Я добре пам’ятаю, як мама укладала Настю спати, погладжуючи по голові й тихо наспівуючи колискову, хоча тій уже було сім років. А мені у сім, вона казала:
— Віро, ти ж старша, сама впораєшся.
Між нами лише три роки різниці, але у маминому світі це була ціла прірва — між відповідальністю і привілеями. Настя росла в атмосфері захоплення. Коли їй виповнилося п’ять років, вона урочисто заявила, що стане принцесою й вийде заміж за принца. Мама розквітла:
— Оце розумниця! Правильно, донечко, жінка повинна бути жінкою.
Відтоді дитинство Насті перетворилося на підготовку до великої мети. У вісім років мама навчила її варити борщ, у дев’ять — прасувати сорочки. До дванадцяти — Настя знала, як відіпрати будь-яку пляму й скласти чоловічі шкарпетки так, щоб не загубилася жодна пара.
— Чоловіки це цінують, — повчально казала мама, демонструючи сестрі, як правильно складати постіль.
Я сиділа за підручниками й краєм вуха слухала ці «уроки домашнього менеджменту». Мені це здавалося дивним — так ретельно готуватися до життя з людиною, якої ще навіть не знаєш.
Якось я сказала про це вголос. Мама глянула на мене з образою:
— Віро, все б тобі книжки та навчання. Не забувай, що ти теж дівчина.
— Пам’ятаю, мамо.
— Не схоже. Подивись на себе — вічно в цих джинсах, волосся не розчесане. А Настя…
Вона не договорила, але й не треба було. Настя й справді виглядала, як дівчина з обкладинки. У тринадцять років вона вправно користувалася плойкою, а у чотирнадцять — усім маминим арсеналом косметики. Я ж віддавала перевагу спортивному стилю й не розуміла, навіщо витрачати годину на зачіску, якщо можна зібрати волосся у хвіст за хвилину.
Батька у нас не було — він пішов, коли Насті було два роки. Може, тому мама так відчайдушно хотіла видати молодшу доньку заміж — щоб у неї все склалося, щоб не повторила мамину долю.
А я… Про мене вона, здавалось, просто забувала. Я була запасним аеродромом, тією, на кого можна покластися, але не тією, про кого потрібно піклуватися.
Бабуся була іншою. Вона любила нас обох — по-справжньому, без порівнянь. Мені дарувала книжки, Насті — гарні сукні. І ніколи не казала, що одна з нас краща за іншу.
— Ви різні, дівчата, — казала бабуся. — І це прекрасно. Головне — бути чесною з собою.
Коли бабуся відійшла у вічність, мені було двадцять п’ять років. Я три роки працювала у маркетинговому агентстві — починала з асистентки, доросла до менеджерки. Зарплата була скромною, але я тішилася відчуттям, що будую власне життя, незалежне й справжнє.
Невдовзі я дізналася, що бабуся мені дещо залишила. Однокімнатна квартира у спальному районі, п’ятий поверх без ліфта. Бабуся залишила її мені. Тільки мені.
«Віруню, — писала вона в листі, який нотаріус передав разом із документами, — ця квартира твоя. Ти вмієш цінувати те, що маєш, і будувати майбутнє власними силами. Люблю тебе. Бережи себе».
Мама тоді лише стисла руки, але нічого не сказала. Настя заплакала — не через квартиру, а через бабусю. Я теж не могла стримати сліз. Плакала ночами, притулившись до бабусиної подушки, що ще зберігала запах її парфумів.
Переїзд забрав тиждень. Квартира потребувала ремонту: шпалери відходили, сантехніка текла, паркет рипів. Я склала план і бюджет. Щомісяця відкладала фіксовану суму із зарплати. За рік оновила ванну й кухню, за другий — кімнату. Шпалери клеїла власноруч, сантехніку допоміг замінити чоловік колеги — за символічну плату.
Помешкання поступово перетворювалося. Я вкладала у нього не лише гроші, а й частинку себе. Кожен світильник, кожна полиця, кожна дрібниця — усе було вибране з душею. Це був мій дім, мій спокій, мій маленький світ. Тут я поверталася після роботи, варила каву, читала на дивані, приймала подруг і мріяла про майбутнє.
Мама приходила рідко.
— Далеко від нас, — казала вона. — І навіщо тобі самій стільки місця?
Настя заходила частіше. Розглядала ремонт, захоплено зітхала:
— Як у тебе гарно, Віро. Я б теж так хотіла…
— То зроби, — відповідала я. — Знайди роботу, почни відкладати.
Вона кривилася:
— Навіщо мені робота? Я ж заміж вийду.
Так, вона й досі жила тією самою мрією. Працювала адміністраторкою в салоні краси — не заради грошей, а «щоб розширювати коло знайомств». Змінювала хлопців, як рукавички. Мама щоразу зітхала: «Може, цього разу пощастить?» — а через місяць Настя знизала плечима: «Не підходить».
Мені, якщо чесно, було її шкода. Вона все життя готувалася до однієї ролі й не знала, хто вона — поза нею.
Того весняного ранку я саме збиралася на роботу, коли пролунав дзвінок у двері. Відчинила — на порозі стояла мама з двома величезними господарськими сумками.
— Мамо? Ти що так рано?
Вона пройшла повз мене, не знімаючи взуття, просто у кімнату. Я пішла за нею, розгублена.
— Мамо, що трапилося?
Вона відкрила мою шафу й почала виймати звідти речі, складаючи їх у сумки. Светри, джинси, футболки — усе летіло в купу.
— Мамо, що ти робиш?! — я схопила її за руку.
Вона різко відвела її вбік і холодно промовила:
— Збирайся, Віро. Квартиру треба віддати Насті. Їй сім’ю будувати, а ти й на орендованій проживеш.
— Допоможу зібратися. У тебе ж ніколи немає часу, — сказала мама.
— Зібратися? Куди? — я не зрозуміла.
Вона обернулася. Обличчя було спокійним, навіть рішучим. Саме таким воно ставало, коли мама приймала чергове «важливе рішення».
— Я все сказала, — промовила мати.
Я застигла. У першу мить мені здалося, що я ослухалася.
— Що?
— Настя виходить заміж, — спокійно пояснила мама, продовжуючи складати мої речі. — Познайомилася з хорошим хлопцем, Денисом. У них серйозні стосунки. Треба ж десь жити.
— І тому вона має оселитися у моїй квартирі?
Мама зітхнула.
— Віро, ти ж розумна дівчинка. Подумай сама: Насті двадцять два роки, це її шанс. У неї буде сім’я, можливо, діти. А в тебе що? Робота, зарплата. Сама себе прогодуєш. Винаймеш квартиру.
— Винайняти квартиру у нашому місті — це дорого. Майже половина моєї зарплати.
— Ну й що? Молодим важче. Їм треба допомогти.
Я дивилася на маму — і не впізнавала її. Хоч ні, навпаки — впізнавала надто добре. Вона завжди так робила: найкраще — Насті, мені ж — пояснення, чому я маю задовольнятися залишками.
— Мамо, а чому вони самі не можуть винайняти житло? Чи, може, його батьки не допоможуть?
Мама відвела погляд.
— У нього складна ситуація. Батьки живуть у селі. А знімати… — вона зам’ялася. — Ми не хочемо, щоб він відмовився одружуватися. Розумієш? Якщо у Насті буде квартира, він точно залишиться.
Я не знаходила собі місця.
— Ви серйозно хочете купити їй чоловіка моїм житлом?
— Я твоя мати! Я краще знаю! — обурилася жінка.
— Цю квартиру мені залишила бабуся! Мені! У заповіті чорним по білому написано моє ім’я!
— Бабуся б зрозуміла, — сказала мати. — Вона хотіла б, щоб у родині був мир. Щоб Настя була щаслива.
— А я? Яке мені щастя, коли мене виселяють із власної квартири?
— Я ж не для себе стараюся! Для вас! Для сім’ї! — виправдовувалася мати.
Я глибоко вдихнула. Руки тремтіли. Всередині клекотіло все — роками накопичена образа, несправедливість.
— Дай мені день, — тихо сказала я.
— Що?
— Один день. Щоб все обдумати, спокійно зібратися. Ввечері скажу тобі рішення.
Мама звузила очі, підозріло дивлячись на мене.
— То ти згодна?
— Я сказала — дай мені день.
Вона помовчала, потім кивнула:
— Добре. День — так день. Тільки пам’ятай: я ж для твого ж добробуту. Настя молодша, їй допомога потрібна. А ти сильна, ти впораєшся.
Коли за нею зачинилися двері, я просто лягла на підлогу посеред кімнати й дивилася у стелю. «Сильна. Впораєшся». Як же я втомилася від цих слів.
О першій дня я викликала майстра. До вечора у дверях стояли нові замки — надійні, із захистом від злому. Я повернула речі назад у шафу, розклала їх акуратно по полицях.
Потім дістала документи на квартиру й перечитала бабусину записку:
«Вірочко, ця квартира — твоя». Дякую, бабусю. Дякую, що бачила мене.
Мама повернулася наступного дня під вечір. Я почула, як у замку клацає ключ, потім — роздратоване сопіння, дзенькіт ключів, що впали на підлогу.
— Віро! — закричала вона. — Віро, відкрий! Що із замком?!
Я підійшла до дверей, але не відчинила.
— Я змінила замки, мамо.
Тиша. Потім:
— Що?
— Я подумала. І вирішила: нікуди не поїду. Це моя квартира. Її мені залишила бабуся. І я не збираюся віддавати її Насті, щоб ви ловили на неї чоловіка.
— Ти… — мама обурилася. — Відкрий негайно!
— Ні. Якщо хочеш мене виселити — приходь із дільничним, із судовим рішенням. Тоді поговоримо. А без цього — ні. Я не віддам свою власність сестрі, яка чекає принца, замість того, щоб сама щось у житті зробити.
— Я тобі цього не пробачу! — обурилася мати. — Ти егоїстка! Настя всю ніч плакала!
— А я плакала все життя, мамо. Тільки ти не помічала.
Я чула, як вона ще кілька хвилин ходить по сходовому майданчику, важко дихаючи. Потім — тиша. І кроки вниз.
Я сіла на підлогу, спиною до дверей, і заплакала. Уперше в житті я сказала мамі «ні». І не зламалася.
Пів року ми не розмовляли. Мама надсилала мені повідомлення раз на місяць:
«Ти все ще моя донька, але я розчарована».
Настя написала лише раз:
«Ти зруйнувала мені життя».
Я не відповідала.
Подруги казали, що я вчинила правильно. Колеги — що я молодець. Але ночами сумніви все одно поверталися. Може, я справді егоїстка? Може, треба було поступитися — заради сім’ї? Та потім я згадувала мамині слова про те, що «квартирою можна прив’язати чоловіка», — і всі сумніви зникали. Неможливо побудувати щастя на брехні. Неможливо купити любов квартирою.
Запрошення на весілля прийшло у вересні. Від Насті. Коротке: «Виходжу заміж. Приходь. Минуле — у минулому».
Я пішла. Не знаю чому. Мабуть, з цікавості. А може — від туги за родиною.
Весілля було скромним, у невеликому кафе. Настя мала чудовий вигляд — світла сукня, професійний макіяж, охайна зачіска. Але очі… У них з’явилося щось нове. Спокій. Упевненість.
Наречений виявився невисоким хлопцем в окулярах, із сором’язливою усмішкою. Програміст, як з’ясувалося. Він дивився на Настю так, ніби вона була для нього цілим світом.
Мама сиділа за столом і удавала, що не помічає мене. Я вибрала місце у дальньому кутку. Після першого тосту Настя підійшла до мене.
— Дякую, що прийшла.
— Вітаю, — я всміхнулася. — Він здається хорошим.
Настя кивнула, і раптом її очі наповнилися слізьми.
— Той, перший… Денис… — вона зітхнула. — Він пішов, коли дізнався, що у мене немає власної квартири.
Я мовчала.
— Мені тоді було так важко, Віро. Здавалося, я не витримаю. А потім… — вона витерла сльозу. — Потім я зрозуміла, що ти мала рацію. Любов не купують. І тоді я познайомилася з Михайлом. Ми орендуємо квартиру разом. Платимо навпіл. Я влаштувалася на роботу у рекламне агентство — уявляєш, у мене талант до SMM! — вона засміялася крізь сльози. — Я ж усе життя думала, що мені нічого не потрібно, крім чоловіка. А виявилося, я можу сама. Як ти.
Я обійняла сестру.
— Я пишаюся тобою.
— А я сердилася на тебе. Дуже. Але тепер розумію — ти мене врятувала. Якби не ти, я б вийшла за Дениса. За людину, якій я була потрібна лише з квартирою. А Михайло… він любить мене. Просто мене.
Мама підійшла до нас наприкінці вечора. Стояла поруч мовчки, потім сказала:
— Може, я була неправа.
Не вибачення. Але для мами — це вже прорив.
— Може, — я знизала плечима.
— Я ж хотіла як краще. Для неї.
— Знаю, мамо.
Ми помовчали. Потім вона незграбно обійняла мене.
— Ти все ж розумна, — сказала вона.
— Це ж я в тебе, — усміхнулася я.
Мама хмикнула, але теж усміхнулася.
Додому я поверталася пізно. Відчинила двері своєї квартири й увімкнула світло. Чайник. Диван. Книжкова полиця. Моє життя. Мій простір. Моя територія.
Я зварила каву й сіла біля вікна. Внизу горіли ліхтарі. Десь там — мама з Настею, які поверталися з весілля. Десь там вирувало життя — складне, заплутане, важке. А тут, у цих сорока квадратних метрах, була я. Сильна не тому, що мушу бути опорою для когось. А тому, що обрала бути сильною для себе. І це було головне.
Я допила каву й підійшла до шафи. На полиці стояла бабусина фотографія у рамці. Я взяла її, обережно протерла скло й поставила на тумбочку біля ліжка.
— Дякую, бабусю, — прошепотіла я. — За все.
У квартирі було тихо. Спокійно. Я вдома.
