— Квартира моя, мамо! І я не хочу, щоб тут жив вітчим!
— Та здай ти його в дурку, Шуро. Якийсь він у тебе скажений! І взагалі — чому шістнадцятирічний пацан вирішує, як нам, дорослим людям, жити? Забирай у нього квартиру, а його самого — геть з дому!
Шура витерла лоба тильним боком долоні. Їй було тридцять вісім, але почувалася вона на всі сто. І справа була не в дітях, не в побуті й навіть не у вічній нестачі грошей. Справа була в теці з документами, яка зараз лежала на верхній полиці шафи — захована під стопкою постілі.
Грюкнули вхідні двері.
— Я вдома! — пролунав гучний голос Ігоря.
Шура здригнулася. Колись цей голос викликав у неї усмішку, відчуття надійності. Тепер — лише напруження.
Ігор зайшов на кухню, навіть не роззувшись. Він був кремезним чоловіком, роботягою, з вічно обвітреними руками й похмурим поглядом з-під брів.
— Чого така кисла? — спитав він, чмокнувши дружину в щоку швидше зі звички, ніж з ніжності. — Знову малі дістали?
— Усе нормально, — Шура відвернулася до каструлі. — Помий руки, зараз наллю.
Ігор плюхнувся на табуретку, яка жалібно скрипнула під його вагою.
— А Артем де? — спитав, озираючись.
— У себе. Уроки робить.
— Уроки… — хмикнув Ігор. — У телефоні, мабуть, залипає. Ти йому казала, що сміття винести треба? Чи знову мені пертися?
— Ігорю, він винесе. Дай хлопцеві спочатку поїсти.
Ігор забарабанив пальцями по столу. Шура знала цей ритм. Це був ритм сварки, що насувається.
— Слухай, Шуру, — почав він, коли перед ним з’явилася тарілка борщу. — Я тут подумав про ту квартиру.
Жінка завмерла з ложкою у руці. Почалося. Знову. Щодня одне й те саме — мов заїжджена платівка.
— Ігорю, ми це вже обговорювали, — тихо сказала вона.
— А що ми обговорювали? — підвищив голос чоловік, і ложка дзенькнула об край тарілки. — Ти сказала «ні» — і все? Розмова закрита? Шуро, увімкни мізки. Квартира стоїть порожня! З ремонтом! А ми тут один в одного на головах сидимо, кожну копійку рахуємо. Ти Лізині чоботи бачила? Там підошва вже каші просить!
— Квартира не моя, Ігорю. Вона Артема.
— Йому шістнадцять років! — гаркнув він. — Шістнадцять! Навіщо йому зараз квартира? Баб водити? Поки школу закінчить, поки в інститут вступить, поки армія… Та скільки часу мине! А ми могли б здавати. Ти ціни бачила? П’ятнадцять тисяч на місяць, Шуру! П’ятнадцять! І на чоботи вистачить, і на їжу, і кредит за машину швидше закриємо.
Шура сіла навпроти, зчепивши руки в замок. Їй було фізично важко від цієї розмови.
— Це подарунок бабусі й дідуся. Батьків його тата. Вони купили її для онука. Не для нас. Не для твоїх кредитів. Не для Лізиних чобіт. Для Артема. Щоб у хлопця був старт.
— Який ще старт?! — Ігор відштовхнув ложку. — Він що, мажор? У нього є сім’я! А в сім’ї прийнято ділитися. У нас троє спільних дітей, Шуро! Троє! Їм теж треба щось їсти й у щось вдягатися. А цей… пан знайшовся. Одинак.
У дверях кухні з’явилася худорлява постать. Артем. За це літо він витягнувся, став незграбним. На обличчі — глуха, застаріла оборона.
— Я не пан, — сказав він, дивлячись на вітчима з-під лоба. — І не одинак.
— О, з’явився, — скривився Ігор. — Підслуховував?
— Ви так кричите, що сусідам чути. Дядьку Ігорю, це моя квартира. Бабуся Валя і дідусь Сергій сказали, що вона тільки моя. Щоб я з’їхав від вас, як тільки мені вісімнадцять виповниться.
— Ах, от як вони сказали? — Ігор почервонів. — З’їхав? Тобто ми тобі життя псуємо? Годуємо, поїмо, одягаємо, а ти, значить, мрієш звалити?
— Так, мрію! — викрикнув Артем, і голос зрадницьки зірвався. — Бо ти мене дістав! Ти тільки й знаєш, що тикати шматком хліба! «Це мій дім, мої правила». От тепер у мене буде свій дім. І свої правила!
— Щеня! — Ігор схопився, перекинувши табуретку. — Ти як з батьком розмовляєш?
— Ти мені не батько! — випалив Артем. — Мій тато… його вже немає. А ти просто мамин чоловік. І ти мене ненавидиш.
Артем розвернувся й вибіг з кухні. Грюкнули двері його крихітної кімнати, яку він ділив із Пашком і Сашком. На кухні зависла дзвінка тиша, яку порушувало лише тихе шипіння супу на плиті.
Ігор важко дихав, упершись долонями в стіл.
— Задоволена? — прошипів він. — Так виховали. «Не батько». Та я для нього десять років горбатився! З шести років тягну! А він… «Ти мені ніхто».
— Ігорю, заспокойся, — Шура підвелася, намагаючись обійняти чоловіка, але той смикнув плечем, скидаючи її руку.
— Не чіпай. Я для нього — все, а він мені в обличчя плює. І все через цю кляту квартиру. Розпестили хлопця подарунками. «Єдиний онук», тьфу! А мої, значить, не онуки? Руді якісь?
— Твої батьки, Ігорю, — жорстко сказала Шура, — за десять років жодної копійки онукам не дали. Лише листівки у вайбері шлють. Зате щороку в Туреччині відпочивають, машину поміняли. Хоч би раз Лізі ляльку купили. А ті люди… вони сина втратили. Артем — усе, що від нього залишилося. Вони мають право його балувати.
— Та пішла ти, — огризнувся Ігор. — Захисниця.
Він вихопив телефон і вийшов на балкон. Шура знала, кому він дзвонитиме. Своїй матері, Тамарі Петрівні — жалітися на несправедливе життя й «невдячного пасинка».
Вечір минув у гнітючій тиші. Ігор демонстративно не помічав Артема. Артем не виходив зі своєї кімнати. Шура металася між ними, мов між двома вогнями, намагаючись нагодувати менших і не збожеволіти.
Наступного дня, у суботу, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла свекруха — Тамара Петрівна. Жінка енергійна, гучна, з хімічною завивкою й думкою з будь-якого приводу.
— Привіт, молоді! — вона впливла до квартири, несучи перед собою торт у пластиковій коробці. — Чаю поп’ємо. Розмова є.
Шура приречено зітхнула. Візит свекрухи ніколи не віщував нічого доброго. Коли всі, крім Артема (він відмовився виходити), сіли за стіл, Тамара Петрівна одразу взяла бика за роги.
— Ігорчик мені все розповів, — заявила вона, відрізаючи собі шматок торта. — Про ту квартиру.
— Мамо, не починай, — попросив Ігор. — Ми самі розберемося.
— Як це самі, коли в домі сварки? — щиро здивувалася свекруха. — Я ж добра бажаю. От ви кажете — здавати. А я вважаю, що це півміра.
— У сенсі? — не зрозумів Ігор.
— Здавати — то копійки. Квартиранти ремонт зіпсують, потім більше вкладеш. Продавати треба, — вагомо сказала Тамара Петрівна.
Шура вдавилася чаєм.
— Що?!
— Продавати! — повторила свекруха, аж сяючи. — Дивіться. Квартира гарна? Дорого візьмете. Продаєте. Гроші — на рахунки. Кожній дитині. Порівну. І Артему, і Лізі, і хлопцям. На навчання, на старт. Це буде справедливо. Ми ж одна сім’я! Чому один у шоколаді, а троє — лапу смокчуть?
Ігор задумливо почухав потилицю.
— А що… у цьому щось є. Справедливість.
— Яка справедливість?! — Шура схопилася, перекинувши чашку. Гарячий чай розлився по клейонці, але вона цього навіть не помітила. — Ви при здоровому глузді? Це чужа квартира! Вона оформлена на Артема! Дарча! Ми не маємо права її продавати!
— Ой, та не вигадуй, — відмахнулася Тамара Петрівна. — Ти мати, опікун. Дозвіл можна отримати — якщо довести, що умови покращуються. Придумати можна. Головне — принцип! Не можна виділяти одну дитину. Це заздрість і ворожнечу породжує. Поділять порівну — і будуть дружні. Артем ще дякуватиме, що брати й сестра з освітою будуть.
— Та ви… та ви просто… — Шура задихалася від обурення. — Ви хочете за рахунок мого сина, за рахунок його загиблого батька й тих стареньких, що останню копійку вкладали, забезпечити своїх онуків? А ви самі що зробили? Ви хоч раз допомогли?
— Ти мені в кишеню не заглядай! — образилася свекруха. — Ми пенсіонери, нам відпочивати треба. А в Артема й так усе є. Та й вітчим його годує, між іншим. Твій перший, царство йому небесне, аліменти з того світу не платить. А Ігор паше. То Артем має вкладатися в сім’ю.
У цю мить двері кухні розчинилися. На порозі стояв Артем. Обличчя біле, губи тремтять. У руках — спортивна сумка.
— Я все чув, — тихо сказав він.
Ігор і Тамара Петрівна замовкли.
— Чув, — повторив Артем, і голос зміцнів. — Ви хочете все забрати. Поділити. «По справедливості».
— Темочко, ти не так зрозумів… — солодким голосом почала свекруха.
— Я все зрозумів! — закричав Артем. — Ви мене ненавидите! Я для вас — зайвий рот! Тягар! Вам тільки моя квартира потрібна, щоб її розтягнути!
Він повернувся до матері.
— Мамо, я йду.
— Куди? Артемко, стій! — Шура кинулася до нього.
— До бабусі Валі поїду. Я їй дзвонив. Вона чекає. Я більше тут не можу. Цей… — він ткнув пальцем в Ігоря, — він мене зі світу зжене. Учора сказав, що мій батько був п’яницею й невдахою. Що я таким самим стану.
Шура завмерла. Повільно повернулася до чоловіка.
— Ти… ти що йому сказав?
Ігор почервонів, відвів очі.
— Ну… вирвалося. У виховних цілях. Щоб не зазнавався.
— У виховних цілях? — прошепотіла Шура. — Мій перший чоловік, Ігорю, був інженером. Він не пив. Він загинув на виробництві, рятуючи людей. Ти це прекрасно знаєш. Як у тебе язик повернувся?
— Бо він мене дістав! — вибухнув Ігор. — Ходить тут, як король! «Квартира моя», «ти мені ніхто»! А я хто? Я втомився, Шуро! Я хочу жити нормально, а не рахувати копійки до зарплати, поки в цього сопляка хата простоює! Так, я заздрю! Так, мене це бісить! Чому йому все на блюдечку, а мені — дулю з маком? Чому моїм дітям — дулю?
— Бо таке життя, Ігорю! — крикнула Шура. — У когось є, у когось немає. І не можна забирати в сироти, щоб своїм додати! Це підлість!
Артем уже взувався в передпокої.
— Мамо, я поїхав. Ключі… ключі я залишу. Від своєї квартири.
Він поклав зв’язку на тумбочку.
— Робіть що хочете. Здавайте, продавайте. Вдавiться тими грошима. Тільки відчепіться від мене.
Він розчинив двері.
— Артемко! — Шура схопила його за рукав. — Не смій! Це твоє! Ніхто нічого не продасть! Чуєш? Я кістками ляжу, але не дам!
Артем подивився на неї. В очах стояли сльози.
— Ти його дружина, мамо. Ти все одно вибереш його. У вас сім’я. А я… я так, від першого шлюбу. Помилка молодості.
— Не кажи так! Ти мій син! Найперший. Найрідніший.
— Пусти, мамо. Мені треба піти. Зараз треба.
Він вирвався й побіг сходами вниз.
Шура сповзла по стіні на підлогу. Вона плакала, закривши обличчя руками. Тамара Петрівна, побачивши, що справа набирає небезпечного оберту, хутко підвелася.
— Ой, які пристрасті… Псих у тебе, Шура. Лікувати треба. Гаразд, я піду. Торт доїжте, смачний.
Вона поспіхом зникла, залишивши сина й невістку серед руїн сімейного кола. Ігор стояв посеред кухні, дивлячись на недоїдений торт. Злість відступала, поступаючись чомусь липкому й важкому. Сорому.
Він чув, як у коридорі плаче дружина. Він бачив очі пасинка — повні болю і дорослого, страшного розчарування. «Вдавiться». Ігор згадав, як Артем, зовсім малим, років у сім, намалював йому листівку. «Татові Ігорю». Там був танк — кривий і зелений. Тоді Артем ще не знав, що Ігор йому не рідний. А потім дізнався. І щось зламалося. Але Ігор замість того, щоб лагодити, лише добивав.
— Я виродок, — сказав він уголос.
Шура підняла голову. Туш розмазалася по щоках.
— Що?
— Я виродок, Шуро. Моральний.
Він пройшов у коридор і сів поруч із нею на підлогу.
— Він має рацію. Я заздрю. Мене жаба душить. Мені сорок, а я нічого не нажив, окрім боргів. А йому шістнадцять — і вже повний комплект. І ті батьки… вони, так, круті. А мої… Мати от прийшла, накрутила і злиняла. А я, дурень, повівся.
Ігор узяв руку дружини. Долоня була холодна.
— Пробач мені. Я не мав права говорити про його батька. Це було низько. Я просто хотів зробити йому боляче, бо самому боляче. Від безсилля.
— Ти ледь не втратив його, Ігорю, — тихо сказала Шура. — І мене. Якби він пішов… Якби зараз поїхав до них і не повернувся… Я б тобі не пробачила. Ніколи.
— Я знаю. Я зараз… я поїду за ним.
— Куди?
— До його бабусі з дідусем. Він же туди подався? Автобусом довго, я машиною наздожену. Або там зустріну.
— Він не захоче з тобою говорити.
— Захоче. Я… я попрошу пробачення. По-чоловічому.
Ігор підвівся, накинув куртку. Взяв зі столика ключі. Ті самі — від квартири Артема.
— Це його. Хай сам вирішує. Хоче — нехай стоїть порожня. Хоче — хай дівчат водить. Це його власність. А ми… ми дорослі, Шуро. Впораємося. Я на підробіток піду. В таксі ввечері чи ще кудись. Руки-ноги є. Нема чого на пацана зазирати.
Шура подивилася на нього. Вперше за останні тижні в її погляді не було відчуження. Була надія.
— Привези його, Ігорю. Будь ласка. Скажи, що ми його любимо. Що він не помилка. Що він наш.
— Привезу.
Ігор знайшов Артема на зупинці. Хлопець сидів на лавці, згорнувшись клубком, сумка стояла біля ніг. Автобуса ще не було. Ігор припаркувався й вийшов. Артем помітив його, схопив сумку, готовий тікати.
— Стій! — гукнув Ігор. — Я не сваритися!
Він підійшов повільно, піднявши руки, ніби здавався.
— Теме… Артеме. Почекай.
— Чого тобі? Ключі забув забрати? — зло кинув хлопець.
Ігор дістав зв’язку з кишені.
— Так. Забув віддати. Тримай.
Він простягнув ключі. Артем недовірливо подивився на них, потім на вітчима.
— Це твоє, — сказав Ігор. — І ніхто в тебе цього не забере. Мати не дасть. І я… я теж не дам. Бабуся Тома перегнула палицю. Я їй уже подзвонив, сказав, щоб не лізла.
— А сам? — Артем усе ще стояв насторожі. — Ти ж теж хотів здавати.
— Хотів, — кивнув Ігор. — Дурень був. Заздрість очі засліпила. Мені соромно, Теме. Чесно. Перед тобою соромно. Про твого батька… я збрехав. Він був нормальним чоловіком. Мама розповідала. Герой. Я просто хотів тебе вколоти. Пробач.
Артем мовчав. Вітер тріпав йому волосся.
— Я не ідеальний, Теме. У нас з грошима завжди важко, малі галасують, я втомлююся. Але ти… ти частина сім’ї. Я тебе змалку знаю. Пам’ятаєш, як на велосипеді вчилися їздити? Як ти впав, а я тебе на собі ніс?
— Пам’ятаю, — буркнув Артем, опускаючи очі.
— Я тоді тебе сином називав. І зараз так вважаю. Просто трохи забув. Зациклився на тих проклятих грошах.
Ігор підійшов ближче.
— Поїхали додому, а? Мама там з розуму сходить. Плаче.
— Вона плаче?
— Ридає. Каже, що без тебе життя немає. І малі прокинулися — Пашка питає, де брат.
Артем шмигнув носом. Образа — велика, колюча — раптом почала зменшуватися, здуватися, мов проколота кулька.
— А квартира? — тихо спитав він.
— Квартира твоя. Крапка. Хочеш — нехай стоїть. Хочеш — житимеш там, коли виростеш. Але я б хотів… — Ігор завагався. — Я б хотів, щоб ти поки пожив із нами. Нам без тебе порожньо.
Артем узяв ключі. Стиснув їх у кулаці. Метал холодив долоню, але від слів вітчима ставало тепліше.
— Гаразд, — сказав він. — Поїхали. Тільки ти мамі скажи, щоб не плакала.
— Скажу. Сам скажеш.
Вони сіли в машину. Ігор завів двигун, але не рушав.
— Слухай, Теме. А може, ну його, той суп? Заїдемо в піцерію? Візьмемо велику пепероні. І колу. Мамі не скажемо, що газовану пили.
Артем ледь усміхнувся.
— Давай. Тільки Пашці й Сашкові теж треба щось взяти. Картоплю фрі.
— Домовилися.
Машина рушила, розвертаючись у бік міста. Квартирне питання, яке ледь не зруйнувало їхню сім’ю, залишилося десь позаду — розчинилося у вихлопних газах і шумі дороги. Попереду був вечір, піца і, можливо, довга розмова на кухні. Але вже без криків. Бо іноді, щоб зрозуміти цінність родини, потрібно майже її втратити.
