Тамара терпіти не могла свого зятя: манер — нуль, робота — водій-експедитор, а вечорами ще й у своїх комп’ютерних іграх пропадає. Вона зробила все можливе, аби вберегти свою Сашеньку від такого чоловіка, але той скористався найбанальнішим, проте безвідмовним способом — зробив її доньці дитину.
І що тут поробиш? Тож довелося поспіхом грати весілля. А цей хитрун ще й хотів Сашу у орендовану квартиру забрати! Ага, зараз! Поселила їх Тамара у себе, ще й найбільшу кімнату виділила.
— Доню, він там знову у свої танки грає? — бурчала жінка, скоса поглядаючи на зятя. — Ти цілий день з дитиною, а він би дав тобі хоч хвилинку перепочити!
— Мамо, він так відпочиває, — защебетала Саша. — Зараз пограє і піде Юлю спати вкладати. Ну досить до нього чіплятися.
Та ні, не такий й поганий був той Василь. Тамара десять років як овдовіла і лише нещодавно навчилася сама лампочки в хаті міняти. А він — і дверцята на кухні полагодив, і новий змішувач встановив, і взагалі всю «чоловічу роботу» зробив. Але хіба ж це аргумент? Краще жити з шафами, що не зачиняються, ніж миритися з тим, що донька тепер із цим приїжджим живе, ще й на їхню трикімнатну квартиру плани має.
І кар’єру Саші поламав! Тамара завжди мріяла стати балериною, але не склалося. Зате у доньки був беззаперечний талант. А тепер що? Після декрету хіба що викладати танці у місцевому Будинку культури. Ні, усе ж Василь — негідний її.
А зять, здавалося, й не помічав її невдоволення. Ходить собі, ще й «мамою» її називає — теж мені, мама йому знайшлася.
— Мамо, як ви смачно готуєте! — розхвалював він будь-яку її страву. Тамарі щоразу кортіло сказати, що в тарілці доньки котлета значно смачніша — там м’ясо відбірне, а в його — курячий фарш з хлібом.
— Між іншим, інші за комп’ютерами не просто так сидять, а гроші заробляють, — якось мовила Тамара, наливаючи суп на вечерю: доньці густішого, зятю — рідшого. — Он у сусідки Люби син програмістом працює.
— А я теж на програміста вступав, — відповів Василь, відкушуючи від черствого шматка хліба, який теща люб’язно йому підсунула. І хто його тільки навчив говорити з повним ротом?
— І що ж, не вступив? — єхидно всміхнулася Тамара.
— Чому ж, вступив, — знизав плечима Василь. — Тільки вчитися не потягнув, відрахували мене.
— Прогулював, — кивнула Тамара. — У свої танчики грався.
— Ну, мамо! — втрутилася Саша. — Вася ж ночами працював, треба було якось жити. Я йому кажу, хай на заочне йде, доучиться, а він не хоче.
— Ага, бо там думати треба, а не кермо крутити, — з іронією кинула Тамара.
Донька суворо подивилася на неї й мати гордо попрямувала у свою кімнату.
Та ще більше, ніж зятя, Тамара терпіти не могла його родичів. Побачила їх лише раз, на весіллі, але й того вистачило з головою. Тому коли Василь, опустивши очі в підлогу, несміливо повідомив, що його батьки хочуть приїхати на день у гості, Тамара ледь не знепритомніла. Цього тільки не вистачало!
— Нехай у готелі ночують, — безапеляційно заявила вона.
— Та я їм теж так сказав, — знітився Василь. — Але на вечерю вони хочуть зайти, ближче познайомитися.
Тамара розкрила рота, щоб чітко пояснити, що цього не буде, як раптом, за звичкою, втрутилася Саша:
— Ой, як добре! Я пиріг спечу, ще курячий рулет, а ти, мамо, свій фірмовий плов зробиш!
Тамара важко зітхнула — як вона може засмутити доньку? Їй хвилюватися не можна, дитину годує.
— Гаразд, — буркнула вона. — Хай заходять.
І, як Тамара й думала, гості виявилися гучними. Прийшли з порожніми руками, навіть Юльці подарунка не принесли. Та ще й весь вечір натякали, що ціни в готелі захмарні, а квартира у них, мовляв, велика — всім місця вистачить.
Під час вечері мати Василя, спостерігаючи, як Тамара накладає йому плов, раптом сказала:
— Сватиця, ти маєму сину багато не клади! Він їсть як не в себе. Ми його з дитячого будинку забрали, то він тільки й робив, що їв. І не думав, що сестер своїх об’їдає!
Тамара розгублено перевела погляд з Василя на сватицю, а потім на доньку. Судячи з виразу обличчя Саші, вона теж уперше чула таке.
— Ти мені про це не говорив, — здивувалася Саша.
— От бачиш! — вигукнула сваха. — Невдячний він! Ми його ростили, шматок хліба від серця відривали, а він потім узяв і втік. Учитися, бачте, надумав. Ну, ми швидко вибили з нього це бажання. Нагадали, скільки грошей у нього вклали, а нам ще дочок піднімати. Пішов працювати — от одну вивчили, а тепер приїхали й другу влаштувати.
Залишати гостей на ніч Тамара не стала. Дочекалася, поки Саша повела Юлю спати, й покликала зятя поговорити.
— То що, ти залишив навчання через те, що працював на отих своїх родичів? — махнула Тамара рукою в бік дверей.
— Мамо, не думайте про них погано, — попросив Василь. — Вони ж мене усиновили, дім дали, годували мене… Я ж до того ніколи так смачно не їв! — він замовк на мить, а тоді несміливо додав: — Ну, якщо чесно, у вас смачніше, ви для мене так добре готуєте!
— А вчитися, мабуть, сам не хотів? — з підозрою примружилася Тамара.
— Та хотів я, хотів, — зітхнув Василь. — Але спочатку сестру треба було вивчити, а тепер у мене Сашенька й Юля — їх же годувати треба.
— Ясно, — протягнула Тамара й попрямувала у свою кімнату.
Відтоді котлети в тарілці зятя стали такими ж, як і в Сашеньки. А за тиждень Тамара з байдужим виглядом, наче між іншим, сказала:
— Василю, я домовилася — тебе візьмуть до нас адміністратором. Комп’ютери налаштовувати вмієш?
— Вмію, — розгублено відповів Василь.
— От і чудово. Зарплата така ж, а часу буде більше на відпочинок. Але в мене одна умова…
— Я згоден, — перебив її Василь. — На все згоден!
— Відновишся й продовжиш навчання, — спокійно закінчила Тамара.
Саша кинулася обіймати маму й з вдячністю прошепотіла:
— Мамо, ти в мене найкраща!
— А готувати ви ще смачніше стали, — щиро визнав Василь.
Тамара тільки знизала плечима й удала, ніби нічого особливого не сталося. Ні, не такий уже й поганий був цей Василь…
