Кирило дивився на них широко розплющеними очима. У горлі стояв комок.
— Навіщо я вам? Я ж… я ж чужий. І машину зламав.
— Ти не чужий, — Олег стиснув його руку. — Ти наш син, якщо погодишся.
Чи знаєш, що відчуває дитина, коли всі навколо йдуть додому, а вона залишається? Коли кожен день дивишся, як інші діти зникають в обіймах чужих дорослих, а тебе ніхто не обирає? Кирило знав це відчуття занадто добре. Йому було всього 5 років, але він уже розумів головне. Є діти, яких забирають, і є ті, хто залишається.
Кирило був з других. Він не пам’ятав іншого життя, крім стін притулку, де все було спільним: іграшки, одяг, ліжка, навіть вихователі. Нічого свого. Нічого лише його. Кожного тижня хтось із дітей збирав речі й від’їжджав. Спочатку це була Вероніка, тиха дівчинка з косичками. Потім Максим, галасливий хлопчисько, який штовхався в черзі за кашею. Потім Поліна, потім Єгор. Кирило проводжав поглядом і не розумів, чому не його, що в ньому не так, чому ніхто не хоче взяти саме його.
Одного разу він набрався сміливості і спитав у Олени Сергіївни, виховательки з втомленими очима й м’якими руками.
— А де Вероніка?
— Додому поїхала, до нової мами й тата, — відповіла вона, розливаючи молоко по кружках.
Кирило помовчав, потім спитав тихіше:
— А що таке мама й тато?
Олена Сергіївна присіла навпочіпки, подивилася йому в очі й повільно промовила:
— Це ті, хто любить тебе просто так. Хто чекає тебе завжди, хто обіймає, коли страшно, і цілує, коли боляче.
— А в мене є мама й тато?
Вихователька зітхнула, погладила його по голові й нічого не відповіла. Просто встала й пішла наливати молоко далі. З того дня Кирило більше не задавав таких питань. Він зрозумів: якщо тобі не відповідають, значить, відповіді немає. Значить, у нього нікого немає.
Все змінилося, коли в групу повернулася Даша. Даша була його ровесницею, веселою дівчинкою з вічно розторошеним волоссям. Але того дня вона виглядала по-іншому. На ній була нова рожева сукня, волосся заплетене в акуратні коси, у руках велика лялька зі справжнім волоссям. Діти обступили її. Усі хотіли поторкати ляльку, почути, де вона була. Даша розповідала захоплено про парк атракціонів, де вона каталася на каруселі, про кафе, де їй купили морозиво у вафельному стаканчику, про величезний магазин іграшок, де можна було вибрати все, що захочеш.
Кирило стояв осторонь і слухав. Всередині щось стискалося й боліло. Він заздрив не ляльці й не морозиву. Він заздрив тому, що Дашу хтось обрав.
Через три дні Даша поїхала назавжди. Приїхали її нові батьки, висока жінка в окулярах і чоловік з добрими очима. Вони забрали її, і більше Даша не повернулася. Кирило сидів на підвіконні й дивився у вікно, як машина від’їжджає. Сльози самі покотилися по щоках. Він втерся рукавом і подумав: “Мабуть, я поганий. Мабуть, тому мене ніхто не забирає”.
Але одного разу все змінилося. Це трапилося у звичайний четвер. Кирило сидів на підлозі в ігровій кімнаті й складав із кубиків вежу. Увійшла Олена Сергіївна, покликала його і простягнула чистую сорочку й нові штани.
— Переодягайся, Кирюша, до тебе прийдуть гості.
Він завмер.
— До мене? Хто?
— Зараз дізнаєшся. Швидше, не змушуй їх чекати.
Кирило одягнувся тремтячими руками. Серце билося так сильно, що, здавалося, зараз вистрибне. Гості до нього. Може, це ті самі мама й тато? Олена Сергіївна взяла його за руку й повела довгим коридором у кімнату для зустрічей.
Там за столом сиділи двоє дорослих. Чоловік був високий, широкоплечий, з короткою темною бородою. Жінка маленька, тендітна, з величезними каріми очима й довгим чорним волоссям. Від неї пахло чимось солодким і теплим, як пиріжками з їдальні у свята.
Кирило завмер біля дверей. Жінка усміхнулася й м’яко сказала:
— Здоровенькі були, мене звати Віра, а це Олег. А тебе як звати?
— Кирило, — ледве чутно відповів він.
— Дуже приємно, Кириле. Ми чули, що ти вмієш малювати машини. Це правда?
Він невпевнено кивнув. Олег нахилився вперед, спершись ліктями об стіл.
— Нам дуже потрібна твоя допомога. Ми хочемо подарувати картину з машиною одній людині, а самі малювати не вміємо. Допоможеш?
Кирило кивнув знову, уже впевненіше. Олег встав, підійшов до сумки, що стояла біля стіни, і дістав звідти великий пакет. З нього він вийняв новенький альбом для малювання, коробку кольорових олівців і величезну модель гоночної машини. Машина була яскраво-червоною, з чорними смугами по боках, з блискучими колесами й дверима, які відчинялися. Кирило зітхнув. Таких машин він бачив тільки на картинках у старих журналах, що лежали в ігровій кімнаті.
— Тобі подобається? — запитала Віра, дивлячись на нього з усмішкою.
— Дуже, — видихнув Кирило.
— Тоді забирай машину, альбом, олівці, помалюєш її для нас. А зараз давай просто поговоримо. Розкажи, що тобі подобається робити.
Наступна година промайнула непомітно. Кирило розповідав про ігри в дворі, про те, як вони з хлопцями будували фортецю зі снігу взимку, про книжку з динозаврами, яку йому читала Олена Сергіївна. Віра весь час тримала його за руку, а Олег гладив по голові, і від цього всередині ставало тепло й спокійно.
Коли прийшов час іти, Олег потиснув Кирилу руку, як дорослому, і сказав:
— Ми повернемося через тиждень. Встигнеш намалювати?
— Так, — серйозно відповів Кирило. — А ви справді приїдете?
Віра присіла перед ним, обняла міцно-міцно й прошепотіла:
— Обіцяю.
Кирило помітив, що її очі блищать, наче вона зараз заплаче, але вона тільки усміхнулася й поцілувала його в маківку.
Коли вони пішли, Кирило схопив пакет з машиною й побіг у спальню. Він дістав модель з коробки й почав розглядати. Колеса крутилися, двері відчинялися, капот піднімався, показуючи крихітний двигун усередині. Це було чарівність. Він відкрив альбом, взяв олівець і почав малювати.
Але тут у кімнату ввірвалася юрба старших хлопчаків. Попереду йшов Гришка, десятирічний здоровенний хлопчина, який завжди відбирав у молодших все, що йому подобалось.
— О, подивіться-но, — протягнув Гришка, побачивши машину. — А звідки в тебе така?
— Мені дали, — швидко відповів Кирило, притискаючи машину до себе. — Вона моя, мені її тільки подивитися дали.
— Ясно. Значить, спільне.
Гришка вихопив машину з рук Кирила й почав підкидати її вгору, ловлячи однією рукою.
— Віддай! — закричав Кирило, кидаючись до нього. — Вона не моя, мені її намалювати треба було.
— Все тут спільне, малий, забув? — засміявся Гришка.
Кирило вчепився в машину, намагаючись вирвати. Гришка тягнув у інший бік. Роздався хрускіт, і в руках Кирила залишилося тільки відірване колесо. Решта машини впала на підлогу. Від удару відвалилася дверцята. Кирило завмер, дивлячись на уламки. Потім щось зламалося всередині нього самого. Він кинувся на Гришку. Гришка відштовхнув його. Кирило впав.
Прибігла Олена Сергіївна, відвела його в медпункт. Весь цей час Кирило мовчав. Він не плакав, просто дивився в одну точку.
— Ти ж знаєш, що іграшки у нас спільні, — втомлено сказала вихователька.
— Це не іграшка, — глухо відповів Кирило. — Мені її намалювати треба було для Віри й Олега.
Олена Сергіївна подивилася на нього довгим поглядом, потім зітхнула.
— Ну, значить, доведеться малювати так.
Кирило повернувся в кімнату, зібрав уламки машини, спробував приставити колесо й дверцята, ледве закріпив їх скотчем, притулив до стінки й почав малювати. Він малював кожен вечір. Спочатку виходило погано, машина була кривою, колеса різного розміру, але він не здавався. Малював знову й знову. Один малюнок, другий, третій. До кінця тижня весь альбом був заповнений машинами.
Кожного дня Кирило питав у Олени Сергіївни:
— Вони скоро приїдуть?
І щоразу вона відповідала:
— Скоро, потерпи.
Але тиждень минув. Потім минуло ще два дні. Віра й Олег не приїжджали. На восьмий день Кирило підійшов до виховательки й запитав тремтячим голосом:
— Вони не приїдуть?
— Так, — Олена Сергіївна не дивилася йому в очі. — Мабуть, ні, Кирюша. Буває так. Люди передумають.
Кирило пішов у спальню, ліг на ліжко обличчям до стіни й заплакав. Він плакав довго, беззвучно, щоб ніхто не почув. Він думав, це через те, що зламав машину. Віра й Олег дізналися й більше не хочуть його бачити. Тієї ночі він майже не спав. Але вранці трапилося диво. Те, що сталося далі, перевернуло все його життя.
У спальню увійшла Олена Сергіївна з усмішкою до вух.
— Кириле, вставай, одягайся швидше. До тебе прийшли.
— Хто? — не повірив він.
— Побачиш, швидко.
Кирило одягнувся за хвилину, схопив альбом із малюнками й зламану машину. Серце калатало, руки тремтіли. Він увійшов у кімнату для зустрічей і побачив їх. Віра й Олег сиділи за столом, і на обличчі у обох були винуваті усмішки.
— Пробач нас, Кирюша, — першою заговорила Віра. — Ми затрималися, у нас були проблеми з документами, але ми обіцяли повернутися, і ось ми тут.
Кирило мовчав, потім повільно підійшов, простягнув Олегу зламану машину й ледь чутно сказав:
— Пробачте, я не спеціально. Я намагався її зберегти, але один хлопчик відібрав, і вона зламалася. Я справді не хотів.
Олег взяв машину, подивився на неї, потім на Кирила й раптом засміявся тепло, добродушно.
— Кирюшу, та це ж твоя машина. Ми тобі її подарували. Ти можеш робити з нею все, що захочеш. Не переживай, я її полагоджу.
— А ось малюнки, — Кирило простягнув альбом. Олег відкрив, почав гортати. На його обличчі з’явилося здивування, потім захоплення.
— Віро, подивися, він цілий альбом намалював. Кириле, ти справжній художник.
— Правда? — запитав невпевнено хлопчик.
— Правда, — кивнула Віра й витерла очі долонею.
Кирило помітив сльози.
— Чому ти плачеш?
— Бо ти молодець, і ми дуже раді тебе бачити.
Олег встав, присів навпочіпки перед Кирилом.
— Слухай, ми тут подумали, може, ти захочеш поїхати сьогодні з нами погуляти, сходити в парк чи в цирк, чи куди захочеш?
Кирило кивнув так швидко, що мало не впав.
— Хочу.
Вони поїхали у великий парк з атракціонами. Кирило катався на каруселі, їв цукрову вату, дивився, як клоуни показують фокуси. Віра тримала його за руку весь час, а Олег саджав на плечі, щоб він краще бачив. Кирило був щасливий, але в глибині душі боявся, раптом це все закінчиться, і його знову повернуть у притулок. Але Олег і Віра, здавалося, читали його думки.
Коли вони сіли на лавку відпочити, Віра нахилилася до Кирила й запитала:
— Тобі подобається з нами?
— Дуже, — чесно відповів він.
— А хочеш приїхати до нас додому, подивитися, де ми живемо?
Кирило завмер, кивнув. Вони поїхали на машині через усе місто. Кирило дивився у вікно, боячись пропустити хоч щось. Коли вони приїхали, він вийшов із машини й завмер перед великим будинком.
— Тут ви живете?
— Так. Ходімо, покажемо.
Квартира була світлою, теплою, пахла пирогами. Олег провів Кирила по кімнатах. Кухня, вітальня, спальня. А потім відчинив двері ще в одну кімнату. І Кирило зітхнув. Стіни були пофарбовані в блакитний колір. На них наліпки з машинами й літаками. Біля вікна стояло ліжко, схоже на гоночний болід. В куті величезний стелаж з іграшками. На столі нові альбоми, фарби, олівці.
— Хто… хто тут живе? — прошепотів Кирило.
Олег і Віра сіли на підлогу, взяли його за руки з двох боків.
— Ми дуже хочемо, щоб тут жив ти, — тихо сказала Віра. — Це буде твоя кімната, твоє ліжко, твої іграшки. Якщо ти захочеш, ти можеш залишитися з нами назавжди.
Кирило дивився на них широко розплющеними очима. У горлі стояв комок.
— Навіщо я вам? Я ж… я ж чужий. І машину зламав.
— Ти не чужий, — Олег стиснув його руку. — Ти наш син, якщо погодишся.
Сльози пішли самі. Кирило кивав, не в силах вимовити ні слова. Віра обняла його, притиснула до себе, гладила по голові. Олег обняв їх обох, і Кирило зрозумів: ось воно, те саме відчуття, коли тебе обирають, коли ти потрібен, коли ти не один. Він знайшов свою родину.
Через місяць він остаточно переїхав до Віри й Олега. Олена Сергіївна плакала, коли прощалася з ним. Але це були сльози радості.
Кирило часто згадував той день, коли зламав машину. Згадував, як боявся, що його не візьмуть. Але тепер він знав: справжні батьки люблять не за ідеальність. Вони люблять просто так. Навіть коли ти щось зламав, навіть коли ти боїшся, навіть коли думаєш, що ти нікому не потрібен. А зламану червону машину Олег полагодив. Вона досі стоїть на полиці в кімнаті Кирила, і щоразу, дивлячись на неї, він усміхається, бо ця машина не просто іграшка. Це пам’ять про той день, коли він зрозумів: його обрали, і він більше ніколи не буде самотнім.
