієш, як важко в селі.”
Він дав 3 тисячі, щоб покрити “борг” і світло. “Ти ангел, синку,” – сказала вона.
Літо того ж року. Ігор зустрів дівчину – Олену, колегу з роботи. Вони почали зустрічатися, і він розповів їй про матір.
“Вона приходить часто?” – запитала Олена.
“Так, кожні пару тижнів. Приносить їжу, але завжди просить гроші.”
Олена нахмурилася. “Ігоре, це не нормально. Вона маніпулює тобою.”
“Вона мати. Я не можу відмовити.”
Але сумніви закралися. Наступний візит – Тамара Петрівна приїхала з новиною: “Синку, я хочу поїхати в санаторій. Лікар сказав, що мені потрібно підлікуватися – суглоби болять. Але путівка 10 тисяч.”
Ігор вагався. “Мамо, в мене зараз витрати – ми з Оленою плануємо подорож.”
“Олена? Хто це? Ти знайшов дівчину і забув про маму?” – її голос став плаксивим.
“Ні, мамо, просто…”
“Ти ж знаєш, як я для тебе старалася. Виростила одна, без батька. А тепер ти мене кидаєш напризволяще?”
Він дав 10 тисяч. Олена, дізнавшись, посварилася: “Ігоре, вона грає на твоїй провині!”
Але він терпів.
Роки минали. Візити не припинялися. Кожного разу нова історія: “Потрібно на зуби – 4 тисячі”, “Дах протікає – 7 тисяч”, “Хочу новий телефон – старий зламався”. Ігор одружився з Оленою, вони купили квартиру в кредит. Тамара Петрівна приїхала на весілля з подарунком – вишитою сорочкою, але через тиждень: “Синку, весілля було гарне, але я витратила всі гроші на поїздку. Допоможи.”
Він дав. Ігор працював з дому, бізнес постраждав, зарплата зменшилася. Але мати приїхала: “Маски, антисептики – все дороге. Допоможи, синку.”
“Мамо, в нас теж важко,” – сказав він.
“Але ти ж працюєш, а я на пенсії!”
Він дав останнє. Через рік Олена привела у світ доньку – Мар’янку. Тамара Петрівна приїхала з іграшками. “Онучка моя! Яка красуня!”
Але за чаєм: “Ігоре, дитячі речі дорогі. Може, допоможеш бабусі купити щось для себе? Пенсія мала.”
Ігор дав, але всередині щось тріснуло. Ігор давав, але мовчав. Бізнес відновився, Ігор заробляв добре – 50 тисяч. Але родина росла, витрати теж.
Один візит: Тамара Петрівна приїхала з тортом. “Святкуємо твоє підвищення!”
Але: “Ігоре, я хочу поїхати в Карпати, подихати свіжим повітрям. 15 тисяч.”
“Мамо, чому ти не заощаджуєш?” – запитав він.
“На що? Пенсія – смішна!”
Він дав.
Інший візит: “Синку, сусідка сказала, що в мене рак. Потрібно обстеження – 8 тисяч.”
Ігор перевірив – ніякого раку, просто страх. Але дав.
Донечці Мар’янці 3 роки. Олена сказала: “Ігоре, це має припинитися. Вона висмоктує тебе.”
Він кивнув, але терпів.
Тамара Петрівна подзвонила: “Синку, приїду провідати онучку.”
Приїхала з іграшками. Сіли пити чай.
“Ігоре, ти не уявляєш, як важко. Тітка Оля хворіє, потрібно на операцію – 20 тисяч. Я обіцяла допомогти.”
Ігор мовчав.
“Синку, ти ж допоможеш мамі?”
І ось воно прорвало.
“Мамо, невже ти думаєш, що я не здогадуюсь, навіщо ти насправді прийшла?” – сказав він.
Вона застигла. “Що ти маєш на увазі?”
“Ти приходиш не провідати, не з любові. Ти приходиш за грошима! Кожного разу – нова історія, новий борг, нова біда. Але я знаю правду. Ти не бідуєш так, як кажеш. Ти витрачаєш на дурниці – лотереї, поїздки, одяг. Тітка Оля розповіла!”
“Ігоре, як ти можеш? Я твоя мати!”
“Так, мати! Але ти маніпулюєш мною роками. Я давав, бо любив тебе, бо відчував провину. Але досить! У мене своя родина – Олена, Мар’янка. Вони потребують мене більше. Ти думаєш, я не бачу, як ти приносиш дешеві подарунки, щоб прикрити справжню мету?”
Тамара Петрівна заплакала. “Синку, ти мене не любиш? Після всього, що я для тебе зробила?”
“Люблю, мамо. Але любов не в грошах. Я допомагатиму, якщо дійсно потрібно, але не так. Не щотижня, не з маніпуляціями. Якщо тобі потрібні гроші – знайди роботу, заощаджуй. Я не твій банкомат!”
Вона мовчала, сльози текли. “Ти мене виганяєш?”
“Ні. Залишайся на вечерю. Але подумай над моїми словами.”
Того вечора вони поговорили вперше по-справжньому. Тамара Петрівна зізналася: “Я боялася самотності. Гроші – спосіб тримати тебе поруч.”
Ігор обняв її. “Мамо, я поруч. Але чесно.”
З того дня візити змінилися. Вона приходила рідше, без прохань. Почала підробляти, шити маски, одяг. Родина зцілилася, хоч рубці залишилися.
Але той розрив став початком справжньої любові – без гаманця між ними.
Після тієї розмови Ігор відчув полегшення, ніби важкий тягар з плечей зняли. Він повернувся до кухні, де Олена годувала Мар’янку. “Все сказав?” – запитала вона тихо.
“Так. Думаєш, правильно зробив?”
“Абсолютно. Ти терпів надто довго.”
Тамара Петрівна сиділа в вітальні, витираючи сльози хусткою. “Ігоре, я не хотіла тебе образити. Просто… життя таке.”
“Я розумію, мамо. Але давай будемо чесними. Розкажи, що дійсно відбувається в твоєму житті.”
Вона зітхнула. “Після того, як батько пішов, я боялася бідності. Завжди намагалася мати запас. Але звикла просити в тебе, бо ти давав. Це стало звичкою.”
“А тітка Оля? Вона сказала, що ти граєш в лотерею.”
“Так, граю. Мрію виграти, стати незалежною. Але програю більше, ніж виграю.”
Ігор сів поруч. “Мамо, це залежність. Давай знайдемо тобі хобі. Ти ж добре шиєш – чому не відкрити маленьку майстерню?”
Вона посміхнулася крізь сльози. “Може, ти правий.”
Того вечора вони вечеряли разом. Мар’янка сміялася, граючись з бабусею. “Бабусю, почитай казку!” – просила вона.
Тамара Петрівна читала, її голос теплий. Після, коли вона пішла, Ігор сказав Олені: “Може, це початок змін.”
Але зміни не були легкими. Через тиждень Тамара Петрівна подзвонила: “Синку, привіт. Як справи?”
“Добре, мамо. А в тебе?”
“Нормально. Я шию сукню для сусідки – заплатила 500 гривень.”
Ігор посміхнувся. “Молодець!”
Візити стали рідшими – раз на місяць. Вона приходила з справжніми новинами: “Продала дві блузки!”, “Зустріла подругу з молодості.”
Але одного разу, в жовтні, вона приїхала з тривогою. “Ігоре, цього разу дійсно біда. Тіт яку сама пошилака Оля в лікарні. Потрібно 10 тисяч.”
Ігор напружився. “Правда?”
“Так, ось папери від лікаря.”
Він перевірив – правда. Дав гроші. “Але мамо, наступного разу – без брехні.”
Вона кивнула. “Обіцяю.”
З часом стосунки покращилися. Тамара Петрівна відкрила маленьку швейну справу, заробляла сама. Ігор допомагав порадами, але не грошима.
На день народження Мар’янки, вона приїхала з сукенкою,яку сама пошила. “Це від бабусі, з любов’ю.”
Ігор обняв її. “Дякую, мамо. За все.”
Вони зрозуміли: справжня любов – не в гаманці, а в чесності.
Христина Хмарна
