Кричала мама синові: «Не смій Біднячку собі брати за дружину! Ти і розумний, і красивий, рідний мій. Я дуже хочу щастя тобі, сину!»

Кричала мама синові: «Не смій
Біднячку собі брати за дружину!
Ти і розумний, і красивий, рідний мій,
Я дуже хочу щастя тобі, сину!»

Послухав маму. Й ту, що покохав,
Покинув і знайшов ураз багату.
Він не любив її, він сам собі збрехав!
І вже невдовзі та й привів у хату.

А мама радісна й емоцій свої
Не стримує, все сина вихваляє:
«Ви — краща пара на усій землі,
Вже кращої за вас і не буває!»

Проходить час, та щось воно не те…
Нема кохання і життя — не миле.
Слухняне мамине дитятко золоте,
В руках себе тримає, що є сили!

Ще рік пройшов, та ладу все нема,
Нема між ними того розуміння.
У почуттях усе зима й зима…
І лізе боком мамине “веління”.

Потроху в чарку син той загляда,
“Невісточка” давно уже гуляє…
А мати хвора і немолода
В рідні й сусідів прихистку шукає.

Зненавидів її рідненький син, —
Не дала щастя “скуштувати” мама.
Не довго думаючи, в день один
Відвіз в притулок, не шкодуючи ні грама…

Розпалась з часом і його сім’я,
Дружина швидко вдруге вийшла заміж.
А він, кохання першого, ще й до сих пір ім’я
Щомиті згадує і дорікає мамі!

Мораль цього мого вірша проста —
Не вибирайте, мами, дітям щастя!
Який би вибір їх не був, нехай мовчать вуста,
Бо боком вилізе усе й за все воздасться!

Автор – Людмила Степанишена

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram