Лідія Степанівна прийняла непросте рішення, воно їй далося нелегко.
“Таке не прощається” – подумала жінка, спираючись на потерту лаковану тумбочку. Її пальці тремтіли, ковзаючи по гладкій поверхні, яка колись блищала, як новенька, а тепер була вкрита подряпинами від років і сліз.
Кімната була тихою, лише тікання старого годинника на стіні порушувало мовчанку. За вікном, у сутінках осіннього вечора, шелестіло опале листя, ніби шепотіло про минуле, яке не відпускало.
Лідія Степанівна, жінка за п’ятдесят, з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, і очима, що бачили надто багато болю, стояла у своїй маленькій квартирі на околиці Києва.
Це була типова хрущовка: тісна кухня, де пахло борщем і самотністю, вітальня з вицвілим килимом і спальня, де тумбочка слугувала опорою не лише для лампи, а й для її втомленої душі.
Рішення, яке вона прийняла, було непростим– зрадити сина, аби врятувати себе. Або навпаки? Вона вже не була впевнена.
Все почалося місяць тому, коли до неї завітав Петро, її син. Він був високим, струнким чоловіком років тридцяти п’яти, з бородою, що робила його схожим на батька – того самого, якого Лідія не любила всією душею.
Петро працював у поліції, і його візити завжди були наповнені напругою.
“Мамо, я маю поговорити з тобою,” – сказав він, сідаючи за кухонний стіл. Його очі були серйозними, як у дитинстві, коли він ховав розбиту вазу.
“Що трапилося, синку? Чому такий похмурий?” – запитала Лідія, наливаючи йому чаю. Її руки тремтіли, але вона намагалася приховати це.
Петро зітхнув. “Справа в татові. Я знайшов деякі документи. Він… він не той, за кого себе видавав. Він був замішаний у корупції. І ти… ти знала про це?”
Лідія відчула, як серце стискається. Знала? Звичайно, знала. Її чоловік, Василь, був чиновником, брав хабарі, ховав гроші.
Вона мовчала, бо боялася за сина, за себе. Але тепер Петро копирсався в минулому, і це могло зруйнувати все.
“Ні, синку, я нічого не знала. Твій батько був добрим чоловіком,” – збрехала вона, дивлячись у чашку.
Петро не повірив. “Мамо, не бреши мені. Я бачив листи. Ти підписувала деякі папери. Якщо це вилізе назовні, тебе можуть притягнути до відповідальності. Я намагаюся захистити тебе, але ти мусиш розповісти правду.”
Того вечора вони посварилися. Петро пішов, грюкнувши дверима, а Лідія залишилася одна з думками. “Якщо він продовжить копати, то знайде все. І що буде,” – подумала вона.
Василя не стало п’ять років тому, але його гріхи жили далі. А Лідія? Вона була співучасницею. Гроші від хабарів досі лежали на рахунку, який вона ховала.
Наступного дня до неї зателефонувала подруга, Марія Іванівна, сусідка з поверху нижче.
“Лідіє, чула, твій Петро знову приходив? Що там у вас?” – запитала Марія, її голос був сповнений цікавості.
“Нічого особливого, Маріє. Просто син провідав матір,” – відповіла Лідія, намагаючись звучати байдуже.
“Ой, не обманюй мене. Я бачила, як він виходив розлюченим. Щось з роботою? Чи з тією його дружиною, Оленою?”
Олена, невістка Лідії, була молодою жінкою з села, яка вийшла за Петра три роки тому. Вона працювала вчителькою і завжди намагалася бути милою, але Лідія відчувала в ній фальш.
“Ні, все гаразд. Краще скажи, як твої онуки?” – перевела тему Лідія.
Марія розговорилася про своїх онуків, і розмова відійшла від небезпечної теми. Але Лідія знала, що це ненадовго. Петро не зупиниться.
Через тиждень Петро повернувся з доказами. Він приніс теку з паперами.
“Дивися, мамо. Ось чеки, перекази. Твій підпис скрізь. Чому ти мовчала?” – запитав він, кидаючи теку на стіл.
Лідія сіла, її ноги підкосилися. “Синку, це було давно. Твій батько змушував мене. Я боялася.”
“Боялася? А тепер я боюся за тебе! Якщо це потрапить до моїх колег, в тебе будуть проблеми. Я можу все вирішити, але мусиш віддати гроші.”
“Гроші? Які гроші? Все витрачено,” – збрехала вона знову.
Петро встав. “Я знаю, що вони є. На рахунку. Мамо, не змушуй мене йти офіційним шляхом.”
Він пішов, а Лідія залишилася в паніці. “Він мене видасть. Син мене видасть,” – шепотіла вона собі.
Тоді й народилося рішення. Непросте, болісне. Вона мусила зупинити Петра. Але як?. Але зрадити – так. Вона знала про його таємницю.
Петро мав іншу жінку, Ірину, колегу з поліції. Якщо Олена дізнається, шлюб розпадеться, і Петро втратить все.
“Таке не прощається,” – подумала вона. Але це її син!
Вона вагаючись подзвонила Марії.
“Маріє, порадь мені. Що робити, якщо син копається в минулому?” – запитала Лідія.
Марія засміялася. “Ой, Лідіє, сини завжди такі. Мій теж лізе, куди не треба. Скажи йому правду, і все.”
“Правда не врятує нас обох,” – прошепотіла Лідія.
“Що ти кажеш? Яка правда? Розкажи!”
Лідія зітхнула. “Краще не треба. Дякую за розмову.”
Наступного дня Олена завітала.
“Добрий день, мамо,” – сказала Олена, цілуючи Лідію в щоку. Вона була гарною, з довгим волоссям і усмішкою, що ховала зуби.
“Привіт, доню. Чим завдячую?” – запитала Лідія.
Олена сіла. “Петро останнім часом дивний. Мовчить, ховає телефон. Ви щось знаєте?”
Лідія відчула можливість. “Можливо, робота. Або… інша жінка.”
Олена зблідла. “Що? Ви жартуєте?”
“Ні, доню. Я бачила, як він дзвонить комусь ночами. Ім’я Ірина.”
Олена заплакала. “Я знала! Він завжди затримується на роботі. Що робити?”
Лідія обійняла її. “Розлучатися. Ти заслуговуєш кращого.”
Але Олена похитала головою. “Ні, я боротимуся. Дякую, мамо.”
Вона пішла, а Лідія відчула провину. “Я отруюю їхнє життя,” – подумала вона.
Петро подзвонив увечері.
“Мамо, Олена сказала, що ти їй натякнула про зраду. Чому ти лізеш у моє життя?” – кричав він.
“Синку, я хочу допомогти. Ти руйнуєш сім’ю,” – відповіла Лідія.
“Це ти руйнуєш! Якщо не віддаси гроші, я сам візьму. Я маю ордер на обшук.”
Лідія завмерла. “Ордер? Ти проти матері?”
“Так, якщо треба. Завтра приходжу з колегами.”
Лідія Степанівна сиділа за столом, дивлячись на телефон, ніби той міг повернути час назад. Сльози котилися по щоках, залишаючи солоні доріжки на зморщеній шкірі.
“Він мене зрадить. То чому я не можу?” – повторювала вона подумки, намагаючись переконати себе. Але серце стискалося від болю.
Петро був її єдиним сином, плодом шлюбу, який вона терпіла заради нього. А тепер? Тепер вона мусила діяти.
Вона підвелася, підійшла до шафи в спальні й витягла стару коробку з-під ліжка. Там лежали листи, фото, записки – усе, що Василь ховав від світу.
Серед них – докази зради Петра. Вона знала про Ірину давно: одного разу підглянула повідомлення в його телефоні, коли він забув його на кухні.
“Кохана, чекаю на тебе після зміни,” – писала Ірина. Лідія зберегла скріншот, надрукувала його, сховала. “Для чогось знадобиться,” – подумала тоді.
Тепер це “щось” настало. Вона сіла за комп’ютер – старий, повільний, який Петро подарував їй на день народження. Відкрила електронну пошту, створила анонімний акаунт.
“Олено, ти мусиш знати правду,” – написала вона, прикріплюючи фото й повідомлення. “Твій чоловік зраджує тобі з колегою Іриною. Ось докази. Не дай себе обманювати.” Натиснула “Надіслати” – і серце завмерло.
“Боже, що я роблю?” – прошепотіла Лідія, ховаючи обличчя в долонях. Але відступати було пізно. Вона уявила обличчя Олени, її сльози, гнів. “Вона розлучиться з ним. Петро втратить сім’ю, роботу – все. І перестане копирсатися в минулому.”
Наступного дня Олена подзвонила Петрові на роботу. Лідія не чула розмови, але ввечері Петро увірвався до квартири, як буря.
“Мамо! Що ти наробила?!” – закричав він, махаючи телефоном. Його обличчя було червоне від люті, борода тремтіла.
“Синку, про що ти?” – Лідія вдавано здивувалася, але голос видав її.
“Олена отримала повідомлення з доказами моєї зради! Вона вигнала мене з дому! Каже, що розлучиться і забере все! Звідки ці фото? Тільки ти могла знати!”
Лідія відвела погляд. “Можливо, Ірина сама надіслала. Або хтось з твоїх колег.”
“Не бреши! Ти єдина, хто міг підглянути мій телефон. Ти зруйнувала моє життя, щоб захистити свої таємниці? Ті гроші від батька – вони того варті?”
Вона мовчала, дивлячись на підлогу. “Синку, ти сам мене змусив. Ордер на обшук… Ти б мене видав.”
Петро підійшов ближче, його очі блищали від сліз. “Я б ніколи не видав тебе! Я шукав спосіб допомогти, прикрити все. Але тепер… Тепер ти для мене мертва. Не дзвони, не пиши. Я не хочу тебе бачити.”
Він грюкнув дверима так, що затряслася вся квартира. Лідія впала на коліна, ридаючи. “Що я наробила? Боже, прости…”
Минули дні. Олена подала на розлучення. Лідія чула від Марії, яка все вивідала.
“Лідіє, чула? Олена вигнала Петра. Каже, він зраджував. А ти знала?” – запитала Марія по телефону, її голос дзвенів від пліток.
“Знала… Але це не моя справа,” – відповіла Лідія тремтячим голосом.
“Ой, щось ти бліда. Може, допомогти?”
“Ні, Маріє. Дякую.”
Олена приїхала через тиждень, несподівано. Стояла на порозі, з червоними очима, тримаючи теку паперів.
“Ви! Це ви надіслали той лист?” – крикнула вона, вриваючись усередину.
Лідія відступила. “Олено, заспокойся. Я хотіла допомогти тобі.”
“Допомогти? Ви зруйнували мою сім’ю! Петро каже, що це ви. Чому? Через ті гроші? Ви егоїстка!”
“Доню, він копався в минулому. Я боялася…”
Олена розсміялася гірко. “Боялися? А тепер Петро без дому, без мене. Він сказав, що ніколи не пробачить вам. І я теж. Прощавайте.”
Вона пішла, залишивши Лідію в тиші. “Він не пробачить… До кінця життя,” – прошепотіла жінка.
Минули місяці. Петро не дзвонив, не приходив. Лідія намагалася писати: “Синку, прости. Я помилялася.” Але повідомлення залишалися непрочитаними. Він заблокував її номер.
Гроші на рахунку лежали недоторканими. Лідія дивилася на банківський виписку – сотні тисяч, заховані Василем. “Для чого вони тепер?” – думала вона. Купила нову тумбочку, блискучу, лаковану, але та не радувала. Стара стояла в кутку, нагадуючи про все.
Вона виходила на вулицю, гуляла парком, дивилася на щасливі родини. “Онуки… Я ніколи не побачу онуків,” – шепотіла. Марія намагалася втішити.
“Лідіє, сини прощають. Мій теж сердився, але повернувся.”
“Не мій. Він сказав, що мене не існує для нього.”
Роки минали. Лідія постаріла, волосся стало зовсім білим, очі – тьмяними. Вона захворіла – серце, як у Василя. Лежала в лікарні, дивлячись у стелю.
“Петре, синку… Прийди,” – шепотіла вона медсестрі. “Подзвоніть йому.”
Медсестра подзвонила, але Петро відповів: “Не турбуйте мене. Вона для мене не існує.”
Лідія заплакала. “Він не прийде.
Вона повернулася додому, самотня. Гроші? Вона роздала їх на благодійність – сиротам, церкві. “Нехай хоч комусь допоможуть,” – подумала.
Але радість не приходила. Кожного вечора вона спиралася на стару тумбочку, згадуючи. “Таке не прощається. І я не прощаю собі.”
Петро жив далі – одружився з Іриною, мав дитину. Але про матір не згадував. “Вона зрадила мене,” – казав дружині.
Лідії не стало тихо, уві сні. На тумбочці лежав лист: “Синку, люблю тебе. Прости.”
Але Петро не прочитав його. Спалив, не розкриваючи.
Тетяна Макаренко
