— Квартира моя, продавати не дозволю, — казала вона невістці. А вони з чоловіком чекали на другу дитину і хотіли купити квартиру побільше.
Кілька років тому, ще будучи повною сил жінкою, заміжньою та заможною, Олена Сергіївна разом із чоловіком придбала для свого сина Віктора невелику однокімнатну квартиру. Синові саме виповнився двадцять один рік. За документами житло було записане на матір. Син закінчив університет і одружився. Його обраницею стала симпатична дівчина Каріна. Молодята оселилися в тій самій квартирі, зажили своїм життям. Невдовзі в них з’явилася донька, і тепер Олена Сергіївна щодня знаходила привід поскаржитися на невістку — і сусідам, і подругам, і випадковим співрозмовникам у поліклініці.
— Вона з перших днів була такою, ледь за Вітю заміж вийшла, ніби мене не існує. А я ж мати. Ні слова їй не скажи, все не так. А якщо зробиш зауваження, то взагалі ігнорує, — розповідала Олена Сергіївна своїй знайомій Тамарі Григорівні. — Ось знову їй дзвоню, а вона слухавку не бере і не передзвонює. Отаке випробування на мою голову. Зате на безкоштовну житлоплощу чоловіка позарилася, — провадила вона. — Їм тісно стало, дитина росте, та й другого, здається, планують. Вони про мене подумали? Жодної допомоги. І Вітя її в усьому слухається.
Тамара Григорівна намагалася вислизнути, але говірка подруга не вмовкала.
— Це ж моя квартира, правда? Живуть окремо, багатьом так не щастить. Я могла б її здавати, а дала синові. Я маю рацію, — не вмовкала Олена Сергіївна.
А Каріна і справді була не просто невдоволена, а обурена. Вони з чоловіком мріяли про другу дитину. Донька Соня підростала. Фінансове становище дозволяло замислитися про розширення, але на повноцінну нову квартиру коштів не вистачало. От якби продати ту однушку… Адже чоловік повністю підтримував дружину. Він сам запропонував матері такий варіант і отримав різку відмову.
— Уявляєш, Томо, за мій рахунок хочуть поліпшити умови. Добре ще я тоді настояла, щоб квартиру оформили на мене, а то чоловік хотів одразу синові подарувати. Ми ж не молодшаємо, погодься.
Олена Сергіївна з надією подивилася на подругу, але та мовчала.
— А твої хіба не такі? Не вимагають від матері вирішити своє житлове питання?
Тамара Григорівна мовчала. Що вона могла сказати? Як вони вп’ятьох туляться в трикімнатній квартирі? Вона з чоловіком, сім’я доньки, а сім’я сина винаймає житло. І перспектив на окрему площу немає ні в одних, ні в інших. Тільки влітку, з травня по жовтень, коли вона з чоловіком їде на дачу, тоді стає трохи легше.
— Мамо, — не відступав Віктор. — Тато купував цю квартиру для мене. Ти сама чудово знаєш. Ми чекаємо на другу дитину. Будь розсудливою.
— Так ви в ній живете вже скільки років? Якби вона була в оренді, яка б сума накопичилася. Нехай тепер батьки Каріни допомагають.
Син ще кілька разів намагався вмовити матір, але чув у відповідь одне й те саме. І дочекалася свекруха. Каріна зателефонувала їй сама, але з умовою.
— Олено Сергіївно, не хочете допомогти рідному єдиному синові, єдиній онучці? Не бажаєте нам добра. Вас ніхто не зрозуміє.
— А ви ніби за другим зібралися. По-моєму, ти з однією не справляєшся, куди вже другого. Дівчинка в тебе невихована, як вона зі мною розмовляє: «Бабо, що ти мені подаруєш? Хочу те, хочу це». І ти така сама. Жодного разу спасибі не сказала, що живеш у моїй квартирі.
У моїй, — із натиском повторила Олена Сергіївна.
— Ну, знаєте, шановна, ви більше до нас не приходьте, і я до вас не прийду, і Соню не приведу. Живіть у самотності, насолоджуйтеся.
Олена Сергіївна тут же набрала Тамару Григорівну і передала їй слова невістки.
— Так і сказала, це вже занадто, — невпевнено відізвалася та.
— Так, так і сказала. Онучку, каже, не побачиш. Добре, хоч Вітя зі мною. Може, така дружина йому й не потрібна? Як ти думаєш?
Тамара Григорівна мовчала. Вона сиділа на дитячому майданчику. Поруч грався улюблений онук. Був теплий день, легкий вітерець приємно освіжав. Чого ще треба цій Олені? Тамара не могла зрозуміти. Вона б без роздумів віддала зайву квартиру дітям. У трубці все щось говорили. Тамара тихо поклала слухавку і про всяк випадок озирнулася. Раптом Олена десь поруч. Ні, тільки діти, мами, бабусі. А Олена Сергіївна все говорила в телефон, не помічаючи, що розмовляє вже сама з собою.
— Нехай її мати з Сонею возиться. Навіщо вона мені? Як я з цією онучкою пограю, поговорю, у мене тиск підскакує. Здоров’я дорожче. Згодна, Томо. Томо, ти де? Я тебе не чую.
А Тамара Григорівна вела онука в кафе по морозиво. Хлопчик не здогадувався, чому бабуся сьогодні така щедра. Він підстрибував від щастя і сміявся. Його бабуся була найкращою на світі.
Олена Сергіївна довго тримала телефон у руці, дивлячись на чорний екран. У душі дзвеніла порожнеча, і ця порожнеча поступово заповнювалася чітким і неприємним відчуттям. Вона залишилася сама. Не просто у фізичному сенсі, у цій тихій квартирі, а в тому, що її монолог, її скарги, її правда тепер не знаходили навіть формального слухача. Тамара Григорівна просто зникла з розмови, і це зникнення було навіть гіршим, ніж будь-яка грубість невістки.
Наступного дня вона знову спробувала зателефонувати Вікторові. Він відповів, але голос його був холодним і зайнятим.
— Мамо, я зараз не можу. У нас усе вирішено. Каріна не хоче, щоб ти приходила, поки не зміниш свого ставлення, і я її підтримую.
Ці слова він промовив чітко, як оголошення. Олена Сергіївна хотіла заперечити, нагадати про квартиру, про свої права, але син швидко сказав:
— До побачення! — і поклав слухавку.
Вона сиділа, тримаючи в руках старий фотоальбом, де Вітя був маленьким, а вона молодою і щасливою. Там усе було її, і майбутнє здавалося ясним. Тепер майбутнє виявилося іншим. У ньому було право власності на квартиру, юридична впевненість, але не було сина й онучки.
Втім, почуття образи невдовзі переросло в тверду рішучість.
— Нічого, вони в мене не дочекаються, — сказала вона собі, дивлячись на документи на квартиру.
Вона почала дзвонити рієлторам, дізнаватися ціни. Якщо вони так себе поводять, вона справді може здати квартиру або навіть продати. Гроші будуть її, і вона зможе жити ще краще. Але щоразу, коли вона уявляла, як нові люди житимуть у тій квартирі, де син одружився, де з’явилася Соня, серце стискалося від дивного незрозумілого відчуття. Вона швидко проганяла ці думки. Це просто квадратні метри, і вони мої.
Тамара Григорівна, з’ївши з онуком морозиво, повернулася додому, у свою тісну трикімнатну квартиру. Вона побачила дорослу доньку, втому після роботи, і її чоловіка, який мовчки дивився в комп’ютер у кутку. Вона побачила, як її власний син, який приїхав на вихідні, тихо обговорює з дружиною чергове підвищення орендної плати. Ніхто з них не вимагав від неї квартири. Вони просто жили своїм складним насиченим життям, у якому вона завжди була частиною, іноді обтяжливою, але завжди улюбленою. Вона раптом чітко зрозуміла різницю. Олена Сергіївна володіла простором, але втратила рідних. Вона ж, Тамара, ділилася простором, і вони залишалися з нею.
Минуло кілька тижнів. Олена Сергіївна звикла до своєї нової самотності. Вона багато говорила телефоном з іншими, менш близькими знайомими, але ці розмови були порожніми. Вони не знали подробиць, не вникали в її правоту, просто вислуховували і поспішали закінчити розмову. Вона, як і раніше, не продавала квартиру і не здавала її. Вона просто зберігала документи, як козир невідомої майбутньої партії. А син і його сім’я жили своїм життям, планували другу дитину, шукали варіанти, можливо, вже розглядали іпотеку або допомогу батьків Каріни. Вони їй не дзвонять. І вона розуміла, що цей розрив — не тимчасова сварка, а новий постійний порядок життя. У її тихій квартирі тепер була тільки луна її власних слів, які, як вона тепер смутно відчувала, давно перестали бути просто скаргами. Вони стали стіною, яку вона збудувала сама, і тепер жила всередині в повній і безнадійній безпеці.
