Міла з сином поверталася з поліклініки. Маленький Микитка нудився через болючий укол. Мама обіцяла, що комарик лише трохи вкусить у плече, а в результаті він пережив напад цілого рою комарів. Причому кусали підлі комахи одночасно.
У повітрі відчувалося подих осені. Пожовклі листочки зривалися з гілок і, кружляючи, падали на асфальт. Міла з насолодою спостерігала за прощальними танцями, а Микитка, тягнув за собою зірвану по дорозі гілочку, бурмотів щось собі під ніс.
У дворі малюк захотів на гойдалки. Міла не стала заперечувати. Вона допомогла Микиті вилізти на одну з них і взялася гойдати хлопця, який знаходився сміхом. Потім син побіг на гірку. Міла сіла на лавку й стала спостерігати за ним.
— Міло, це ви?
За спиною почувся голос, який спочатку здався Мілі незнайомим, але коли вона повернула голову, то одразу зрозуміла, хто перед нею. Чоловіка, що стояв біля лавки, вона впізнала — невдалий свекор. Михайло Аркадійович постарів, наче з моменту їхньої останньої зустрічі минула ціла вічність. Міла пам’ятала його струнким і впевненим у собі, з іронічною усмішкою на губах і блиском в очах. Зараз перед нею стояв буквально дід— трохи сутулий, з потухлим поглядом і обличчям, яке осунулось.
— Яка несподівана зустріч, — Міла постаралася сховати переляк. Вона не бачила Михайла Аркадійовича з тих пір, як розійшлася з його сином Леонідом.
Негарна між ними сталася історія. Дізнавшись про дитину, коханий зник у невідомому напрямку. Три дні була тиша. Леонід не брав трубку, ховався від спільних друзів. Потім на порозі у батьків Міли намалювалася Лідія Федорівна. Стискуючи в руках носову хустку, вона зі скорботним обличчям сипала звинуваченнями. Мілу невдала свекруха назвала безвідповідальною й розпутною, а людей, які її виховали — любителями халяви. Батько Міли не став слухати. Він виставив Лідію Федорівну з квартири й наказав назавжди зникнути з їхнього життя. Міла довго плакала, скидала дзвінки з невідомих номерів, жаліла себе, а потім вирішила, що треба зупинитися. Леонідові дитина не потрібна, його родині, схоже, теж. Зате онукові були дуже раді її батьки.
— А що ти тут робиш? — запитав Михайло Аркадійович.
— Я тут живу, — Міла окинула поглядом скромний дворик.
— І я пару місяців тому купив квартиру. Один кукую.
Михайло Аркадійович гірко усміхнувся.
— Чому один? — уточнила Міла. Щось сталося?
Чоловік, зітхнувши, присіл на лавку поруч із нею.
—
Рік тому наш Льонька помер, — опустивши голову, розповів Михайло Аркадійович.
Світ поплив у Мілі перед очима. Вона вхопилася за спинку лавки, щоб не впасти. Крізь шум у вухах вона почула, як Микитка заливисто сміється, скочуючись з гірки.
— Прийміть мої співчуття, — тихо сказала Міла.
Михайло Аркадійович кивнув.
— У нас із Лідою нікого не залишилося, навіть один одного, — сумно підбив підсумок він. — Я їй не потрібен, тому що не можу допомогти її горю.
Міла слухала мовчки. Багато років вона ображалася на невдалих родичів і самого Леоніда. У пориві образи бажала їм на голови побільше нещасть. Тепер же, коли бачила перед собою вбитого горем Михайла Аркадійовича, злитися більше не могла.
— Мамо, дивись! — закричав Микитка, готуючись скотитися з гірки.
Міла відірвалася від сумних думок і помахала синові рукою.
— Скільки років вашому сину? — нервово запитав Михайло Аркадійович. — Це дитина Леоніда?
— Ця дитина тільки моя, — відрізала Міла, але взялася. Їй здалося, що вона відреагувала надто грубо.
— Я знав, точніше, здогадувався, що ви не зробили цього, що ви залишили дитину, — пробурмотів Михайло Аркадійович. — Це не ваша справа.
— Михайле Аркадійовичу, не відкидайте. Я вас благаю.
Міла щільніше застебнула пальто, намагаючись стримати тремтіння, що хвилею прокотилося по тілу. Її трясло не від холоду, а від раптового зіткнення з минулим, яке вистрибнуло з-за рогу, немов хуліган, і тепер притискає її до стіни бажанням пограбувати.
— Що вам потрібно? — сухо запитала Міла, намагаючись здаватися неприступною фортецею.
— Дозвольте спілкуватися з нашим онуком, — попросив Михайло Аркадійович. — Наша родина дуже вас образила. Я розумію. Льоня втік, Ліда відкинула, а я повів себе як слабак, залишився осторонь, не пояснив дружині й синові, що вони не праві.
— Вашому онукові, — тихо повторила вона, пробуючи нові слова на смак. Звучало незвично, наче про когось іншого. — У мого сина вже є дід, — відрізала вона, відчуваючи, як грудка підступає до горла. — Інші нам не потрібні.
Міла різко встала й покликала Микитку. Син слухняно підбіг до неї й ухопився за простягнуту руку. Вони йшли з майданчика швидко, не озираючись. Михайло Аркадійович не побіг за ними, не став намагатися наздоганяти. Він залишився сидіти на лавці нерухомо, наче зроблений з чавуну.
Сумнівів у тому, що це не остання їхня зустріч, у Міли не було. Втративши єдиного сина, батьки так просто не відступлять.
Дома Міла трохи заспокоїлася. Їй знову здалося, що вона говорила з невдалим свекром надто грубо. Адже зрештою, не він зрадив її багато років тому.
Через пару днів Міла зрозуміла, що виявилася права. Михайло Аркадійович і Лідія Федорівна чекали на неї біля під’їзду.
— Стій, доню! — окликнула Мілу, мов приторним голоском, Лідія Федорівна. — Давай поговоримо. Ми не хотіли тобі зла.
Вона теж постаріла. Колись симпатична жінка зараз нагадувала відьму. Горе змінило її риси до невпізнання.
— Дай хоча б побачити, — попросила Лідія Федорівна. — Побачити нашого хлопчика. Хочеш, я навколішки стану? Молю тебе.
Це рішення далося Мілі важко. Жалісливі прохання батьків Леоніда клекотіли в серці колючим болем. Вона могла відмовити їм, помститися, відповісти підлістю на підлість, але не змогла.
Новоявленим бабусі й дідусю було дозволено приходити на майданчик, де грав Микита. Потім відбулося знайомство. Міла бачила, як тремтіли руки у Михайла Аркадійовича. Помітила, з якою жадібністю Лідія Федорівна дивилася онукові в обличчя. Вона шукала в ньому риси свого сина Леоніда й кожного разу, знаходячи їх, усміхалася якоюсь божевільною посмішкою.
Через деякий час Михайло Аркадійович запитав, чи не потрібно нічого купити для Микити.
— Міло, прошу вас, не соромтеся.
Він простягнув їй свою візитку.
— Дзвоніть мені, просіть усе, що вам потрібно: гроші, будь-яка допомога.
Судячи зі змісту картки, Михайло Аркадійович все ще працював у великому медичному центрі.
— Дякую, мені нічого не потрібно, — коротко відповіла Міла.
— Так не буває. Дітям завжди щось потрібно, — усміхнувся він. — Ви, головне, Міло, кажіть мені. Лідію Федорівну не потрібно турбувати.
Міла похитала головою. Схоже, ця жінка продовжує її ненавидіти навіть після всіх випробувань, що подарувала їй доля. Втім, Міла не думала нічого просити у цих раптових родичів.
Лідія Федорівна якось раз сама прийшла з подарунком, принесла для Микити величезний екскаватор.
— У Льонічки такий був у дитинстві. Він так його любив, — зітхнула вона.
Микитка радісно обіймав коробку з подарованою іграшкою.
— Грай, дитинко, грай, та поактивніше, — процідила Лідія Федорівна крізь зуби й, глянувши коротко на Мілу, поспішила йти. — Піду я, щоб не докучати. До зустрічі, дорогенька.
Після цього Лідія Федорівна більше не приходила до онука. З’являвся лише Михайло Аркадійович. Він повідомив, що дружина захворіла.
Микита часто грав з екскаватором. Іноді Мілі здавалося, що син приділяє іграшці занадто багато уваги: постійно котить її по підлозі, бере на прогулянку, але й там просто возить по асфальту туди-сюди. Міла спробувала навчити сина навантажувати ківшем пісок, але хлопчик тільки розлютився. У пориві гніву він штовхнув матір і вирвав іграшку з її рук.
А потім Микита захворів. Вранці Міла виявила його в ліжку почервоніли, він тремтів усім тілом. Запідозривши алергію, вона викликала швидку. Лікарі забрали хлопчика до лікарні. День, два, три. Лікування не допомагало. Діагноз змінювали кілька разів. Аналізи показували суперечливу картину. Ніхто не міг відповісти на запитання: що відбувається з маленьким Микитою?
— Невідома інфекція, — пояснив Мілі лікар.
— Що значить невідома? Її можна вилікувати?
— Ми робимо все можливе.
Міла перестала їсти, спати й ходити на роботу. З її сина по краплі витікало життя, а вона нічого не могла з цим вдіяти.
Повернувшись увечері з лікарні, вона безсило впала на ліжко й одразу заснула. Простір навколо миттєво заповнився барвистими картинками. Вони змінювали одна одну з величезною швидкістю, поки нарешті не змінилися непроглядною темрявою.
Мілу розбудив дзвінок у двері. Втомлена жінка відчинила. На порозі стояв Михайло Аркадійович. Він одразу помітив, що щось не так.
— Міло, де ви пропадали? У вас щось сталося?
Виявилося, батько Леоніда приходить не вперше. Він помітив, що Микита перестав з’являтися на майданчику, й занепокоївся.
— Микита захворів, — розповіла Міла. — Ніхто не може зрозуміти, що з ним.
У лікарню вони поїхали удвох. Завідувач відділення виявився добрим знайомим Михайла Аркадійовича, тому без проблем показав йому результати обстежень маленького хлопчика. Чоловік уважно вивчив кожен документ. Весь цей час Міла дивилася на нього з надією.
— Як дивно, — пробурмотів Михайло Аркадійович собі під ніс.
Всередині в Міли все обірвалося. Вона вийшла з кабінету завідувача й поплелася в палату. Різко рвонувши двері, Міла помітила біля ліжка сина темний силует. Сутула стара стояла над малюком і водила по повітрю кістлявою рукою.
— Іди геть! — закричала Міла й кинулася до сина. — Пішла геть!
Тінь розчинилася в повітрі. Перелякана Міла стала трясти Микиту за плече, але малюк не прокидався. Незабаром на допомогу прибігли лікарі. Микита більше не відкривав очей. Міла плакала на плечі в Михайла Аркадійовича, який, поплескуючи безутішну матір по плечу, і скоса поглядав на купу досліджень.
— Я щось видумаю, — обіцяв він. — Обов’язково видумаємо. Підніму всі свої зв’язки, знайду лікарів. Я допоможу, обіцяю.
Раптом Міла згадала про страшну тінь.
— Ви мені, напевно, не повірите, але я бачила, бачила в палаті Микити смерть, — схлипуючи, зізналася Міла. — Вона стояла над моїм сином.
— Хто стояв? — схвилювався Михайло Аркадійович.
— Смерть, — повторила Міла. — Я її прогнала.
Михайло Аркадійович задумливо почесав брови.
— Давно ти спала, Міло? — промовив він.
— Ви й мені не вірите. Я так і думала. Тільки я більше нікуди не піду з лікарні. Я буду відганяти її від мого хлопчика стільки, скільки буде потрібно.
Міла встала й вийшла в коридор. Михайло Аркадійович пішов за нею.
— Розкажи мені детальніше, кого ти бачила, — попросив він.
Почувши історію про стару, батько Леоніда насупився. Він наказав Мілі сидіти в палаті з хлопчиком, а сам покинув лікарню.
Цілу ніч жінна слухняно не змикала очей, бродила по палаті, сиділа біля ліжка. На секунду їй здалося, що вона бачила стару у вікні, але підійти до сина тінь не наважилася.
Зранку Михайло Аркадійович повернувся, тримаючи в руках невеликий загорнутий у газету згорток. Він мовчки розгорнув його й поклав на тумбочку біля ліжка. Міла глянула на предмет — старовинний срібний хрестик, що потемнів від часу.
— Це хрестик моєї матері, — пояснив він, не відводячи погляду від онука. — Він завжди мене оберігав. Тепер нехай охороняє Микиту.
Вперше за довгий час Міла відчула, що поруч є людина, здатна зрозуміти й поділити її печаль.
—
Міло, скажи, а перед тим, як Микита захворів, нічого дивного не відбувалося?
Міла похитала головою.
— Микита був трохи млявим, задумливим, злився на мене. Напевно, це були ознаки хвороби, але я не надала значення. Я жахлива мати, — Міла опустила очі. — Він увесь час возився з екскаватором, який йому Лідія Федорівна подарувала. Замість того, щоб помітити стан своєї дитини, я ображалася на нього через підвищену увагу до іграшки.
— Лідія Федорівна щось подарувала Микиті? — здивувався Михайло Аркадійович.
—
Так, — підтвердила Міла, ледве стримуючи сльози. — Екскаватор.
– І що сказала?
— Сказала, що у Леоніда такий самий був, і щоб Микита грав поактивніше. Він грав, наче зачарований, поки не захворів.
По обличчю Михайла Аркадійовича пробігла тінь. Він надто добре знав свою дружину. Лідія Федорівна ніколи не була особливо щедрою. До Міли, як і раніше, ставилася прохолодно. У хлопчику спокою не знайшла. Він був схожий на загиблого сина, але не був його копією. Лідію Федорівну це дратувало. Риси й Міли, помічені в Микиті, вона назвала вадами.
Михайло Аркадійович дуже хотів, щоб дружина перестала ходити по ворожках, проводити нескінченні обряди в надії повернути загиблого сина. Він сподівався, що з появою Микити їхнє життя набуде сенсу. У нього самого так і сталося.
Ось Лідії Федорівні не допомогло. Вона проклинала Мілу, злилася на онука через його несхожість на Леоніда. Помітивши таку поведінку, Михайло Аркадійович заборонив дружині наближатися до хлопчика й його мами. Мілі збрехав, що новоявлена бабуся захворіла.
— Давай викинемо цю іграшку, — раптом запропонував Михайло Аркадійович.
— Чому? — здивувалася Міла.
— Так буде краще, — відповів він. — Поїдемо прямо зараз.
Мілі здавалося, що екскаватор стоїть в імпровізованому гаражі за диваном з іншим іграшковим транспортом, але його там не виявилося. Вона обшукала квартиру в пошуках подарунка, а Михайло Аркадійович, спостерігаючи за нею, помітно хвилювався. Нарешті екскаватор знайшовся в шафі. Він ніби спеціально сховався в купі речей. Міла готова була поклястися, що не пам’ятає, коли поклала його туди. Крім того, новенька іграшка помітно змінилася зовні. Екскаватор виглядав вицвілим. У деяких місцях пластик потемнів, наче його тримали над вогнем.
— Не розумію, — прошепотіла Міла.
— Давай його мені.
Михайло Аркадійович вихопив іграшку з її рук і побіг на вулицю. Міла поспішила слідом. Серед будівельного сміття знайшлося металеве відро. Михайло Аркадійович кинув екскаватор туди, після чого дістав із кишені запальничку й старенький блокнот, вирвав кілька аркушів, підпалив і опустив у відро. Полумя розгорілося підозріло швидко. Їдкий запах пластмаси дістав носа Міли. Вона відійшла далі й заплющила очі.
Крізь закриті повіки Міла почула жіночий крик. Хрипкий, болісний, стогін. Вона відкрила очі. Вогонь повільно пожирав іграшку. Михайло Аркадійович стояв, дивився на язики полум’я й, здавалося, не чув ніяких криків.
По дорозі в лікарню Міла запитала, навіщо він знищив іграшку.
— Не можна приймати подарунки від людей, які бажають тобі зла, — відповів чоловік. — Вони й приносять тільки лиха.
Міла не стала нічого відповідати, відвернулася до вікна й стала дивитися на миготливі багатоповерхівки.
Через пару днів Микита прийшов до тями, а потім швидко пішов на поправку. Михайло Аркадійович навідував онука в лікарні. Він усміхався, але Міла бачила, що погляд його залишався пустим. Лише через пару тижнів вона дізналася правду.
Лідія Федорівна злягла в той день, коли вони спалили екскаватор. Сусіді розповідали, що жінка кричала від болю. Рівно сім днів вона пролежала в лікарні, а потім померла. Прокляття повернулося до його творця.
