Ліза виховувалася у суворості. І мати, і батько були скоріше байдужі до неї. Так здавалося дівчинці, коли її часто сварили за найменшу провину або непослух.
— Ех, недолюблена моя, — зітхала бабуся, — не знаю, в кого у мене Тамарочка така сувора. Я її завжди балувала, пестила, а вона…
Бабуся обіймала Лізу і залишала її у себе майже на кожні вихідні, щоб дівчинка могла відпочити від постійних настанов батьків.
Коли Ліза підросла і почала ходити на прогулянки з подругами, мати й батько, остерігаючись за дочку, заборонили їй відвідувати вечірні заходи і, можна сказати, тримали дочку вдома.
— Рано тобі ще гуляти, долю знайдеш, не поспішай, — говорили батьки.
— Мамо, мені вже вісімнадцять, — намагалася виправдовуватися Ліза.
— Я знаю, скільки тобі років, — суворо відповідала мати, — нам спокійніше, коли ти вдома, а часи зараз не ті, що були раніше.
— Звісно, не дев’ятнадцяте століття, — знову починала Ліза, але мати так дивилася на неї, що дочка не сміла продовжувати.
Так Ліза просиділа вдома до дев’ятнадцяти років, буваючи лише на студентських вечірках у своєму училищі, та й то мала приходити додому раніше. Тому, коли на Лізу звернув увагу сусід Валера, дівчина вчепилася за нього, як за рятівний круг. Вона відчувала, що подобається Валері, і їй самій подобалося, що вона може вийти заміж і стати вільною від постійного нагляду батьків.
З Валерою вони зустрічалися вдень, після занять, матері Ліза казала, що затрималася в бібліотеці.
— Бабусю, що мені робити? — питала Ліза. — Валерка закоханий і кличе заміж…
— А ти? Ти його любиш? — заглядала в очі Лізі бабуся.
— Ой, не знаю, мабуть, так… — мрійливо відповіла Ліза.
— Мабуть, це не рахуються, онученько… — сказала бабуся, — треба виходити заміж, коли серце палає, а не коли здається. Інакше і собі, і хлопцю життя зіпсуєш.
— Чим же я зіпсую? Він мені подобається, нам добре разом, хіба цього мало? А про гарячу й палку любов тільки в романах пишуть і кіно знімають, щоб обманювати молодих дівчат… — відповіла Ліза.
— Ти розмірковуєш, як жінка в літах, — сказала бабуся, — а мати з батьком знають?
— Що ти, я ж не можу їм сказати. Вдома знову посадять. І проводжати всюди будуть, — насупилася Ліза, і сльози навернулися на очі.
— Та… — зітхнула бабуся, — треба розказати матері хоча б.
— Вона мене заміж не пустить. Точно знаю, — сумно сказала Ліза.
— А якщо не пустить, тоді я з нею поговорю. Але це тільки якщо ти справді любиш свого Валеру, — пообіцяла бабуся.
Ліза поцілувала Віру Петрівну і побігла на побачення. Вона закінчила навчання та влаштувалася на роботу в дитячий садок. Власна зарплата та самостійність приводили її в захват, і вона стала сміливіше розмовляти з матір’ю. Коли Ліза поділилася з мамою своїми планами вийти заміж, та обурилася. Але, як і обіцяла, бабуся поговорила з дочкою, і незабаром батьки познайомилися з Валерою та пом’якшилися.
Вони зіграли скромне весілля, а молоді одразу стали жити у квартирі бабусі. Такий подарунок зробила онучці Віра Петрівна, поїхавши на батьківщину в село.
Перший рік Ліза була дуже щаслива. Більше, мабуть, від свободи, відчуття дорослості, самостійності і, звичайно, закоханості в чоловіка. Через рік у них з’явився первісток Сергійко. Лізі було важко, але радість материнства підняла її на новий рівень. І вона не одразу помітила, що чоловік змінився. Він завжди керував у домі, дорікав Лізі за деякі недоліки в господарстві і втручався навіть у найдрібніші справи, не даючи відпочити від його пильного контролю.
Ліза лише через два роки зрозуміла, що Валера практично копія її мами й тата. Він у певному сенсі контролював жінку. Чоловік любив керувати навіть у дрібницях. Ліза не могла впізнати його, як він змінився після першого року спільного життя.
Скаржитися було нікому. Батьки б не зрозуміли Лізу. А бабуся сказала їй:
— Терпи, Лізонька, тобі не звикати. Мабуть, така твоя доля… не пощастило.
— Якби це були мої батьки, я б терпіти могла, як раніше. Але я ж стараюся, у домі завжди прибрано, а він постійно все перевіряє, ніби йому робити нічого. І чому я тепер маю терпіти? Ми ж рівні. Не подобається, як я підлогу помила — так помий сам. А то ставить себе паном… — роздратовано розповідала Ліза, — не повіриш, білою ганчіркою пил перевіряє! А якщо салат не сподобався, відставляє, мовляв, їж сама…
— А ти пробувала образитися або поговорити з ним по-доброму? — спитала бабуся.
— Звісно, спочатку я взагалі не розуміла: що з ним. Але він такий і є. Мабуть, так було й у його домі, і він копіює поведінку батька… — припустила Ліза, — але я так довго не витримаю.
— Дивись, онученько, спробуй якось підхід до нього знайти… — радила бабуся, — розлучитися-то скоро, а ось залишишся сама…
— Ах, бабусю, часом здається, що самій у сто разів краще, ніж такі образи терпіти. Лише ось я другого малюка чекаю…
Бабуся заплакала.
— Я чим зможу допоможу, Ліза, — пообіцяла бабуся, — ти мені онуків привозитимеш, коли трохи підростуть. Може, він і зміниться.
Але Ліза не терпіла довго. Лише з’явився другий малюк, вона подала на розлучення. Валера відпустив її не відразу, намагаючись усіх переконати, що він ідеальний чоловік і батько. Однак Ліза поїхала в село до бабусі, а Валера був змушений після розлучення залишити її квартиру.
Батьки Лізи шкодували про розпад сім’ї, не розуміли непокірності дочки, намагаючись спершу відговорити її від розлучення, але Ліза їх не слухала. Всю декретну відпустку Ліза жила з бабусею. У будинку завжди було чисто, тепло і спокійно. Обидві старалися.
— Треба сказати, що твій чоловік дітей увагою не обділяє, і матеріально допомагає їм добре, — раділа бабуся.
— Так це його діти, бабусю, звісно, і я йому за це вдячна. І хай приїжджає, займається з ними, гуляє, це його право, — відповідала Ліза.
Так минуло кілька років. Валера одружився вдруге. Він рідше навідував дітей, але матеріально допомагав, як і раніше.
Ліза повернулася в місто, знову почала працювати, а діти були з нею в її ж дитсадку. Бабуся часто навідувала Лізу, а батьки з обох сторін раділи онукам.
— Як ти, донечко, заміж вдруге не збираєшся? — якось спитала Лізу мама, — ти ж ще така молода…
— О ні, навіть і не говори мені про шлюб, — відповіла Ліза, — здається, у мене стійкий імунітет до заміжжя. Як згадаю, так здригаюся. Ну хіба що перший рік був щось схоже на щастя. І все…
Насправді чоловіки звертали увагу на гарну, струнку жінку, але Ліза не могла навіть думати про шлюб ще через своїх улюблених дітей. Вона не хотіла, щоб для нового обранця її діти були чужими.
Вона присвятила себе вихованню дітей. Здавалося, Лізі цього було досить для щастя. Вона не шкодувала ні сил, ні часу для своїх дітей і забезпечила їм гарну освіту.
Лише коли діти стали студентами, Ліза дозволила собі роман з давнім приятелем, якого знала ще зі школи. Саша був розлучений кілька років. Він запропонував Лізі зустрічатися, і їхні побачення незабаром перестали бути таємницею для батьків та бабусі Лізи і для родини Саші.
— Ну, розкажи, що у тебе там, кохання? — усміхаючись, спитала бабуся, — щось на тебе не схоже.
— Навіть і не думала, що на світі є такі чоловіки. А вони існують.
— Які такі? — цікавилася бабуся.
— Добрий, спокійний, уважний, господарський. І готує прекрасно, і посуд миє, і квартиру прибере, поки я на роботі. Навіть і припустити не могла…
— Подобається він тобі? — продовжувала бабуся. — Не гайте часу. Раз пощастило зустріти такого чоловіка, одружуйтеся.
— Дякую тобі, бабусю, ти у мене і порадниця, і головна помічниця, і плече, щоб поплакати, і друг — підтримати. Якби не ти… не знаю, як би склалося моє життя. Що б не сталося — я завжди до тебе. Ти — моя найбільша удача…
Бабуся плакала. Вона нічого не могла відповісти Лізі, лише махала рукою, щоб та перестала її хвалити. Витерши сльози, Віра Петрівна сказала:
— Не треба, я вже тепер не витримую такої похвали, але дякую тобі, що ти сказала… Мені цього вистачить на все життя, щоб згадувати і грітися… Мила і люба моя дівчинко…
Ліза і Саша не розписувалися. Ліза відмовилася. Але вони й досі разом: зустрічають спільних онуків, затівають застілля та часто навідують дев’яносторічну бабусю в селі.
Віра Петрівна ніколи не погоджується переїжджати в місто до дочки.
— Мені й тут добре, — говорить вона, — Лізонька з Сашею мене не забувають, а мені багато й не треба… І правнуки показуються на очі на свята. Хіба це не щастя?
