Богдан сидів за кухонним столом, попиваючи каву з великої чашки, яку йому подарувала Ліля на день народження. Була суботня ранок, сонце ледь пробивалося крізь завіси, а в повітрі витав запах свіжої випічки, яку Ліля спекла напередодні.
Вони були одружені вже п’ять років, і життя здавалося стабільним, як швейцарський годинник. Богдан працював інженером на заводі, а Ліля – вчителькою в школі.
Вона завжди була тією, хто тримав дім в ідеальному порядку: готувала смачні обіди, прасувала сорочки, планувала вихідні. Богдан, звісно, допомагав, але здебільшого обмежувався тим, щоб принести продукти чи полагодити щось по дому.
“Доброго ранку, коханий,” – сказала Ліля, входячи до кухні з валізою в руках. Вона була одягнена в свою улюблену сукню – ту, що з квітковим принтом, яку купила на відпочинку в Карпатах. Її волосся було акуратно зачесане, а на обличчі грала дивна усмішка, ніби вона знала якийсь секрет.
Богдан підвів голову, здивовано дивлячись на валізу. “Лілю, що це? Куди ти збираєшся? Ми ж нікуди не планували їхати цього вікенду.”
Вона поставила валізу біля дверей і підійшла до нього, поцілувавши в щоку. “Я перебираюся жити до батьків, Богдане. Я зібрала свої речі. Не хвилюйся, це не назавжди… чи, може, назавжди. Я просто… мені потрібно трохи простору.”
Богдан відчув, як кава в горлі стала гіркою. Він поставив чашку на стіл з таким стуком, що вона ледь не перекинулася. “Що? До батьків? Чому? Що я зробив? Ми ж учора ввечері дивилися фільм, сміялися, все було добре! Лілю, поясни, будь ласка!”
Вона зітхнула, сідаючи навпроти нього. Її очі були спокійними, але в них блищав якийсь вогник – не сум, а радше хитрість.
“Богдане, ти нічого не зробив. Ти чудовий чоловік. Але… я втомилася.
Він схопився за голову, намагаючись осмислити її слова. Лілю, ми ж можемо поговорити, змінити щось. Не йди так раптово! Твої батьки живуть за містом, це ж дві години їзди. Як ти будеш туди добиратися?”
“Я вже подзвонила татові, він приїде за мною за годину,” – відповіла вона спокійно, ніби говорила про погоду. “І не хвилюйся, я залишила тобі список продуктів у холодильнику. Там є яйця, хліб, сир. Навчишся сам готувати омлет.”
Богдан встав, підходячи до неї. Він хотів обійняти, але вона відступила крок назад. “Лілю, це жарт? Скажи, що це жарт. Ми ж любимо одне одного. Пам’ятаєш, як ми познайомилися? На тій вечірці в університеті, ти танцювала, а я випадково розлив на тебе сік. І ми сміялися цілий вечір!”
Вона усміхнулася, але в очах не було тепла. “Так, пам’ятаю. Але часи змінюються. Я не хочу бути твоєю мамою, Богдане. Я хочу бути дружиною. Побачимося… колись.”
Двері зачинилися за нею через годину, коли батько Лілі приїхав на старому “Жигулі”. Богдан стояв у вікні, дивлячись, як машина зникає за поворотом. Серце стискалося від болю і нерозуміння.
“Що я зробив не так?” – шепотів він сам до себе. “Нічого ж не було!”
Перший день без Лілі пройшов у тумані. Богдан пішов на роботу, як завжди, але думки кружляли навколо неї. “Може, вона посварилася з кимось у школі? Або втомилася від рутини?” – розмірковував він, сидячи за комп’ютером на заводі. Колезі,
Андрію, він розповів про все за обідом.
“Богдане, жінки – загадка,” – сказав Андрій, жуючи бутерброд. “Моя Оксана теж якось пішла до сестри на тиждень, бо я не помив посуд. Повернулася, коли я сам все перемив. Може, твоя хоче, щоб ти змінився?”
“Але ж я нічого не зробив!” – вигукнув Богдан. “Вона сказала, що я не допомагаю по дому. Але я ж допомагаю!”
“Допомагаєш? Ти готуєш? Прасувати вмієш?” – запитав Андрій, підморгуючи.
Богдан замовк. Він справді не готував. Ліля завжди казала: “Я зроблю, ти відпочивай після роботи.” А сорочки? Він навіть не знав, де праска стоїть.
Ввечері, повернувшись додому, дім здавався порожнім. Холодильник був наповнений, але Богдан не знав, з чого почати.
“Добре, омлет,” – подумав він. Він розбив яйця, але одне впало на підлогу. Зрештою, омлет вийшов підгорілим, але їстівним.
“Не так вже й погано,” – сказав він сам до себе.
Наступного дня він подзвонив Лілиним батькам. “Добрий день, тато Василь,” – сказав Богдан. “Ліля у вас? Можна з нею поговорити?”
“Вона тут, але сказала, щоб не турбував,” – відповів батько. “Синку, що сталося? Вона каже, що вам потрібно час.”
“Я не розумію, тато. Все було добре!” – благав Богдан.
“Жінки, синку, жінки,” – зітхнув батько і поклав трубку.
Богдан вирішив не здаватися. Він почав вчитися. Спочатку – прасування. Він дістав праску з шафи, розклав сорочку на дошці.
“Як це робиться?” – подумав він. Увімкнув відео: “Як прасувати сорочку для початківців.” Після кількох спроб сорочка виглядала пристойно, хоч і з парою зморшок. “Я зробив це!” – вигукнув він, ніби здобув перемогу.
Готування стало наступним викликом. Він купив книгу рецептів у магазині. “Сьогодні – борщ,” – вирішив він. Нарізав овочі, але буряк забруднив всю кухню.
“Лілю, як ти це робиш так чисто?” – бурмотів він. Борщ вийшов солоним, але він з’їв його весь. “Смачно, хоч і не як у тебе,” – подумав про дружину.
Дні минали. Богдан прибирав, правив, готував. Він навіть навчився робити каву так, як любила Ліля – з вершками і корицею.
“Може, коли вона повернеться, я здивую її,” – мріяв він. Але дзвінки залишалися без відповіді. “Лілю, повернися, будь ласка,” – писав він у повідомленнях, але вона не читала.
Минув тиждень. Богдан вже звик до самотності. Ранками він бігав у парку – щось, чого не робив роками. “Треба тримати форму,” – казав собі. На роботі він став більш зосередженим, навіть отримав похвалу від шефа.
“Богдане, ти сьогодні як новий!” – сказав шеф. “Що сталося?”
“Дружина пішла,” – зізнався Богдан. “Вчуся жити сам.”
Шеф засміявся. “О, класика! Моя теж так робила на початку шлюбу. Навчишся – повернеться.”
Але Богдан сумнівався. Він подзвонив другові, Петру. “Петре, приходь, пограємо в карти,” – запропонував він.
Петро прийшов з пивом. “Богдане, розкажи, що сталося,” – сказав він, розкладаючи карти.
“Вона сказала, що втомилася від мене. Що я не допомагаю,” – зітхнув Богдан. “Але ж я люблю її! Пам’ятаєш нашу весілля?
Вона була така красива в білій сукні.”
“Так, пам’ятаю. Ви танцювали весь вечір,” – усміхнувся Петро. “Може, це тест? Жінки люблять тестувати чоловіків.”
“Тест? На що?” – здивувався Богдан.
“На самостійність. Якщо ти впораєшся – повернеться героїнею,” – пояснив Петро.
Богдан замислився. Другий тиждень він присвятив удосконаленню. Навчився пекти пиріг – той самий, з яблуками, що любила Ліля.
“Смачний!” – вигукнув він, куштуючи. Прасування стало рутиною: тепер сорочки були ідеальними, без жодної зморшки.
Він навіть почав читати книги про стосунки. “Чоловіки з Марса, жінки з Венери,” – читав він увечері. “Може, я не розумів її потреб,” – думав.
Третій тиждень приніс несподіванки. Богдан зустрівся з колегою, Іриною, на каву – просто поговорити. “Богдане, ти виглядаєш добре,” – сказала вона. “Що з твоєю дружиною?”
“Пішла до батьків,” – відповів він. “Вчуся жити сам.”
“Молодець! Багато чоловіків би здалися,” – похвалила вона.
Але Богдан не думав про інших жінок. Він сумував за Лілею. “Лілю, чому ти не дзвониш?” – шепотів він ночами.
Через рівно три тижні, у п’ятницю ввечері, двері відчинилися. Богдан саме прасував сорочку, коли почув ключ у замку. “Хто там?” – крикнув він.
“Сюрприз!” – вигукнула Ліля, входячи з букетом квітів і пляшкою вина. Вона виглядала свіжою, ніби з відпустки: волосся розпущене, макіяж яскравий. “Коханий, я повернулася!”
Богдан застиг з праскою в руках. “Лілю? Ти… ти повернулася?”
Вона кинулася до нього, обіймаючи. “Так! І дивись, що я привезла – твої улюблені цукерки від мами. А дім… вау, чистий! Ти прибирав?”
Він відступив. “Так, прибирав. Готував. Прасую ось. Але… чому ти пішла? І чому повернулася?”
Вона розсміялася, сідаючи на диван. “О, Богдане, це був план! Я спеціально пішла, щоб ти навчився. Дивись: ти тепер і їсти вариш, і сорочки гладиш. Все пішло на користь, любий! Хіба не так? Я гарно придумала, правда? Тепер ми будемо рівними партнерами!”
Богдан відчув себе обманутим. “План? Ти обманула мене? Три тижні я мучився, дзвонив, писав, вчився… А ти просто гралася?”
“Не гралася, а вчила тебе!” – заперечила вона, все ще усміхаючись. “Ти ж сам казав, що любиш мене. А тепер ти незалежний. Ми будемо щасливішими!”
Він поставив праску і подивився на неї холодно. “Ну раз я вже і справді навчився всього сам, то ти можеш знову повертатися до батьків жити. Мені ж тебе уже не треба.”
Ліля завмерла, усмішка зникла. “Що? Богдане, ти жартуєш? Це ж був жарт, план для нашого блага!”
“Жарт? Три тижні болю – жарт?” – вигукнув він. “Я думав, ти мене покинула назавжди! Я плакав ночами, вчився, змінювався. А ти… ти маніпулювала мною!”
Вона встала, підходячи ближче. “Коханий, вибач. Я не думала, що так боляче. Я просто хотіла, щоб ти цінував мене більше.”
“Цінував? Я завжди цінував!” – відповів він. “Але тепер… тепер я розумію, що можу без тебе. Йди, Лілю. До батьків. Або куди хочеш.”
Вона заплакала. “Богдане, будь ласка! Давай поговоримо. Я кохаю тебе!”
Але він вже відвернувся. “Я теж кохав. Але тепер – ні. Двері відкриті.”
Ліля пішла того ж вечора, цього разу зі сльозами. Батьки подзвонили наступного дня. “Синку, що сталося?” – запитав батько.
“Вона обманула мене, тато. Сказала, що це був план,” – відповів Богдан.
“Ой, Ліля… Вона завжди була винахідливою,” – зітхнув батько. “Але ви помиритеся, правда?”
“Не знаю,” – сказав Богдан. “Я навчився жити сам.”
Минали дні. Богдан продовжував своє нове життя: готував вишукані страви, прасував ідеально, навіть почав ходити на курси кулінарії. “Життя без драми – добре,” – думав він.
Ліля дзвонила щодня. “Богдане, вибач мене,” – благала вона. “Я була дурною. Давай спробуємо знову.”
“Ні, Лілю. Ти показала, хто ти,” – відповідав він.
З часом він зустрів іншу жінку – Олену, з роботи. “Богдане, ти такий самостійний,” – сказала вона на першому побаченні.
“Багато чоловіків не вміють готувати.”
“Навчився недавно,” – усміхнувся він.
А Ліля? Вона зрозуміла свою помилку, але було пізно. “Я хотіла кращого, а втратила все,” – казала вона подругам.
Історія їхнього шлюбу стала уроком: іноді “план” обертається проти тебе.
Олеся Срібна
