Олена вийшла заміж за Андрія п’ятнадцять років тому. Свекруха її, пані Марія, була жінкою строгих правил, гострого язика й непохитної впевненості, що світ крутиться саме навколо неї.
Жила пані Марія в старому будинку на околиці міста, де кожна річ мала своє місце, а кожна людина — свою роль.
Олена з першого дня намагалася вписатися в цю систему: приїздила щонеділі з пирогами, допомагала по господарству, а на всі свята — день народження свекрухи, Різдво, Великдень, Восьме березня — привозила подарунки.
Перший подарунок був на день народження пані Марії, коли Олені виповнилося двадцять три, а шлюб був ще свіжим, як весняна трава.
— Мамо, вітаю вас! — Олена простягла гарно запаковану коробку. Усередині лежала шовкова хустина з тонким візерунком троянд. — Мені здалося, що вона вам пасуватиме до того бежевого пальта.
Пані Марія розгорнула папір повільно, ніби перевіряла, чи немає там підступу.
— О, хустина, — сказала сухо. — Дякую, Олено. Гарна. Я якраз думала, що мені щось таке треба.
Вона поклала хустину на стіл, не приміряючи, і одразу повернулася до розмови про те, як Андрій у дитинстві любив її борщ.
Олена чекала хоч якогось теплого слова, але його не було. На свій день народження через три місяці Олена нічого не отримала — ні листівки, ні дзвінка. Вона сказала собі: «Може, забула. Старші люди іноді забувають».
Наступного року на Різдво Олена привезла дорогий сервіз для чаю — шість чашечок з блюдцями, тонка порцеляна, ручний розпис.
— Мамо, це для вас. Щоб ви пили чай по-святковому.
— Сервіз? — пані Марія підняла брову. — У мене є сервіз. Але цей теж нічого. Дякую.
І знову — жодного подарунка у відповідь. Олена посміхнулася, проковтнула образу й подумала: «Може, вона не любить дарувати. Не всі вміють».
Так минали роки. Олена дарувала:
— парфумерію («Французькі, мамо, легкий аромат, вам піде»);
— вовняну шаль («Зимно ж, мамо, горло берегти треба»);
— срібний браслет («Бачила в ювелірному, подумала про вас»);
— набір кремів для рук («Ви ж усе по господарству, руки треба доглядати»);
— навіть картину молодого художника («Ви казали, що любите пейзажі»).
Кожного разу пані Марія приймала подарунки з однаковою інтонацією:
— Дякую, Олено. Корисна річ.
Або:
— Ну, подивимося, чи буду користуватися.
Або просто:
— Поклади туди, на полицю.
І ніколи — ніколи! — не дарувала нічого у відповідь. Навіть на весілля сина й невістки (десятилітній ювілей) Олена отримала лише слова:
— Бажаю вам здоров’я й злагоди. А подарунок… ну, ви ж і так усе маєте.
Андрій іноді бурчав:
— Мамо, може, хоч щось Олені подаруєте? Вона ж старається.
— А що їй дарувати? — відповідала пані Марія. — Вона молода, усе собі купить може. А я на пенсії, кожна копійка на ліки йде.
Олена чула це й мовчала. Вона не хотіла конфліктів. Казала собі: «Головне — мир у сім’ї». Але всередині наростала тиха, важка образа, наче камінь на дні озера.
Діти росли. Спочатку донька Соломія, потім син Назар. Олена вчила їх поважати бабусю Марію, возила до неї на канікули, а на всі свята діти малювали листівки, ліпили з глини фігурки, плели браслети з бісеру — і все це для баби.
Пані Марія приймала й дитячі подарунки з тією самою стриманістю:
— Гарно намалювала, Соломійко. Покладу на холодильник.
Але своїм онукам дарувала щедро: і гроші в конвертах, і нові телефони, і поїздки на море з дідусем (чоловік пані Марії не стало, але вона все одно говорила «з дідусем», ніби він десь поруч).
Олена бачила цю різницю й відчувала, як камінь на дні озера стає більшим.
Минуло чотирнадцять років. Олені виповнилося тридцять вісім. Вона вже була успішною менеджеркою в IT-компанії, Андрій мав свою справу, діти — підлітки.
Подарунки свекрусі стали для Олени обов’язком, який вона виконувала механічно. Вона вже не шукала щось особливе — купувала гарний светр чи сумку в магазині й загортаала в папір.
— Мамо, вітаю з Великоднем, — казала вона, простягаючи пакет.
— Дякую, Олено, — відповідала пані Марія. — Светр? Ну, подивлюся.
І знову — нічого у відповідь.
Одного осіннього вечора, за місяць до чергового дня народження свекрухи, Олена сиділа на кухні й дивилася на календар. Їй раптом стало нестерпно важко.
— Знаєш, Андрію, — сказала вона чоловікові, — я цього року не буду нічого купувати твоїй мамі.
Андрій здивовано підняв очі від ноутбука.
— Чому? Ти ж завжди…
— Завжди, — перебила Олена. Голос її тремтів. — П’ятнадцять років завжди. А вона мені — жодного разу. Навіть листівки. Я не прошу дорогих речей. Просто… хоч би якийсь знак, що я для неї існую не лише як «невістка, яка привозить пироги».
Андрій зітхнув.
— Мама така… ти ж знаєш. Вона вважає, що старших поважають саме так — даруючи їм.
— А молодших? — тихо запитала Олена. — Їх можна не поважати?
Андрій промовчав. Він знав, що мати не змінити.
Олена вирішила: цього року — нічого. Жодного подарунка. Вона навіть не поїде на день народження — скаже, що діти мають контрольні, а сама залишиться вдома.
День народження пані Марії припав на суботу. Андрій поїхав сам.
— Мамо, вітаю, — сказав він, цілуючи матір у щоку.
— Дякую, сину. А де Олена з дітьми?
— Олена сказала, що Соломія захворіла, температура. Не хотіла ризикувати.
Пані Марія насупилася.
— Захворіла? Чому не подзвонила сама сказати?
— Зайнята, мабуть, — Андрій знизав плечима.
Вони посиділи, попили чаю. Пані Марія весь час поглядала на двері, ніби чекала, що Олена ось-ось увійде з пакетом у руках.
Але ніхто не прийшов.
Через тиждень пані Марія подзвонила синові.
— Андрію, що там у вас з Оленою? Чому вона навіть не привітала?
— Мамо, ти ж знаєш, Соломія хворіла…
— Соломія вже тиждень як здорова, я бачила її фото в телефоні. Щось не те.
Андрій зітхнув.
— Мамо, Олена просто… втомилася.
— Від чого втомилася? Від мене?
— Мамо, ти ж їй ніколи нічого не даруєш. А вона тобі — весь час.
На тому кінці слухавки запала тиша.
— І що, через це тепер не приїжджати? — нарешті сказала пані Марія. Голос її звучав ображено.
— Я не знаю, мамо. Поговори з нею сама.
Але пані Марія не подзвонила Олені. Минуло ще два тижні.
Наприкінці листопада Олена отримала дзвінок від свекрухи. Голос пані Марії був незвично тихим.
— Олено, привіт. Як ви там?
— Добре, мамо, дякуємо. А ви?
— Та нічого… Слухай, я хотіла спитати… Ви ж на Різдво приїдете?
— Звісно, приїдемо, — відповіла Олена, здивована тоном.
— Тоді добре. До зустрічі.
І поклала слухавку.
Олена розповіла Андрію.
— Щось із твоєю мамою не те. Голос якийсь… винуватий.
— Може, справді зрозуміла, — сказав Андрій, але сам не вірив.
Різдво настало холодне й сніжне. Родина зібралася в будинку пані Марії: Андрій з Оленою, Соломія, Назар. На столі стояли традиційні дванадцять страв. Діти бігали навколо ялинки.
Після вечері, коли всі сиділи за чаєм, пані Марія раптом встала.
— Зачекайте хвилинку, — сказала вона й вийшла до своєї кімнати.
Повернулася з пакетом у руках. Пакет був акуратно запакований у сріблястий папір з бантом.
Вона підійшла до Олени й простягнула його.
— Це тобі, Олено.
Олена завмерла. Усі завмерли.
— Мені? — перепитала вона, ніби не вірила своїм вухам.
— Тобі, — кивнула пані Марія. Обличчя її було суворим, але очі уникали погляду невістки.
Олена повільно розгорнула папір. Усередині лежала коробочка. Вона відкрила її — там була золота брошка у формі троянди, з маленькими рубінами замість пелюсток.
— Боже, яка краса… — прошепотіла Олена.
— Я довго вибирала, — сказала пані Марія, все ще не дивлячись прямо. — Бачила в ювелірному, подумала… ну, що тобі пасуватиме. Ти ж любиш троянди.
Олена відчула, як сльози підступають до горла.
— Мамо… дякую вам. Я… я навіть не знаю, що сказати.
— Нічого не кажи, — пані Марія махнула рукою. — Я… ну… зрозуміла, що, може, не завжди була справедливою. Ти ж мені стільки років дарувала… а я… ну, ти знаєш.
Вона сіла на своє місце й узяла чашку, ніби хотіла сховатися за нею.
Андрій посміхнувся й потис руку дружині під столом.
Соломія й Назар закричали:
— Бабусю, а нам колись теж таке подаруєш?
— Вам я й так дарую, — буркнула пані Марія, але в голосі її чулася тепла нотка.
Олена приколола брошку до свого светра. Троянда блищала в світлі лампи.
— Мамо, — сказала вона тихо, — це найгарніший подарунок, який я колись отримувала. Бо він від вас.
Пані Марія нарешті підняла очі.
— Ну, не перебільшуй. Просто… час був.
Тієї ночі, коли вони їхали додому, Олена тримала коробочку з брошкою в руках і весь час торкалася її.
— Знаєш, — сказала вона Андрію, — я думала, що мені вже все одно. А виявляється — ні. Один маленький жест — і все каміння з душі впало.
Андрій кивнув.
— Мама іноді довго доходить до розуміння. Але доходить.
Наступного року на день народження пані Марії Олена знову привезла подарунок — цього разу теплу кашемірову кофту.
— Мамо, вітаю вас, — сказала вона, посміхаючись.
Пані Марія розгорнула пакет, подивилася й кивнула.
— Гарна. Дякую, Олено.
А потім додала, трохи ніяковіючи:
— А в мене для тебе дещо є. На кухні лежить.
Олена пішла на кухню й побачила невеликий пакунок. Усередині — пара сережок з перлами.
— Мамо… — тільки й змогла сказати вона.
— Ну, ти ж мені кофту, а я тобі сережки, — сказала пані Марія, ніби це було найзвичайніше діло в світі.
Так почалася нова традиція. Подарунки стали обопільними — не завжди дорогими, іноді зовсім простими: книга, горщик з квіткою, коробка улюблених цукерок. Але головне — вони були.
Олена зрозуміла: іноді, щоб отримати щось у відповідь, треба просто перестати давати. Не на зло, не з образою — а просто щоб дати іншій людині шанс відчути порожнечу й захотіти її заповнити.
А пані Марія, мабуть, зрозуміла, що повага — це не лише приймати, а й віддавати.
І брошка з трояндою досі лежить у скриньці Олени — як нагадування про той Різдво, коли серце свекрухи нарешті розтануло, хоч і трохи пізно.
Олеся Срібна
