— Квартиру забирай. Тільки більше не з’являйся житті мого сина! — обурилася свекруха.
Марина взагалі не планувала йти на корпоратив Насті. Хотіла залишитися вдома, подивитися серіал, виспатися нарешті. Але подруга благала, що відмовити було неможливо.
— Ну будь ласка! Там будуть самі колеги, все дуже сумно. Хоч ти склади мені компанію.
Марина зітхнула і погодилася.
Ресторан обрали пристойний, не з дешевих. Людей багато, музика гучна, офіціанти снували між столами. Марина сиділа поруч із Настею, пила якийсь напій і думала, коли можна буде тихенько втекти. І саме тоді до їхнього столика підійшов чоловік.
— Дівчата, можна приєднатися? — усмішка відкрита, карі очі, трохи хвилясте волосся. — Чи ви зайняті світською бесідою?
Настя засміялася.
— Сідай, Денисе. Це моя подруга Марина.
Денис простяг руку — тепла, впевнена долоня.
— Дуже приємно.
Розмова зав’язалася легко. Денис працював менеджером, займався закупівлями. Розповідав кумедні історії про постачальників, умів слухати, ставив питання. Марина раптом помітила, що їй зовсім не хочеться йти з корпоративу. Наприкінці вечора обмінялися номерами.
Наступного дня він написав: «Як щодо кави?» Вони почали зустрічатися. Щовихідних — кіно, кав’ярня, прогулянка набережною. Денис був приємним, легким у спілкуванні. Жінка закохалася непомітно навіть для себе.
За пів року Денис переїхав до неї. Орендована однокімнатна квартира на околиці, пошарпані меблі, двадцять п’ять квадратів — але затишно. Марина працювала у банку, менеджер середньої ланки, отримувала непогано, але більше за Дениса. Жінка вірила, що в ньому є потенціал. Надсилала вакансії, пропонувала курси:
— Денисе, подивися: менеджер із ключових клієнтів, оклад — вище за мою зарплату, плюс бонуси.
Він навіть не відривав погляду від телефона:
— Дякую, подивлюсь.
Але не дивився.
— Може, запишешся на курси? З продажів, наприклад, або з переговорів?
— Марино, мені й так нормально. Не хочу щось змінювати.
Вона відступала. Не хотіла наполягати, адже у кожного свій шлях, свій темп.
Через рік спільного життя жінка сама запропонувала одружитися. Денис погодився спокійно, без особливого ентузіазму, але й без спротиву.
— А чому б і ні?
Весілля зробили скроме — РАЦС, фотограф, кафе на десять людей. Її батьки, його мама, кілька друзів. Торт, напої, тости. Увечері повернулися в орендовану квартиру, сміялися, будували плани.
— Через пару років купимо власне житло, — мрійливо сказала Марина.
— Ага, — кивнув Денис.
Вона почала відкладати гроші: склала фінансовий план, відкрила окрему картку для заощаджень. Щомісяця — по двадцять тисяч гривень, іноді більше. Денис додавав по десять, коли виходило.
Через три роки Марина прийняла рішення. Продала бабусину дачу — шість соток за містом. Виручила невеликі гроші. Додала ще свої накопичення. Якраз достатньо вийшло на перший внесок і навіть залишалося трохи на меблі.
Знайшли двокімнатну квартиру у новобудові: шостий поверх, світла, з вікнами на південь. Денис доклав свої гроші.
— Оформимо на двох? — запитала Марина.
— Звичайно, — погодився Денис. — Ми ж сім’я.
Оформили у спільну власність — п’ятдесят на п’ятдесят. Марині це здавалося справедливим. Ремонт робили самі. Щовихідних тягали мішки зі штукатуркою, клеїли шпалери, фарбували стіни. Денис допомагав охоче. Марина тішилася: ось воно — їхнє спільне гніздечко.
В’їхали восени. Меблі збирали цілий тиждень — шафи, диван, стіл. Жінка стояла посеред вітальні, обіймала чоловіка й думала, що щасливіша ніколи не була. Жили молодяти спокійно: робота, дім, іноді кіно. Марина отримала підвищення, тепер керувала невеликим відділом — зарплата зросла. Денис усе ще працював менеджером на ту саму зарплату. Тільки все зруйнувалося несподівано.
Якось Денис прийшов і заявив, що звільнився. Сказав тільки, що усюди або платять копійки, або вимагають багато.
— Може, тимчасово погодишся на меншу зарплату? — обережно запропонувала жінка. — Поки не знайдеш щось краще?
— Я не збираюся працювати за копійки. У мене сім років досвіду.
Марина промовчала.
Минуло три тижні. Потім чотири. Денис перестав відгукуватися на вакансії. Цілими днями лежав на дивані з телефоном у руках, гортав соцмережі, дивився відео, не виходив з дому.
— Денисе, ходімо прогуляємось, — намагалася його підняти Марина. — На вулиці гарна погода, свіже повітря.
— Не хочу.
— Може, поїдемо до твоєї мами? Давно не бачилися.
— Потім.
— Хочеш, я допоможу з резюме? Можна трохи підкоригувати…
— Марина, мені не до того.
Минув місяць. Марина тягнула все сама — квартиру, комунальні, продукти. Її зарплати вистачало, проте жінка не могла відкласти гроші, як раніше. Жінка вже пожалкувала, що оформила квартиру на двох, адже думала, що цим заохотить чоловіка заробляти більше, але так не сталося. Вона роздрукувала список вакансій, поклала на стіл.
— Подивись, будь ласка. Тут нормальні компанії, зарплати хороші.
Денис зім’яв папір і викинув у смітник.
— Не треба мені вказувати, що робити.
Марина стисла губи. Мовчки зібрала крихти з кухонного столу й пішла у спальню.
Минуло два місяці. Вона зателефонувала колишньому одногрупнику Ігорю, який мав власну фірму.
— У тебе, випадково, немає вакансії менеджера?
— Є, якраз шукаємо. А що?
— Чоловік роботу шукає. Сім років досвіду, комунікабельний, відповідальний.
— Надішли резюме, гляну.
Наступного дня Ігор передзвонив:
— Можу взяти. Нехай приїде на співбесіду. Формальність, але треба.
Марина зраділа, кинулась розповісти Денису:
— У мене гарна новина! Ігор погодився тебе взяти. Тридцять тисяч гривень і бонуси за результат.
Денис навіть не відірвав погляду від телефону.
— Не хочу працювати у твоїх знайомих.
— Чому?
— Бо це для мене непристойно. Ти мене влаштовуєш по знайомству, наче я сам не здатен.
— Денисе, яка різниця? Робота ж потрібна. Гроші потрібні.
— Я сказав — не хочу!
Марина пішла у спальню. Сіла на край ліжка. Обличчя було порожнє — без сліз, лише тиша.
Минуло три місяці. Гроші закінчилися. Довелося попросити у батьків у борг, щоб закрити кредит за квартиру. Мама нічого не питала, просто перевела.
Одного вечора Марина дочекалася, поки Денис доїсть вечерю, і сказала спокійно:
— Нам треба поговорити.
— Про що?
— Про гроші. Моя зарплата не витягує. Я витрачаю більше грошей на проїзд, комуналка подорожчала, продукти. Ми ще ремонт не доробили і я моєї зарплати не вистачає, щоб облаштувати цю квартиру.
— І що ти пропонуєш?
— Влаштуйся хоч кудись тимчасово. Кур’єром, водієм, продавцем — аби щось. Поки не знайдеш роботу за фахом.
Обличчя Дениса перекосилося.
— Кур’єром? Серйозно?
— Денисе, у нас немає грошей. Я беру у борг у своїх батьків.
— І хто в цьому винен? — голос зірвався. — Хто змусив мене купити цю квартиру? Хто пиляє без кінця зі своїми курсами і порадами?
— Що ти зараз сказав?
— Ти! — він різко піднявся. — Ти завжди все контролюєш! Кажеш, що мені робити, куди йти, як жити! Я не можу з тобою жити!
— Я намагалася допомогти…
— Допомогти? — Денис розсміявся. — Через тебе я нічого не можу! Через тебе я ніхто!
— Я три місяці тягну все сама! Плачу за квартиру, за їжу, за комуналку! А ти лежиш на дивані й дорікаєш мені! — не витримала жінка.
— Бо це правда! — крикнув Денис, схопив куртку. — Мені треба піти. Не можу більше на тебе дивитися.
Двері грюкнули. Тиша впала важкою стіною. Перший день — тиша. Другий. Третій. Денис не відповідав на дзвінки, не читав повідомлень. Марина металася по квартирі, телефонувала його друзям — ніхто нічого не знав. Або не хотів казати.
На третій день вона поїхала до свекрухи. Галина Петрівна відчинила двері майже одразу — суворе обличчя, погляд холодний.
— Денис у вас? — запитала жінка.
— У мене.
— Можна поговорити?
— Не можна.
— Чому?
— Бо Денис подасть на розлучення, — спокійно, навіть зневажливо відповіла свекруха. — І бачити тебе не хоче.
Марина не відразу зрозуміла.
— Як це — на розлучення?
— Квартиру забирай, — Галина Петрівна вимовила це, наче вирок. — Тільки більше не з’являйся в житті мого сина.
— Але ж… ми можемо все обговорити…
— Ти його знищила! — зірвалася свекруха. — Своїм контролем, своїми амбіціями! Не дала йому стати чоловіком!
— Я три місяці все тягнула одна! — вигукнула Марина. — Він лежав без діла, а я мовчала й підтримувала!
— Ври більше! — Галина Петрівна зробила крок ближче. — Денис мені все розповів. Як ти пиляла його, ображала, змушувала відчувати себе нікчемою!
— Це неправда!
— Правда! І тепер забирайся з нашого життя!
Двері грюкнули просто перед обличчям. Марина стояла на сходах, мов приросла до місця. Сльози текли самі собою. Вона навіть не витирала їх. Додому їхала, наче крізь туман. Зайшла в квартиру, впала на ліжко. Лежала й дивилася в стелю. Не плакала більше. Просто лежала.
Через тиждень прийшло повідомлення від Дениса: «Я подав на розлучення. Не шукай мене. Квартира твоя, я не претендую». Марина перечитала кілька разів. Написала: «Чому?» — стерла. Потім: «Давай поговоримо?» — знову стерла. І надіслала лише: «Добре».
Через місяць розлучення оформили. Денис не прийшов у суд — прислав адвоката. Квартиру справді залишили Марині. Без претензій, без пояснень.
Перші дні після розлучення Марина майже не вставала з ліжка. Світ зменшився до стелі, ковдри й годинникового цокоту. Вона дивилася в одну точку, поки не починало боліти тіло, потім переверталася на інший бік і знову завмирала. Телефон мовчав. Друзі не писали — мабуть, не знали, що сказати. А Настя телефонувала щовечора.
— Марино, ти їла сьогодні?
— Не пам’ятаю.
— Я зараз приїду.
— Не треба.
— Ти точно не їла, — відповідала Настя і вже через пів години стояла біля дверей з контейнером супу.
Так минув тиждень. Потім два. Одного ранку Марина все-таки підвелася — не тому, що стало легше, а тому що більше не могла лежати. Вимила посуд, відчинила вікно. Увійшло холодне повітря, свіже, трохи пахло листям. І вперше за довгий час їй здалося, що можна просто вдихнути — без тиску на серці.
На роботі колеги не питали нічого. Марина відповідала коротко, працювала зосереджено. Коли хтось жартував, вона всміхалася — спершу напружено, потім майже щиро. Настя одного дня сказала:
— Поїхали до Ігоря. Він святкує день народження.
— Я не хочу.
— Хочеш. Ти просто боїшся вийти з дому не як «дружина», а як ти сама.
І Марина поїхала. Ігор зустрів її біля дверей, усміхнений, трохи розгублений.
— Радий бачити. Ти схудла. Але гарно виглядаєш.
— Дякую, — сказала вона просто.
Того вечора вона вперше за довгий час сміялася. Не голосно — тихо, коротко, але щиро. Додому їхала пізно, у маршрутці дивилася у вікно — ліхтарі миготіли, і в кожному відбивалася тиха, майже нова вона. Наступного тижня Ігор написав. Потім подзвонив. Вони кілька разів пили каву після роботи. Говорили про все — про книги, про фільми, про дитинство. Марина ловила себе на тому, що слухає йому сміх, і їй спокійно.
Якось він сказав:
— Я не знаю, що між нами буде. Але ти — дуже сильна. І дуже тепла. Я давно не зустрічав таких жінок.
Вона усміхнулася.
— Я теж не знаю, що буде. Але вперше не боюся цього не знати.
Вдома, роздягнувшись, вона подивилася у дзеркало. Обличчя трохи змарніле, але очі живі. І їй здалося, що життя знову має сенс — простий, спокійний і справжній.
