У неділю Лариса з Кирилом поїхали закупитися продуктами. Жінка, як завжди, заздалегідь склала список — вона любила, коли все чітко й упорядковано. Тому швидко пройшовшись між рядами супермаркету, вона набрала все необхідне. Кирило ж додав у кошик рибу й три пачки чипсів.
Біля каси він раптом кашлянув і, трохи невпевнено, промовив:
— Тут така справа, Ларисо, розрахуйся, будь ласка, сама. Моя картка порожня.
— Порожня? — здивувалася Лариса. — Але ж учора ти казав, що маєш сорок тисяч гривень! Куди ж вони поділися за добу?
— Розумієш, сьогодні подзвонила Анна. Вона пішла від чоловіка. У доньки зараз великі проблеми, тому я переказав їй усі гроші.
— Дивно, — відповіла Лариса, примружившись. — А чому ж Анна не повернулася до матері? Твоя колишня дружина живе сама, у трикімнатній квартирі. До того ж Анна там прописана.
— Ларисо, ти ж знаєш, у моєї колишньої тепер новий наречений, — почав виправдовуватись Кирило. — Він молодший за неї на вісім років. Можеш уявити, як би вона «зраділа», якби Анна раптом оселилася з ними під одним дахом…
— Зрозуміло, — сухо кинула Лариса.
Коли підійшла їхня черга, жінка спокійно дістала з кошика рибу та три пачки чипсів і звернулася до касирки:
— Дівчино, пробачте, будь ласка, ми це брати не будемо.
Розплатилася за решту покупок і, не сказавши ні слова, покотила візок до стоянки. Кирило мовчки плентайся позаду, опустивши голову. Вийшовши з магазину, він нарешті заговорив:
— Навіщо ти мене так образила? Взяла й показово виклала те, що я хотів купити для себе!
— Якщо хотів купити — купуй, — спокійно відповіла жінка. — Але я не збираюся платити за те, чого не хочу бачити у своїй квартирі. Бо після тієї риби ти ляжеш на диван, увімкнеш телевізор, і по хаті стоятиме запах смаженої риби, а крихти від чипсів — і на дивані, і на підлозі. І потім буде запах, як у дешевій забігайлівці.
— Зрозуміло… Ну тоді залиш мене ще й без вечері, — кинув Кирило.
— О, гарна ідея, — спокійно відповіла Лариса. — Подумати треба над цим.
— Ти сердишся на мене? — спитав він уже тихіше.
— А ти як думаєш? — підняла на нього погляд Лариса. — Як я бачу, ви з усіма дуже зручно влаштувалися. Твоїй доньці двадцять сім років, після університету вона жодного дня не працювала, зате тричі виходила заміж. Двічі ти оплачував весілля. І ось тепер вона пішла від третього чоловіка — або, швидше, він її виставив. І замість того, щоб повернутися додому до матері, вона просить у тебе гроші на оренду квартири. Бо твоя колишня вирішила, що їй час «влаштовувати особисте життя», і дочка їй лише заважатиме. Отже, твоя донька й твоя колишня — обидві чудово влаштувались. А в тебе — порожня картка, навіть на продукти немає. І найцікавіше, що за все це чомусь маю платити я.
Жінка зітхнула й додала:
— І все це три роки, Кириле. Три роки ми живемо разом, і все повторюється, тільки у різних варіаціях.
— Ну, люба, увійди у моє становище, — спробував він пом’якшити. — Треба трохи потерпіти…
— Анна обіцяла, що незабаром влаштується на роботу. Вона вже розіслала резюме, — намагався пом’якшити ситуацію чоловік. — У пристойні компанії відправила, там гарна зарплата.
— Слухай, Кириле, невже ти сам у це віриш? — спокійно, але твердо сказала Лариса. — Ну хто її візьме, якщо вона жодного дня не працювала? Їй треба починати з будь-якої роботи, набиратися досвіду.
— Як це — з будь-якої? — обурився чоловік. — Вона ж із вищою освітою!
— І що з того? — не витримала Лариса. — Коли до нас приходять люди влаштовуватися, наша Галина Михайлівна швиденько переглядає документи й одразу питає: «А що ви реально вмієте?» Жодна фірма не буде вчити людину тому, чого вона мала навчитися в університеті. Роботодавцю потрібен готовий спеціаліст із досвідом. Твоїй дочці треба знайти маленьку скромну компанію, погодитись на невелику зарплату й просто працювати — день за днем, поки не набереться досвіду. А вже потім думати про відомі компанії.
Кирило зітхнув і з нотками образи відповів:
— Цікаво, ти мене повчаєш, а своїй доньці щомісяця гроші переказуєш.
— Це зовсім інше, — спокійно сказала Лариса. — Моїй доньці щойно виповнилося вісімнадцять років. Вона навчається в університеті на бюджеті, здала дві сесії на відмінно, має підвищену стипендію й отримує гроші від батька. А я їй переказую всього п’ять тисяч гривень на місяць. Це ж не так багато. До того ж Аріна хотіла підробляти, але я її переконала — хоча б перші два курси потрібно присвятити навчанню.
Через п’ять днів Лариса з Аріною збиралися їхати до Польщі, провідати родичів. Поїздка була запланована давно: готель і квитки оплачені ще кілька місяців тому. Кирило залишався вдома.
Перед подорожжю Лариса з донькою заїхали у магазини: вибрали одяг та гостинці. Нарешті валізи були зібрані, і вони викликали таксі. Аріна першою спустилася вниз.
Кирило вийшов провести Ларису до ліфта.
— Послухай, — почав він нерішуче, — може, залишиш мені трохи грошей? У мене ж на картці порожньо, а зарплата тільки через одинадцять днів…
— Тобі слід було сказати про це раніше, — холодно відповіла Лариса. — Внизу чекає таксі, ми їдемо на вокзал. Якби ти попередив кілька днів тому — можна було б щось придумати. А зараз у мене все розплановано. І, вибач, але я не збираюся економити на відпочинку лише через те, що ти не вмієш керувати власними грошима. Спробуй вирішити це сам. Вибач, я поспішаю.
Настрій у Лариси був зіпсований. І в таксі, і у потязі вона знову і знову прокручувала цю розмову у голові. Так, їй було шкода Кирила. Але з іншого боку — він сам винен. Адже зарплати у них були однакові.
Коли Кирило переїхав до дружини, він якось дуже хитро переклав усі побутові й фінансові справи на плечі Лариси. За комуналку довелося платити їй. Чоловік жодного разу навіть не поцікавився, скільки це коштує. Тоді Аріна ще вчилася у школі й жила разом із матір’ю та Кирилом. Лариса тоді не підіймала цю тему. Але коли донька вступила до вишу й поїхала, вона обережно запитала у чоловіка, чи не міг би він узяти на себе хоча б частину комунальних платежів. Той погодився.
Чотири місяці поспіль Ларисі доводилося нагадувати йому, що час платити за квартиру. І кожного разу це було неприємно — здавалося, ніби вона випрошує у нього гроші. Тоді жінка вирішила діяти інакше: коли Кирило сидів за комп’ютером, вона просто клала рахунки на стіл. Він переглядав їх і переводив їй на картку половину суми.
З продуктами Лариса вчинила так само. Звісно, найчастіше купувала все сама, але приблизно двічі на місяць скидала Кирилу у повідомлення список, що саме потрібно придбати. Іноді вони ходили у магазин разом — тоді Лариса просила його оплатити покупки. Він не заперечував, оплачував спокійно.
Але два роки тому в їхньому житті знову з’явилася його донечка Анна. На той час вона розлучилася з першим чоловіком і повернулася до матері у трикімнатну квартиру. Колишня дружина Кирила не збиралася утримувати дорослу безробітну дочку, тож вони вдвох вирішили зручно влаштуватися коштом колишнього чоловіка. Обидві переконували його, що «тато повинен допомагати своїй дівчинці, якій у житті не щастить».
Кирило почав надсилати їй гроші. Анна ж розповідала, що їй потрібні кошти на додаткові курси, щоб потім знайти високооплачувану роботу. Вона часто телефонувала батькові, скаржилася на життя й плакалася. Казала, що у неї борги. А він наївно вірив і пересилав гроші — які, зрештою, йшли на салони краси, нові сукні та кафе.
Лариса ніколи не контролювала фінанси Кирила і не питала, куди він витрачає свої гроші. І сама перед ним не звітувала — коли потрібно було оплатити Аріні репетитора чи купити сукню на випускний, вона вирішувала все сама. Спільних заощаджень у них не було. Але коли Кирило віддав сто тисяч гривень на весілля Анни, яка виходила заміж удруге, Лариса не витримала й запитала:
— Звідки в тебе такі гроші?
— Це мої накопичення, — відповів він.
— Ти що, віддав їй усе до копійки? — здивувалася Лариса.
— Так. У мене більше нічого немає. Тепер житиму лише на свою зарплату, — зізнався чоловік.
Та й від тієї зарплати майже нічого не залишалося, бо Анна, навіть вдруге вийшовши заміж, не забула звички зазирати у татів гаманець. Вона часто телефонувала й просила грошей, казала, що чоловік обмежує її у витратах і вимагає, щоб вона пішла працювати.
— Знаєш, Анні просто не пощастило з другим чоловіком, — обурювався Кирило. — Він вважає, що жінці достатньо відвідувати салон краси один, максимум два рази на місяць!
— Її чоловік має рацію, — спокійно відповіла Лариса. — Є жінки, які працюють з ранку до ночі, виховують дітей, на собі весь дім. Їм навіть раз на пів року ніколи до салону сходити. Так що твоїй Анні час серйозно взятися за розум і знайти роботу.
Апетити Анни з кожним місяцем зростали, але Кирило продовжував надсилати їй гроші. І виходило так, що в їхній спільний бюджет він вкладав усе менше й менше.
Одного дня Лариса не витримала:
— Щось я не розумію, Кириле, ти що, вирішив влаштувати собі фінансові канікули моїм коштом? Не ображайся, але три місяці поспіль я фактично утримую тебе, дорослого чоловіка. Тебе це взагалі влаштовує? — роздратовано запитала вона.
Кирило опустив очі, тихо перепросив, а наступного дня приніс їй великий букет і запевнив, що більше такого не повториться. Лариса йому повірила. Але не минуло й місяця, як чоловік знову віддав свої останні сорок тисяч гривень своїй Анні — сподіваючись, що, вирушаючи у відпустку з донькою, Лариса переведе йому трохи грошей на карту. Тільки у неї було інше бачення ситуації.
Два тижні Лариса й Аріна насолоджувалися відпочинком з родичами. Вони гуляли містом, відвідували церкви та кав’ярні. Багато спілкувалися. Жінка кілька разів телефонувала Кирилу, цікавилася, як у нього справи. Той завжди відповідав спокійно: «Усе добре, не хвилюйся».
Але коли через два тижні Лариса повернулася додому, то побачила, що речей Кирила немає. На столі лежала записка. «Я ніколи не думав, що ти така. Не очікував, що наші стосунки закінчаться через гроші».
Аріні стало шкода маму.
— Мамусю, ти дуже засмутилася? — запитала вона.
Лариса усміхнулася.
— Знаєш, доню, спершу — так, мені було прикро. А от зараз я впевнена, що він вчинив правильно. У нас із ним усе одно не було б майбутнього.
Вона сказала це спокійно, навіть трохи з полегшенням. Бо, мабуть, у житті кожної жінки настає момент, коли розлучення — це не втрата, а звільнення.
