Катерина сиділа за кухонним столом у їхній тісній двокімнатній квартирі на околиці міста. За вікном гуділи машини, а в кімнаті пахло борщем, який вона щойно зварила.
Її чоловік, Артем, щойно повернувся з роботи, кинувши портфель на диван. Їхній трирічний син, Максимко, грався кубиками в кутку, щось бурмочучи собі під ніс.
Катерина тримала в руках телефон, гортаючи фото з дня народження Артемового батька, яке вони відвідали минулого тижня.
Стіл ломився від делікатесів: червона ікра, копчений лосось, французький сир. А ще вона не могла забути, як Артемові батьки, Василь і Олена, були одягнені: костюм від відомого бренду на Василі, шовкова сукня на Олені. Катерина зітхнула, відклала телефон і глянула на Артема.
“Артеме, я не розумію,” – почала вона, намагаючись стримати роздратування. “Твої батьки живуть у трьохкімнатній квартирі в центрі, їздять на машині, яка коштує, як наша квартира. На дні народження твого батька стіл був накритий делікатесами, та й одягнуті вони були недешево. А ти кажеш, що вони грошей не мають? Чому вони нам не допомагають?”
Артем, який саме наливав собі чай, зупинився. Його обличчя напружилося. “Катю, ми це вже сто разів обговорювали. Мої батьки не зобов’язані нам допомагати. Вони своє життя прожили, дітей виростили. Тепер живуть для себе.”
Катерина спалахнула. “Живуть для себе? А мої батьки, значить, винні? Вони в селі, ледь кінці з кінцями зводять, але все одно нам продукти присилають – картоплю, соління, мед! А твої що? Сидять у своїй шикарній квартирі й навіть не думають про нас!”
Артем поставив чашку на стіл так різко, що чай вихлюпнувся. “Катю, не починай. Мої батьки працювали все життя, щоб мати те, що мають. Вони нам квартиру купили, коли ми одружилися, забула? А твої що дали?”
“Мої дали мені любов і підтримку!” – вигукнула Катерина, її очі блищали від сліз. “Вони б усе віддали, якби мали. А твої? Їм байдуже, що ми з Максимком ледве виживаємо!”
Максимко, почувши крики, підняв голову: “Мамо, не кричи. Кубики впали.”
Катерина зітхнула, підійшла до сина й обійняла його. “Вибач, сонечко. Мама з татом просто говорять.”
Артем потер скроні. “Катю, ти несправедлива. Мої батьки не бідні, так. Але вони не олігархи. Квартира? Вони її ще за тих часів отримали, коли тато на заводі інженером був. Машина? Кредит. А делікатеси… То ж для гостей, раз на рік!”
“Раз на рік?” – Катерина скривилася. “А як же їхні відпустки за кордоном? Туреччина, Єгипет, Італія! Ми з тобою востаннє на морі були ще до Максимка. А твої батьки щороку кудись літають!”
“Вони заробили на це!” – Артем підвищив голос. “Тато тридцять років на заводі, мама в школі. Вони пенсію отримують, та й тато ще консультує на фірмі. Чому вони мають нам усе віддавати?”
“Бо ми їхня сім’я!” – вигукнула Катерина. “Ти їхній син, Максимко – онук! Хіба це не нормально – допомагати? Мої батьки в селі ледве виживають, але завжди щось присилають. А твої що? Навіть не спитають, чи треба нам щось!”
Артем встав і почав ходити по кухні. “Катю, ти не розумієш. Вони нам і так допомагають. Пам’ятаєш, як мама Максимка забирала, коли ти на другу роботу ходила? А тато нам холодильник купив, коли наш зламався.”
“Холодильник!” – Катерина пирхнула. “Один раз за п’ять років! А ми тут латаємо дірки в бюджеті, бо твоя зарплата ледве на оренду вистачає!”
“А твоя що, велика?” – Артем зупинився, його очі звузилися. “Ти ж у декреті була, а тепер пів ставки в бібліотеці. Хто з нас більше заробляє?”
Катерина: “Ти серйозно? Я в декреті була, бо дитину мала! Твою дитину, між іншим! А ти тепер мені це закидаєш?”
“Я не закидаю!” – Артем зітхнув. “Я просто кажу, що ми обидва стараємося. І не треба звинувачувати моїх батьків. Вони нам нічого не винні.”
“А мої, значить, винні?” – Катерина схлипнула. “Мої батьки в селі, без машини, без квартири в центрі, без делікатесів. Вони все життя на городі гнули спину, щоб мене виростити. І ти думаєш, що я не бачу, як твої батьки живуть? Їм байдуже до нас!”
Максимко знову підняв голову: “Мамо, тато, не сваріться. Я хочу малювати.”
Артем присів біля сина. “Гаразд, малий. Іди малюй, ми з мамою поговоримо.”
Катерина втерла сльози. “Артеме, я не хочу сваритися. Але я не розумію. Чому твої батьки не можуть хоч трохи допомогти? Розміняли б ту квартиру, взяли б собі меншу, а нам би дали на перший внесок за іпотеку. Ми ж не просимо багато!”
“Розміняли?” – Артем засміявся гірко. “Ти уявляєш, що це для них? Вони в тій квартирі сорок років живуть! Там їхнє життя, спогади! Ти б своїх батьків попросила продати хату в селі?”
“Мої б продали, якби могли!” – вигукнула Катерина. “Але в них нічого немає, крім старої хати й городу. А твої… Вони могли б!”
“Катю, досить!” – Артем стукнув кулаком по столу. “Мої батьки не винні, що ми так живемо. Ми самі вибрали це життя. Ти хотіла дитину, я хотів дитину. Ми знали, що буде важко.”
Катерина опустила очі. “Я не шкодую про Максимка. Але я хочу, щоб у нього було краще життя. А твої батьки могли б допомогти.”
Тієї ночі вони лягли спати мовчки. Катерина дивилася в стелю, згадуючи, як колись Артем був іншим – веселим, мрійливим.
Вони познайомилися в університеті, він був старшокурсником, вона – першокурсницею. Він розповідав їй про плани: “Ми купимо будинок, Катю! Будемо подорожувати, ростити дітей!” А тепер вони ледь платили за оренду.
Наступного дня Катерина вирішила поговорити з Артемовими батьками. Вона зателефонувала Олені. “Олено Іванівно, можна приїхати до вас? Хочу поговорити.”
“Звісно, Катрусю,” – відповіла Олена м’яко. “Приїжджайте, я пиріг спеку.”
Катерина взяла Максимка й поїхала. У квартирі Артемових батьків пахло кавою й свіжою випічкою. Василь сидів у кріслі, читаючи газету. Олена накрила стіл.
“Катю, що сталося?” – запитала Олена, помітивши напружене обличчя невістки.
Катерина глибоко вдихнула. “Олено Іванівно, Василю Петровичу, я не знаю, як почати. Але нам з Артемом важко. Ми ледь справляємося. Максимко росте, йому потрібен садок, одяг, іграшки. А ви… Ви ж могли б допомогти.”
Василь відірвався від газети. “Допомогти? Катю, ми вам квартиру купили, коли ви одружилися. Хіба цього мало?”
“То було п’ять років тому,” – тихо сказала Катерина. “А тепер ми ледве виживаємо. Ви живете в трьохкімнатній квартирі, їздите на дорогій машині. Невже вам важко дати нам трохи?”
Олена зітхнула. “Катрусю, ми не багатії. Ця квартира – наше життя. Ми з Василем усе життя працювали, щоб мати хоч щось. А машина – це для здоров’я, щоб на дачу їздити.”
“А ми?” – Катерина не стрималася. “Ми вам не сім’я? Максимко – не ваш онук?”
“Катю, не треба так,” – сказав Василь. “Ми любимо Максимка. Але ми не можемо віддати все, що маємо. Ми пенсіонери, нам треба думати про себе.”
Катерина встала. “Дякую за пиріг. Ми підемо.”
Вдома вона розповіла Артему. “Вони не допоможуть. Сказали, що це їхній дім, їхнє життя.”
Артем зітхнув. “Я ж казав. Вони не винні нам.”
“А мої винні?” – вигукнула Катерина. “Чому мої батьки віддають останнє, а твої навіть не думають про нас?”
Суперечка тривала тижнями. Катерина почала працювати вечорами, залишаючи Максимка з сусідкою. Артем брав підробітки. Але напруга росла.
Одного дня Катерина отримала дзвінок від матері. “Катрусю, ми з татом продали частину городу. Ось, тримайте десять тисяч. Купіть Максимкові куртку і ще щось.”
Катерина заплакала. “Мамо, як ви могли? То ж ваш город!”
“Ти наша донька,” – відповіла мати. “А Максимко – наш онук.”
Катерина розповіла Артему. “Бачиш? Мої батьки віддають усе. А твої?”
Артем мовчав. Нарешті він сказав: “Гаразд. Я поговорю з ними.”
Він поїхав до батьків. “Тату, мамо, Катя права. Нам важко. Ви можете допомогти?”
Василь зітхнув. “Артеме, ми дали тобі все, що могли. Але… гаразд. Ми продамо дачу. Це дасть вам трохи грошей.”
Артем повернувся додому. “Вони продадуть дачу. Це не квартира, але це щось.”
Катерина обійняла його. “Дякую. Я не хочу сваритися. Я просто хочу, щоб у Максимка було краще життя.”
З часом напруга спала. Дачу продали, і це дало змогу Артему й Катерині взяти іпотеку на маленьку квартиру. Але Катерина знала: суперечки про батьків не зникнуть. Вони – частина їхнього життя, як борщ на столі чи кубики Максимка.
Юлія Хмара
