Леонід чекав на дружину з роботи. Він нервово міряв кроками маленьку кухоньку, потирав руки, переставляв цукорницю з місця на місце. Розмова назріла серйозна. Так далі тривати не може. Вони стали чужими, і час ставити крапку в цих набридлих стосунках. Поліна, звісно, плакатиме й проситиме його залишитися. Обіцятиме, що все владнається, що труднощі бувають у кожного. Але він-то знає напевне: їхня сімейна лодка дала тріщину, і рятувати вже нічого.
У замку вхідних дверей зашаруділи ключі. Леонід напружився всім тілом, ніби готувався стрибнути в крижану воду, й пішов зустрічати дружину. Поліна зайшла до квартири й одразу присіла на маленьку тумбочку в передпокої. Скинула ці нові, незручні туфлі, які весь день натирали їй ноги, потерла ступні. Вона працювала консультанткою в магазині одягу. А сьогодні людей було — наче навмисно! Усі щось хотіли: принеси, подай, розмір заміни… Сонце виглянуло на вулиці — і в людей одразу прокинулася жага змін. Одні шукають любов, інші — сукню.
— Привіт. Втомилася?
— Ага… день божевільний, ніби всі з ланцюга зірвалися. Навіть присісти не було коли, — видихнула Поліна.
— Зрозуміло. А вечеряти скоро будемо? — Леонід вирішив дочекатися, поки дружина трохи відійде від роботи, і вже тоді переходити до головного.
Поля кивнула й неохоче попрямувала до кухні. За двадцять хвилин там уже все шкварчало й кипіло, наповнюючи квартиру апетитними запахами.
“Може, спершу поїсти, а потім уже говорити?” — вагався Леонід. — “Ні, не можна відкладати. Поїси — захочеш полежати, потім подрімати… І так день за днем стаєш рабом власного шлунка”.
Він глибоко вдихнув, прочистив горло.
— Поліно… У мене важлива розмова, — дружина обернулася, кинула на нього погляд без особливого зацікавлення, не припиняючи чистити морквину. — Давай розійдемося. Так далі жити не можна! Ми стали як сусіди — ні іскри, ні поваги, про кохання вже мовчу. Побут нас знищив. Ти мене не розумієш і не цінуєш, не даєш розвиватися, обрізаєш крила своєю приземленістю. І ці вічні вимоги грошей! Я ж артист, я не можу працювати «на замовлення». Загалом, я не готовий це терпіти!
Це були не ті фрази, які він підготував. Але вийшло навіть краще — такий собі натхненний експромт. Поля машинально скребла моркву далі, хоча вона вже давно була чиста. Потім різко відкинула її вбік. Ну от, зараз почнеться, — підготувався Леонід.
— Та давай! — несподівано спокійно сказала вона, розв’язуючи фартух. Легким рухом вимкнула всі конфорки й закрутила кран. — До біса цей побут, який убиває все живе.
Леонід остовпів. Розмова пішла зовсім не за тим сценарієм, що він уявляв. Як тепер заспокоювати її? Як просити не плакати, якщо вона, здається, і не збирається? Поліна тим часом поставила чашку під кавомашину, відрізала собі шматочок сиру, дістала зі шафки печиво…
— Поліно, я все розумію, у тебе шок. Ти ж не готувалася до такого. Ну скажи сама — ти ж теж відчувала, що між нами все охололо? Навіть вечері ти вже готуєш… ну, без душі, наче механічно.
— Ага, без душі, — повторила дружина й сіла за стіл із чашкою кави.
Розмова очевидно не клеїлася.
— Полю, не мовчи. Нам же ще треба вирішити, що робити з квартирою та всім іншим.
— А я думала, що тобі цей побут так уже пече, що ти готовий кинути все й бігти світ за очі. А, ні… бачу, нічого людського не чуже тендітній душі артиста, — саркастично кинула вона.
— Я, між іншим, серйозно! А від тебе слово «артист» звучить, ніби лайка, — образився Леонід.
— Ну добре, давай серйозно. Іпотеку платити ще років сім, точно не пам’ятаю. Ти готовий? Тоді віддавай мені половину того, що вже внесено, і я з радістю переберуся до батька. Він давно кличе, тяжко йому самому, старенький уже. Що ще хочеш? Каструлю? Сковорідку? Можу продати в пів ціни, — спокійно сказала Поліна.
— Яка ж ти, виявляється, меркантильна, — з жалем кинув Леонід.
Він якось випустив із виду, що за квартиру ще треба виплачувати кредит. А він же мріяв про творчу реалізацію — точніше, про кіно. Увесь вільний час бігав на кастинги: у ток-шоу, епізоди серіалів… Але кар’єра не складалася. Тож він підпрацьовував охоронцем у торговому центрі. Усі свої нехитрі заробітки віддавав дружині, а вона вже розподіляла — що й на що.
Слово «іпотека» різало йому слух. Віяло від нього якоюсь кабалою. А накопичень у нього нуль. І ця… жадібна, як він собі вирішив, жінка вимагає грошей — і немалих. Краще вже жити з мамою. Тимчасово. А коли стане знаменитим — купить собі таку нерухомість, що в Поліни очі з орбіт повилазять. От тоді пошкодує.
— Поліно! Забирай квартиру собі! — вигукнув він, зробивши широкий, пафосний жест, ніби дарував їй півострів. — І з грошима не поспішай — віддаси, коли зможеш. Я ж не чудовисько.
— Гаразд, — тихо відповіла вона. — Уже когось знайшов?
— Це не має значення, — філософськи мовив Леонід. Нехай думає, що за ним черга стоїть.
Він вийшов із кухні, відчуваючи суперечливі емоції. З одного боку — задоволення. Все швидко, безболісно, він домігся свого. З іншого — дивне розчарування: вона надто легко його відпустила. Значить, і справді не любила. Значить, правильно вчинив. Похваливши себе за рішучість, Леонід заходився збирати речі. Вперед — у нове, вільне життя!
Пів року потому. Леонід стояв перед знайомими дверима й не наважувався натиснути на дзвінок. Нервував. Уперше прийшов сюди після розриву — тепер уже як гість. За цей час багато змінилося. Виявилося, що всі жінки приблизно однакові. І найвимогливіша серед них — його рідна мати. Порівняно з нею Поліна була просто ангелом у тілі.
З першого ж дня переїзду до мами він не отримав ні секунди спокою. Спершу та вичитувала за сварку з дружиною. Потім зажадала, щоб син знайшов роботу з більшим заробітком, і ще — щоб допомагав по господарству. Сцену закотила, коли він привів додому симпатичну офиціантку.
Ні, Поліна такого б теж не потерпіла, але від матері Леонід очікував хоча б трішки терпимості. Вишенькою на торті стали її постійні розмови про те, що синові час вирішувати житлове питання і виїжджати — бо він уже дорослий і не має сидіти в батьківському гнізді. Леонід запідозрив, що в матері хтось є, і він їй заважає. Висловив цю думку вголос — та ще й у грубій формі.
Вибухнула сварка. Він дізнався про себе багато нового. А головне — зрозумів, що мати теж не вірить у його «блискуче майбутнє» в кіноіндустрії. На душі стало геть погано. І тут подзвонила Поліна. Запропонувала віддати всю суму одразу й закрити тему з іпотекою. А також — нарешті оформити розлучення. Досі ображена.
Леонід думав цілу ніч. І раптом збагнув: кращої жінки йому не знайти. Сьогодні він був готовий зробити їй сюрприз. Розлучення скасовується, поділ майна — теж. Він визнає свою провину. І гроші вони тепер зможуть витратити на щось приємне: може, на море поїдуть на тиждень, чи ще куди.
Яка ж Полінка молодець — заробила, відклала… Отака йому й потрібна: щоб усе — гривня до гривні. А то в нього зарплата на п’ятий день зникає. Наче й витратив дрібницю, а вже порожньо.
Переминаючись із ноги на ногу, він нарешті натиснув на дзвінок. Двері відкрилися.
— Привіт! Заходь, — кивнула жінка.
Леонід відзначив, що виглядає вона чудово. Чи то він просто скучив. Чоловік, як господар, пройшов на кухню — і остовпів. Біля плити якийсь чоловік у спортивних штанях і з голим торсом смажив м’ясо.
— Ти хто? — зірваним голосом запитав Леонід.
— Макс, — просто відповів він, навіть не глянувши на гостя.
На столі акуратною стопкою лежали складені гроші.
— Полю, ходімо поговоримо? — жалібно протягнув Льоня. — Це хто?! — накинувся він на дружину, щойно вони зайшли в кімнату.
— Макс.
— Це я вже зрозумів! Що він тут робить?!
— Вечерю готує.
— А я?!
— А ти пішов.
От і все. Більше й говорити не було про що. Святе місце порожнім не буває.
— А якщо я повернуся? — усе ж спробував Леонід.
— Куди? Місце зайняте. У Макса крил немає, і моя приземленість його не бентежить. Навпаки — він хоче спільних дітей і дачу. Ми одружимося, щойно поставлять штамп про розлучення.
— А ти? — ледь прошепотів він.
— І я, — просто відповіла жінка.
— А я? — майже завив чоловік. Він тричі репетирував удома перед дзеркалом слова каяття, стражденний погляд і скупу чоловічу сльозу. І все дарма. — Ну чим він кращий?!
— Льоню! Та як ти не розумієш! Ти весь час годував мене обіцянками, а він — вечерями. Відчуваєш різницю?
