Куми Віктор та Олег вирішили, що будувати два окремі будинки — це дорого і нераціонально. «Побудуємо дуплекс! Спільна стіна, спільний дах, спільний септик — економія на всьому!» — казали вони. Але виявилося, що спільний дах — це не лише економія, а й нескінченний привід для війни, де кожен вважає себе головним архітектором.
Віктор — прагматичний бухгалтер, який звик рахувати кожну копійку. Олег — колишній виконроб, який любить «щоб на віки» і «з розмахом». Коли вони купили ділянку на десять соток під Києвом, план здавався ідеальним.
— Дивись, Олеже, — креслив Віктор на серветці. — Спільний фундамент — мінус 20% витрат. Спільна свердловина — ще мінус тисяча доларів. А діти? Твій малий і мій будуть гасати по одному двору. Будемо вечорами м’ясо смажити, обговорювати життя.
Олег ляснув кума по плечу:
— По руках! Тільки будуємо з газоблоку 400-ки, щоб не утеплювати.
— Який газоблок? — підняв брову Віктор. — Тільки цегла і мінвата. Це теплоінерційність, розумієш?
Це був перший дзвіночок. Але вони його проігнорували, списавши на «робочі моменти».
Конфлікт перейшов у гарячу фазу на етапі заливки бетону.
— Ти навіщо сюди таку арматуру замовив? — кричав Віктор, дивлячись на кошторис. — Тут же не дев’ятиповерхівка! Ми на залізі переплатили тридцять тисяч!
— А ти хочеш, щоб через три роки твій дуплекс по шву тріснув? — не поступався Олег. — Я на бетоні не економлю. Це безпека моїх дітей!
Дружини, які спочатку обговорювали сорт троянд для спільного палісадника, перестали вітатися. Дружина Олега хотіла панорамні вікна («Бо це світло і стиль!»), дружина Віктора — маленькі енергоефективні склопакети та римські штори(«Бо це меньші рахунки за опалення!»).
Коли дійшло до даху, будівництво зупинилося.
— Металочерепиця, — відрізав Віктор. — Дешево, швидко, надійно.
— Ти що, хворий? — Олег аж почервонів. — Під час дощу вона гримить, як барабан. Тільки бітумна черепиця. Тиша і спокій.
— Бітумна — це складний монтаж і купа відходів! Я не збираюсь платити за твою «тишу» зі своєї кишені!
Психологічно вони вже не бачили один в одному друзів. Вони бачили ворогів, які намагаються витягнути гроші з родинного бюджету іншого. Будівництво, яке мало об’єднати сім’ї, перетворилося на щоденний аукціон ненависті. Кожен вважав, що інший «тягне ковдру на себе».
Якось увечері, коли на ділянці вже стояв «короб» без даху і вікон, Віктор та Олег зустрілися біля бетономішалки.
— Знаєш що, Вікторе? — сказав Олег, кидаючи кельму в пісок. — Я не хочу з тобою жити через стіну. Ти душний. Ти за кожен мішок цементу готовий душу вийняти. Я вже бачу, як ми будемо сваритися через те, хто перший сніг у дворі почистив.
— А ти марнотрат, Олеже! — відповів Віктор. — Твій «розмах» нас по світу пустить. Я хотів будинок, а не пам’ятник твоїм амбіціям.
Вони стояли серед недобудови, і в повітрі пахло не свіжим бетоном, а розлученням. Вкладено купу грошей, стіни спільні, ділянка спільна — продати це «чудовисько Франкенштейна» зараз було б фінансовим самогубством.
Вони мовчали хвилин десять, дивлячись на захід сонця над недобудованим дуплексом. Емоції почали вщухати, а прагматизм — повертатися. Першим заговорив Віктор. Він дістав блокнот, вирвав чистий аркуш і почав писати цифри.
— Слухай, куме… Давай зупинимо це безглуздя, поки ми остаточно не стали ворогами. Давай подивимося правді в очі: ми різні. У нас різні підходи до комфорту і різні гаманці. Олег присів на піддон із цеглою:
— І що ти пропонуєш? Зносити?
— Ні. Раціонально — це зберегти те, що є. Ми накриваємо будинок найпростішим тимчасовим дахом. Консервуємо будівництво. Ділянка — це актив. Земля тільки дорожчатиме.
Олег подивився на недобудовані стіни.
— І що далі? Буде стояти пусткою?
— Нехай стоїть. Збережемо цю ділянку як інвестицію. А вже який там дизайн робити, які стіни фарбувати і чи ставити панорамні вікна — наші діти самі розберуться, коли стануть дорослими. Якщо вони взагалі захочуть тут жити. Може, вони його продадуть і роз’їдуться в різні країни. Навіщо ми зараз за них вирішуємо і псуємо собі життя?
Віктор та Олег зробили те, що мали зробити ще до першого ковша екскаватора: пішли до юриста. Вони оформили офіційний договір про розподіл часток та порядок користування ділянкою.
— Жодних «по-братськи», — сказав Віктор. — Тільки документи. Кожен платить податок за свою половину, а консервацію об’єкта ділимо строго 50/50.
Вони найняли бригаду, яка за три дні накрила коробку тимчасовим дахом із профнастилу — найдешевшим, щоб не гнило. Вікна забили ОСБ-плитами. Будівництво перетворилося на «пам’ятник раціональності».
Психологічно обом стало легше. Зник щоденний тиск необхідності приймати спільні рішення. Олег перестав бачити у Вікторі «скупердяя», а Віктор у Олегові — «марнотрата». Вони знову змогли пити пиво, не обговорюючи марку бетону.
Минув час. Колишній дуплекс заріс диким виноградом, ставши частиною пейзажу. Віктор купив собі готову невелику дачу в іншому районі, Олег вклався у квартиру для сина в місті. Ділянка з недобудовою просто «стояла», як акція в банку.
Навколо їхнього поля виросли елітні котеджі. Провели газ, поклали асфальт. Прагматичний розрахунок Віктора справдився: вартість сотки в цьому місці злетіла в п’ять разів.
Діти виросли. Син Олега, Денис, став айтішником і почав мріяти про «життя на природі». Син Віктора, Максим, навпаки — став урбаністом і заявив, що «колупатися в землі» не збирається.
Через десять років куми знову зустрілися на ділянці. Тепер їм було вже за п’ятдесят.
— Дивись, Олеже, як виноград усе затягнув, — Віктор поплескав рукою по холодній цеглі. — А пам’ятаєш, як ми тут ледь не повбивали один одного через колір черепиці?
Олег засміявся, потираючи сиву скроню:
— Пам’ятаю. Я тоді хотів бітумну «тишу», а зараз розумію — я б її вже двічі перестилав. А твій профнастил он стоїть, хоч би що йому.
Вони привезли сюди синів. Денис (син Олега) з ентузіазмом оглядав стіни:
— Тату, фундамент тут — звір! Я перевіряв рівнем, ніде не повело. Арматури ви не пошкодували. Олег перезирнувся з Віктором і підмигнув:
— Був там один спеціаліст, наполіг на запасі міцності.
Максим, син Віктора стояв осторонь, гортаючи щось у телефоні.
— Слухайте, — сказав він. — Мені ця частка в будинку не потрібна. Я хочу відкрити студію в центрі. Денисе, ти казав, що хочеш тут жити? Давай так: ти викуповуєш мою половину ділянки за поточною ціною. Гроші мені — тобі простір для творчості.
Це було ідеальне рішення. Те, що не змогли поділити батьки через емоції, діти розв’язали через ринкові відносини за п’ять хвилин.
Коли угоду було оформлено, Віктор та Олег востаннє прийшли на ділянку як співвласники.
— Знаєш, Вітю, — сказав Олег, дивлячись, як син уже замовляє машину для вивозу сміття. — Добре, що ми тоді зупинилися. Якби ми добудували, ми б зараз або судилися за поділ майна, або не розмовляли б десять років. А так — і гроші зберегли, і дітей не посварили.
Віктор кивнув:
— Прагматизм, куме. Це коли ти розумієш, що твій спокій коштує дорожче за правий чи лівий скат даху. Ми дали ділянку, а життя дало нам урок: не лізь у майбутнє своїх дітей зі своїми старими образами.
Вони пішли до машини. Денис почав знімати ОСБ-плити з вікон, пускаючи всередину справжнє сонячне світло. Будинок нарешті перестав бути «ремонтом розбрату» і став просто будинком — місцем, де хтось інший, молодий і раціональний, напише свою власну історію.
