Нового директора вона не впізнала, а вони ж і зустрічалися багато років тому.
Хтось важко зітхнув на нараді.
— Мені було приємно з вами працювати, але з цього тижня у вас буде інше керівництво. Зараз ніяких подробиць розповідати не буду. Збережу інтригу, — промовила директор, що йде, Марта Василівна.
Світлана Петрівна розуміла: з приходом нового начальства все може змінитися. Цілком можливо, що новому боссу захочеться оновити офісний склад. Не варто переживати раніше часу. Нове керівництво ще тільки входитиме в курс справи.
— На даний момент ніяких скорочень не планується, — ніби прочитала думки Світлани, Марта Василівна. — Але поки я ще тут, чекаю від вас квартальний звіт, — проговорила вона й ледве помітно усміхнулася.
Світлана Петрівна була жінкою з непростою долею. Рано осиротіла, виховувала її двоюрідна тітка. З дитинства серйозна і цілеспрямована. З червоним дипломом вступила до інституту. Здавалося, що все в неї продумано наперед, але життя пішло за іншим сценарієм.
Ще студенткою, Світлана Петрівна поїхала на практику до Франції, де розташовувався один з великих філіалів. Там вона зустріла Лорана, молодого чоловіка з блакитними очима, веселого й комунікабельного.
Молоді люди щодня зіштовхувалися через роботу, майже одразу сподобалися одне одному. Бабуся Лорана була українкою, грала на фортепіано й співала романси. Вона любила розповідати онукові про свою подорож Європою й про те, як зустріла його діда, через якого багато років тому вона й переїхала до Франції.
Лоран у дитинстві любив гостювати в бабусі й трохи вивчив українську мову. Коли він познайомився зі Світланою, у нього не було проблем у спілкуванні. Він чудово говорив її рідною мовою.
Піддавшись чарам молодого француза, дівчина закохалася. Усю практику вони не відходили одне від одного. І було так добре разом. Коли прийшов час прощатися, Лоран умовляв дівчину залишитися з ним. Вона ж, попри всі ніжні почуття, які до нього відчувала, втекла в останній день, навіть не попрощавшись із коханим, боячись, що він таки переконає її залишитися.
Через час Світлана Петрівна шкодувала, що не обрала любов. Зате на заводі її цінували й поважали. Намагаючись забутися, вона пішла в роботу. Заміж так і не вийшла. Купила власну квартиру в центрі міста й завела кота. Іноді, залишаючись наодинці з собою, жінка роздумувала про те, як би все обернулося, якби вона тоді не втекла, а залишилася.
Згадуючи його добрі люблячі очі, вона усміхалася. А ще вона зберігала його подарунок — невелику фігурку кота, яку колись зробив Лоран із дроту. Його спина була зігнута, а хвіст піднятий догори, і на його кінці було сердечко. Лоран говорив, що є ще один такий кіт, і коли він зі Світланою знову зустрінуться, то подарує його їй, і тоді обидві фігурки в тандемі складуть із двох половинок серця символ їхньої великої любові. Але з того часу минуло багато років.
Світлана Петрівна вже не була тією радісною дівчинкою, як у молодості. Вона майже не усміхалася. Через її сердитий і суворий вигляд багато колег її уникали. Деякі боялися, інші недолюблювали. І особливо так робили молоді співробітниці. Людей до себе Світлана Петрівна практично не підпускала. Вона буквально розчинялася в роботі, присвятивши їй усе своє життя.
З приходом нового керівництва у жінки виникали певні побоювання. Вона сумнівалася, що зможе зберегти свою посаду. Світлана Петрівна не на словах знала, як люблять деякі боси, приходячи на нове місце, оновлювати колектив своїми людьми. Колись так сталося й з її тіткою багато років тому, коли та також працювала на заводі: її скоротили, а наступного дня замість неї на роботу вийшла молода й недосвідчена співробітниця, зате близька з новим директором. От і зараз, згадуючи свою тітку, Світлана Петрівна боялася повторити таку долю.
— Куди ж я тоді піду? Вік уже не той, до пенсії недопрацю, — думала жінка.
Марта Василівна оголосила, що нарада закінчена, і на виході поклала руку на плече Світлані Петрівні. Та ледве помітно усміхнулася й мовчки вийшла.
Підходячи до свого кабінету, вона мало не наступила на маленький згорточок, що жалісливо нявчав і не розумів, в який бік йому йти. Завжди сувора, з холодним поглядом жінка раптом розпливлася в милій усмішці.
— Це ще що таке? — промовила вона й тут же підхопила кошеня під руку. Мале радісно замуркотіло.
— Ходи-но сюди, поки ніхто не побачив. Наллю тобі молока.
Жінка сховала кошеня у велику, містку кишеню халата й попрямувала в бік кухні. У новій бухгалтерії на поверсі була своя кімната з холодильником, куди залишали їжу всі, хто хотів. Тут же стояла кавомашина, чай, цукор і печиво. Час від часу працівники збирали гроші й купували чай, цукор і каву. Світлана Петрівна розчинила дверцята холодильника, дістала пакет молока й уже приготувалася налити його в маленьку пластикову мисочку, як раптом почула чоловічий голос.
— А ви й завжди молоко з мисочки п’єте?
Вона підвела голову й побачила привабливого чоловіка з густою, тронутою сріблом шевелюрою. Вуса й акуратно підстрижена борода надавали йому елегантного вигляду.
— Яке вам діло? — зогризнулася вона й, насупившись, спробувала протиснутися повз. Але з-за пазухи зрадницько визирнула мордочка кошеняти.
— Ого, та у вас тут серйозний і навіть грізний звір, — усміхнувся чоловік. — Олександр, ваш новий логіст. І знаєте, ви не така вже й зла й черства, як говорять.
Світлана Петрівна раптом відчула ніяковість, юркнула до виходу, обережно заштовхуючи кошеня назад у кишеню. Олександр провів її поглядом, у якому грала легка насмішка.
Виходячи з офісу, вона випустила кошеня на землю й налила йому молока. Те, зрозумівши, що від нього вимагають, з подякою взявся за частування. Жінка зі зворушенням спостерігала за ним.
— Доброго ранку! — привіталися дві дівчини з відділу.
Світлана Петрівна лише ковзнула по них байдужим поглядом.
— Фінансовий директор і її прихвостні. Інтриги, амбіції — вище даху, а толку нуль. Розфуфиряться, прийдуть на роботу й цілими днями серіали дивляться або в соцмережах прохолоджуються, створюючи видимість бурхливої діяльності.
— Гримза! — луною віддалося за дверима ліфта.
Звичайно, Світлана Петрівна чула ці слова. Вона лише усміхнулася у відповідь, похитавши головою.
— Нове покоління.
Повернувшись у кабінет, вона дістала з купи паперів звіт, який потрібно було здати ще вчора, й з головою пішла в роботу. Розібратися з усіма справами вдалося ближче до вечора. Чорновий варіант був готовий. Залишалося лише переписати його й віднести на підпис керівництву.
Зітхнувши, головбух поглянула на годинник і вирішила все ж таки піти в їдальню. Зазвичай вона уникала цих походів, вважаючи їх марною тратою часу. Це для молоді. Поїли, побалакали, перекусили, а час летить непомітно. Жінка згадала, як віддала свій бутерброд з ковбасою тому самому кошеняті, що випадково заскочило до виходу, і тепер була змушена йти з усіма в їдальню.
Обравши салат і вже направляючись до вільного столика з підносом, вона почула знайомий чоловічий голос.
— Світлано Петрівно, може, складете мені компанію? — запитав новий співробітник відділу логістики, вказуючи на вільний стілець.
Світлана окинула його суворим поглядом і хотіла вже пройти повз, але Олександр не здавався.
— Будь ласка, мені буде приємно в компанії такої симпатичної жінки.
Від цих слів щоки головбуха трохи почервоніли.
— Дякую за пропозицію, але змушена відмовити. У мене не так багато часу. Швиденько вип’ю чай з булкою, і мені пора. Вибачте, немає часу.
Світлана Петрівна пройшла до столика в гіркій самотності, відкрила папку зі звітами, підготовленими молодими бухгалтерами, й заглибилася в читання.
Тим часом за сусіднім столиком сиділа фінансовий директор зі своєю прибічницею. Повз проходила дівчина з підносом брудного посуду. Катя, дочка прибиральниці, баби Маші, як її звали офісні співробітники, з бідної родини. У цьому році не вступила на бюджет і працювала офіціанткою. А мати влаштувала до себе підсобницею. Дівчина допомагала прибирати, мити посуд, витирати столи й слідкувала за наявністю серветок, солі й перцю.
— Гей, ти, витри нам столик, а то сидіти огидно, бруд суцільний, — наказним тоном кинула Жанна, намагаючись зачепити дівчину.
— Можете почекати? — тихо відповіла Катя.
— А якщо я зараз соус на свої туфлі виллю, ти мені будеш їх витирати? — несподівано заявила вона.
І дама, яка сиділа поряд, пхикнула від сміху.
— Самі витирайте, — огризнулася Катя.
Жанна схопила її за руку.
— Та що ти про себе уявила, нещасна? Та ти мені ноги цілувати маєш за те, що працюєш тут. Кому ти потрібна без освіти й досвіду?
Світлана Петрівна, почувши цю неприємну розмову, не витримала. Підскочивши до столу, вона подивилася на Жанну.
— Ти ж ніби фінансовий директор, а не цей, як його, умивальників начальник і мочалок командир. З яких пір тебе цікавить чистота в їдальні? Нагадати твої посадові обов’язки чи подзвонити твоєму татові Федору Єгоровичу й розповісти про твої успіхи?
Жанна скривилася від злості.
— Не треба нікому дзвонити, Світлано Петрівно. Інцидент вичерпано.
— Ось і розумниця, — процідила крізь зуби головбух і, підхопивши папку, попрямувала до виходу.
— Ну, Гримзо, ти в мене ще отримаєш, — прошипіла Жанна їй услід, але тут же спіймала на собі зосереджений погляд нового логіста. Той похитав головою й теж вийшов із їдальні.
Повернувшись у кабінет, Світлана Петрівна занурилася в роботу. Звіт був майже готовий. Вона вже збиралася віднести його директору, як згадала про плановий візит до податкової інспекції.
— Ой, я ж зовсім забула.
Жінка глянула на годинник і, заворчавши, кинулася до виходу, попросивши одного з молодих співробітників віднести звіт директору. Сама ж, важко зітхаючи, побігла вниз сходами.
Влаштувавшись на сидінні службового автомобіля, Світлана Петрівна заглянула у невелике дзеркальце, що висіло на козирку. Звідти на неї дивилася вже не молода, але цілком ще приваблива жінка.
— От тобі й симпатичну жінку знайшов. На лобі й у куточках очей зморшки. Рот якийсь кривий, та й волосся варто б пофарбувати. Он уже сивина пробивається.
Жінка зітхнула й перевела погляд на водія. Той уважно спостерігав за нею в дзеркало заднього виду й усміхався.
— Що ви говорите?
— Ой, нічого, це я не до тебе, — засоромилася головбух, ховаючи дзеркальце й відвертаючись до вікна.
У той день вона до податкової з’їздила, але на роботу вже не повернулася. Наступного ранку, ледь Світлана Петрівна переступила поріг кабінету, її викликали до директора.
— Нехай візьме всі свої талмуди й підніметься, — почула вона легкий смішок секретарки Олесі.
Світлана Петрівна не була дурною жінкою й одразу все зрозуміла. Жінка взяла свою чернетку й розрахунки й, постукавши в двері, увійшла до кабінету. За столом сиділа директор, уважно вивчаючи вчорашній звіт головбуха.
— Сідайте, — сухо промовила вона, не відводячи погляду від паперів. — Що ж ви, шановна Світлано Петрівно, таку грубу помилку в звіті допустили? Судячи з нього, у нас підприємства немає. Витрати, виходячи з ваших даних, настільки великі, що ми повинні оголосити себе банкрутами, продати завод з молотка й розпустити весь робочий колектив.
Світлана Петрівна в здивуванні дивилася на директора.
— Ось, полюбуйтеся, ці дані. Керівництво було неприємно вражено. Невже на нашому підприємстві все настільки плачевно?
Директорка припідняла окуляри, що зрадницьки сповзали на кінчик носа. Головний бухгалтер взяла звіт і, уважно вивчивши, заявила:
— Це не мої розрахунки.
Продемонструвавши свої чернетки, вона довела, що її звіт було перероблено.
— І кому, на вашу думку, це потрібно? — здивувалася директор.
Тоді Світлана Петрівна розповіла їй про фінансового директора й її прибічників.
— Не знаю, що й сказати. Прямо бразильський серіал. Добре, перепишіть свій звіт чітко, як належить, і віддайте його мені особисто, а я передам його новому керівництву. Скоро ви з ним познайомитеся.
Жінка усміхнулася й продовжила вивчати отримані матеріали.
Світлана Петрівна вийшла з кабінету директора й попрямувала до себе. Хихотливі дівчата замовкли. Варто було їй увійти. Не сказавши ні слова, вона взялася переписувати звіт, навіть пропустила обід. Відправивши перероблений звіт директорці, вона зайшла на кухню в надії знайти хоч забуте вівсяне печиво.
Увійшовши на кухню, вона знову зіткнулася з новим логістом. Побачивши Світлану Петрівну, він усміхнувся.
— Не бачив вас у їдальні під час обіду. Працювати на порожній шлунок не варто. Це шкодить здоров’ю. Чи можу я пригостити вас бутербродом? Взяв його про всяк випадок. Думав, може, зустріну кошеня й поділюсь.
Чоловік простягнув Світлані Петрівні свій бутерброд і невеликий згорток у серветці. Жінка зніяковіла. Він тут нещодавно, але чому в неї таке відчуття, ніби вони знайомі тисячу років? Якщо збрити йому бороду й скинути 10 років?.. Ні, цього не може бути. Світлана Петрівна усміхнулася, взяла бутерброд, думаючи, що в згортку цукерки.
Повернувшись у кабінет, вона побачила своїх колег, що про щось шепотіли.
— У нас анкетування, — промовила одна з молодих співробітниць. — Нове керівництво запропонувало озвучити працездатність колективу, наші думки озвучить. «Напишіть есе», — сказала вона з якоюсь зневагою в голосі.
— Я поки нічого міняти не хочу. Мене й так все влаштовує, — відповіла Світлана, хоч на секунду задумалася. — Є дещо на думці.
У цей момент до кабінету увійшла секретарка. Вона поцікавилася, чи всі, хто хотів, написали свої пропозиції. Отримавши ствердну відповідь, секретарка забрала велику картонну коробку.
Минула година. Усіх співробітників покликали до великої актової зали. На сцені з’явилася Марта Василівна. Вона оголосила, що нарешті готова представити всьому колективу нове керівництво заводу.
— Прошу любити й жалувати.
Світлана Петрівна ледь не підскочила на місці. На сцені стояв той самий логіст Олександр, який усе намагався з нею подружитися. На цей раз він збрив свою бороду, і жінка впізнала в ньому свого давнього коханого. Серце шаленіло. Вона згадала про згорток у кишені, розгорнула його й побачила кота з дроту з другою половинкою серця на хвості. Помітивши її реакцію, чоловік усміхнувся.
Проголосивши невелику вступну промову, він перейшов до пропозицій, при цьому не зводячи очей з головного бухгалтера.
— Ми проаналізували всі пропозиції й відповідність їх доцільності й зробили наступні висновки…
Світлана Петрівна не стала слухати, зрозумівши, що її чекає. Вона попрямувала до свого кабінету й уже почала збирати речі, коли почула знайомий голос.
— Можеш не переживати за своїх образників. Вони будуть звільнені, оскільки не несуть нічого корисного для підприємства. Проходячи тут практику, я багато дізнався. Ти найвідданіший співробітник, який заслуговує на підвищення зарплати.
Світлана Петрівна зібралася йти, але Олександр зупинив її.
— Світлано, тобі й не треба нікуди знову втікати. Нарешті я тебе знайшов і більше нікуди не відпущу, — сказав чоловік, узявши руку головбуха в свою.
Світлана Петрівна почервоніла як помідор, але руки не вивільняла. Можливо, це й є другий шанс, якого вона так довго чекала.
Кошеня вони взяли собі.
