Кажуть, що з роками людина стає терплячішою. Може, хтось і стає, а от я за собою такого не помітила. Навпаки! Чим далі, тим менше в мене сил терпіти недбалість.
Особливо, коли це стосується моєї невістки, Оксани. Прошу її раз, прошу вдруге: «Допомоги мені трохи по господарству, бо спина вже не та, і коліна крутить на погоду».
Оксана молода, спритна, здавалося б — допоможи матері свого чоловіка, то й на душі світліше стане. А вона прийде, зробить вигляд, що працює, переставить усе шкереберть і залишить після себе такий гармидер, що я потім пів ночі переробляю.
А як зауваження зроблю — то ще й губи дме. Але те, що сталося нещодавно з моїм сервантом, взагалі ні в які ворота не лізе!
Зателефонувала я Оксані в понеділок. Знаю, що в неї зараз вихідні, бо вона в декреті з маленьким синочком. Нинішнім мамам добре — три роки вдома, а за моїх часів я, будучи поштаркою, у будь-яку негоду з сумкою через плече бігла, і троє дітей на мені були.
— Оксанко, доцю, — кажу лагідно, — може б ти заскочила сьогодні? Треба підлогу протерти та пил з порцеляни змахнути, а то мені на табурет ставати вже страшно. — Ой, мамо, ну добре… Прийду, як Павлик засне, — зітхнула так, ніби я її на каторгу кличу.
З’явилася вона десь о третій дня. Вигляд такий, наче всю ніч мішки ворочала, і в тих своїх кросівках подертих, що тільки на городі вдягати. — Ну, що тут у вас? — питає без настрою. — Давай, кажу, з підлоги почнемо. Тільки бери оцю ганчірку з мішковини, вона воду добре вбирає, а не ту нову модну, бо від неї самі розводи.
Махнула рукою, вхопила що під руку попалося. Дивлюся — а вона ту воду по паркету розвозить, як на фермі в стайні. — Оксано, я ж казала, ретельніше треба! — Мамо, не придумуйте, і так чисто буде, — відрізала вона.
Через годину такої «допомоги» каже, що їй пора бігти, бо дитина прокинулася. Глянула я на свій сервант і ледь за серце не вхопилася. Мої улюблені горнятка, що мені ще на весілля дарували, стоять як-небудь, ледь не падають!
— Оксано, та хіба ж так можна? Це ж тонка робота, полонське золото! Їх треба обережно, кожен малюнок берегти, а ти їх як цеглу наскладали! — Мамо, та це просто посуд, — відказує вона. «Просто посуд»? Це пам’ять про мою молодість, яку ми з чоловіком по крупицях збирали! — Ти просто не цінуєш чужу працю, дитино. Старі речі люблять увагу, а не шкрябання сухою ганчіркою. — Я хотіла як краще, — буркнула невістка, — але вам ніколи не вгодиш.
Вийшла вона з кухні ображена, наче я в неї останню копійку забрала. А я залишилася біля серванта і кожне горнятко перетирала наново, як справжню цінність.
Минув тиждень. Думаю, ну не буду ж я сусідку Ганну просити вікна протерти, у тієї руки вічно в землі після городу. Подзвонила знову Оксані.
— Мамо, можу зайти в четвер на пів години, — каже сухо. Прийшла. Знову незадоволена. Почала витирати підвіконня холодною водою. Ну хто ж так робить? Холодна вода жир не бере! — Оксанко, візьми теплої, та мила трохи додай, — підказую я. — Мамо, я сама знаю, — кинула вона. — Ви так дивитеся, ніби я у вас тут щось вкрасти хочу, а не допомогти. — Та я просто хочу, щоб порядок був! Бо ти підеш, а мені доробляти. — Знаєте що, мамо? Наступного разу самі все робіть. У мене більше сил немає слухати ваші повчання.
Грюкнула дверима і пішла. А я стою біля того вікна і думаю: «Невже так важко послухати людину, яка життя прожила?»
Увечері син подзвонив. — Мамо, ну нащо ти Оксану до сліз довела? Вона каже, що ти її за людину не вважаєш. — Синку, та я ж тільки просила вікно помити як слід! Хіба це злочин?
Потім і сама Оксана набрала. Голос такий тихий, винуватий. — Мамо, давайте спочатку. Я прийду в п’ятницю, ви мені просто кажіть, що робити, а я буду мовчати. Тільки не сваріть мене за кожну дрібницю. — Добре, — погодилася я, хоча на душі було неспокійно. — Але обіцяй, що робитимеш совісно.
Прийшла вона в п’ятницю. Навіть хустку на голову пов’язала, щоб волосся не летіло — ну, думаю, нарешті навчилася! Почали з кухні. Я їй покроково показую: сюди оцет, сюди соду, так бабця вчила. Вона слухає, киває. Я вже було зраділа.
Аж заходжу у ванну… Матір рідна! Мій рушник для обличчя, лляний, вишитий, лежить на пральній машині прямо поруч із брудною ганчіркою для підлоги. І все це залито якимось хімічним засобом з різким запахом лимона. — Оксано! Що це таке?!
Хіба можна чисте з брудним поруч класти? — Та я просто полиці протирала, воно під руку потрапило… — Під руку? Мені вісімдесят років, але я ще при тямі, щоб знати — рушник для обличчя це святе! А тепер він смердить цією хімією так, що очі виїдає!
Вона подивилася на мене, склала свої речі в сумку і тихо пішла. А я залишилася серед того «лимонного» аромату і взялася знову все перепирати.
Сиділа я ввечері, пила чай з чебрецем і думала. Може, я справді занадто прискіплива? Може, треба було промовчати? Але ж як промовчати, коли бачиш недбалість? Для мене дім — це як храм, де кожна річ має своє місце і свою історію.
Оксана більше не дзвонить. Може, образилася назавжди. А може, колись, як сама до моїх літ доживе, згадає, як свекруха її вчила порядку, і скаже «дякую». А як не скаже — то така вже доля.
Я принаймні знаю, що в моїй хаті завжди буде лад, нехай навіть мені доводиться робити все самотужки. Бо краще зробити самій, ніж потім перемивати за кимось .
«А як ви вважаєте: чи повинна невістка беззаперечно слухати порад свекрухи в її домі, чи краще старій жінці змиритися з молодими порядками, аби зберегти мир у родині? У кого була схожа ситуація?»
Валерія Тодоренко
