— Льошо, ти не розумієш! Твій кузен Віталік — це не просто родич, це стихійне лихо у шльопанцях! Він обіцяв зайти на “пару днів”, поки знайде роботу, а тепер він окупував нашу вітальню, дає мені поради, як “правильно” варити борщ. Якщо він не зникне до кінця тижня — зникну я.
Вівторок у квартирі Анни та Олексія завжди пахнув свіжозмеленою кавою «ефіопія» та спокоєм. Анна, успішний архітектор, переглядала креслення, а Олексій, фінансовий аналітик, готувався до зум-конференції.
Дзвінок у двері о восьмій вечора був порушенням протоколу. На порозі стояв чоловік у величезному пуховику, з двома картатими сумками та посмішкою на всі тридцять два зуби.
— Олексію! Братку! Ледь знайшов вас! — чоловік кинувся обіймати заціпенілого Олексія. — Це я, Віталік! Тітки Галі син, пам’ятаєш, як ми в селі кролів крали?
Олексій кліпав очима, намагаючись видобути з глибин пам’яті образ цього Віталіка.
— Е-е… так, Віталік. Звісно. Проходь… напевно.
— Я ж тут до столиці за щастям приїхав! Гроші закінчилися на вокзалі, ну, я й подумав: рідна кров не підведе! Переночую пару ночей, роботу підшукаю — і я як вітер!
Анна, яка спостерігала за цією сценою з кухні, стиснула келих із водою так, що він ледь не тріснув. Вона вже знала: «пара ночей» у лексиконі таких людей означає вічність.
Ранок почався не з йоги. Анна прокинулася від запаху смаженого сала, який просочив усю її дизайнерську вітальню, поєднану з кухнею. На її білосніжному дивані, розкинувшись зіркою, хропів Віталік. Поруч стояли порожні пляшки з-під крафтового пива, яке Олексій беріг для особливого випадку.
На кухні панував хаос. Віталік, уже прокинувшись і встигнувши десь роздобути сковорідку, смажив гігантську яєчню.
— О, Анечко! Прокинулася, господине? Сідай, підкріпися! А то худенька така, що страшно дивитися. Я там твій цей… “шпинат” викинув, він уже якийсь зелений був, мабуть, зіпсувався. Зробив нормальну їжу!
— Ви викинули мій суперфуд? — прошепотіла Анна, відчуваючи, як сіпається око.
— Віталіку, у нас у домі не їдять засмажку о сьомій ранку. І у нас не прийнято спати у вітальні без піжами.
Віталік лише добродушно зареготав:
— Та не переймайся! Я ж свій! Ми в селі взагалі всі в одній хаті спали, і нічого — людьми виросли!
Минув тиждень. Віталік не знайшов роботу, зате знайшов пульт від телевізора та пароль від Wi-Fi. Його присутність була всюдисущою. Він давав поради Анні щодо її архітектурних проектів («Навіщо тут панорамні вікна? Це ж скільки тепла вилетить! Клади цеглу!»), розпитував Олексія про «темні схеми» на біржі та постійно запрошував у гості якихось «земляків», з якими знайомився в черзі по хліб.
Олексій намагався бути дипломатом.
— Аню, ну він же родич. У нього зараз важкий період. Куди я його вижену? На вокзал?
— Олексію, він живе за наш рахунок! Він з’їв річний запас моїх делікатесів за три дні! Він ходить по хаті в сімейних трусах, коли в мене ділова зустріч у Zoom! Це не допомога, це навала!
Конфлікт почав просочуватися у стосунки подружжя. Раніше вони ніколи не сварилися через побут, бо побут був автоматизованим і непомітним. Віталік зробив побут фізично відчутним, як камінь у черевику.
Найгірше було те, що Віталік почав «лікувати» їхні стосунки.
— Що ви за люди такі? — казав він увечері, сидячи між ними на дивані з мискою насіння. — Сидите кожен у своєму телефоні. Нудно живеш, Льохо! Ти ж раніше на гітарі грав, дівчат за коси смикав. А тепер — “індекси”, “ф’ючерси”… Тьху! А ти, Аню, все малюєш щось. Краще б дітям кімнату малювала, а то живете як у музеї.
— Віталіку, — крижаним тоном сказала Анна, — наше особисте життя — це не тема для обговорення під насіння. Будь ласка, займіться пошуком квартири.
— Та шукаю я, шукаю! — махав рукою кузен. — Просто варіанти всі якісь… не душевні. Немає в них простору.
Минуло півтора місяця. Анна відчувала, що вона на межі нервового зриву. Олексій став затримуватися на роботі, аби не повертатися додому, де на нього чекав «брат» із черговою історією про те, як він ледь не влаштувався охоронцем у супермаркет.
Одного вечора Анна повернулася додому і побачила, що Віталік вирішив «допомогти» з дизайном. Він прибив до стіни у вітальні величезні лосячі роги, які йому передали з села передачею.
— Краса, правда? Одразу дух природи з’явився! — гордо заявив він.
Це була остання крапля. Анна не кричала. Вона спокійно зайшла в спальню, зібрала валізу і вийшла в коридор.
— Льошо, вибирай. Або я, або твої роги і Віталік. Я їду в готель. Поки цей… об’єкт не залишить моє житло, я не повернуся.
Олексій застиг. Віталік, з набитим ротом, перестав жувати бутерброд. Вперше в квартирі запала тиша, в якій було чути лише важке дихання Анни та далеке гудіння ліфта.
Коли двері за Анною зачинилися, у квартирі запала така тиша, що Олексій почув власне серцебиття. Він дивився на лосячі роги, які безглуздо стирчали зі стіни вартістю у кілька тисяч доларів за квадратний метр, і відчував, як усередині нього щось остаточно обірвалося.
Віталік повільно поклав свій бутерброд на край дизайнерського столика, залишивши там масну пляму. Його обличчя вперше за весь час втратило вираз недолугої життєрадісності.
— Перегнув я палицю, так, Льохо? — тихо запитав він. — Хотів як краще, щоб затишніше було… по-нашому.
— По-нашому тут не працює, Віталіку, — Олексій сів на підлогу прямо в передпокої. — Тут усе працює за правилами. А ти їх розтоптав. І мене разом із ними.
Олексій закрив обличчя руками. Він любив Анну, але останні роки їхній шлюб справді нагадував ідеальну архітектурну модель: красиво, холодно і абсолютно неживо. Віталік просто став тим брутальним протягом, який зніс цю картонну декорацію.
Тієї ночі Олексій не пішов спати в спальню. Він залишився на дивані поруч із Віталіком. Вони відкрили останню пляшку дорогого вина, але цього разу Олексій сам простягнув її братові.
— Знаєш, чому я не поїхав у готель за нею? — запитав Олексій.
— Бо боїшся, що вона не відчинить двері? — влучно вгадав Віталік.
— І це теж. Але головне… я вперше за п’ять років відчув, що мені не треба грати роль “успішного аналітика” перед тобою. Тобі ж байдуже на мій статус.
— Мені не байдуже на те, що ти зблід, як та стіна, Льохо. Ти ж раніше сміявся так, що шибки дрижали. А тепер — наче робот на батарейках. Твоя Аня — жінка гарна, але вона тебе в музейний експонат перетворила. А експонати не живуть, вони тільки припадають пилом.
Віталік розповів, що насправді він не просто приїхав «шукати щастя». У селі в нього згоріла пилорама — справа всього життя, в яку він вклав кожну копійку. Він приїхав до брата, бо більше не мав нікого, кому міг би довіритися. Його нав’язливість була лише маскою, спробою заглушити власний розпач гучним сміхом.
Наступного ранку Олексія чекав удар на роботі. Велика інвестиційна угода, яку він готував пів року, опинилася під загрозою. Його підставив партнер, вивівши активи через підставні фірми. Олексію загрожував не просто виліт з посади, а величезні борги та судова тяганина.
Він повернувся додому білий як стіна. Віталік, який у цей час намагався «полагодити» забиту раковину, миттєво зчитав стан брата.
— Що, Льохо, притиснуло? Гроші?
— Гірше, Віталіку. Честь. Мене виставили дурнем перед інвесторами. Завтра підписання, а в мене в документах — дірка.
Віталік витер руки об брудну ганчірку.
— Слухай, я в твоїх цифрах не тямлю. Але я тямлю в людях. Ти кажеш, твій партнер — такий собі “лизун” у краватці? Я бачив його фото у тебе на столі. Такі люди завжди мають слабке місце. Дай-но мені його адресу. Поговорю з ним “по-сільському”.
— Не зважся, Віталіку! Це кримінал! — вигукнув Олексій.
— Який кримінал? Я просто запрошу його на риболовлю.
Віталік не пішов битися. Він одягнув свій найкращий піджак, який був йому замалий у плечах, і пішов у елітний спортклуб, де тренувався партнер Олексія. Як він туди потрапив — залишилося таємницею, але через дві години Віталік повернувся з флешкою та запискою.
— Що це? — Олексій не вірив своїм очам.
— Це записи його розмов з тими самими підставними фірмами. Виявилося, він любить хвалитися своїми схемами перед коханкою в сауні. А коханка — племінниця мого знайомого з вокзалу, з яким я тиждень тому познайомився. Світ тісний, Льохо, якщо з людьми розмовляти, а не тільки цифри рахувати.
Завдяки цим даним Олексій зміг не лише врятувати угоду, а й очистити своє ім’я. Це був повний тріумф. Але вдома на нього чекала порожня квартира. Віталік поїхав, залишивши записку: «Роги зняв, дірки зашпаклював. Роботу знайшов на будівництві мосту — там теж люди потрібні. Не кисни, братку. Живи так, щоб не було соромно перед дзеркалом».
Через три дні додому повернулася Анна. Вона була готова до скандалу, але застала дивну картину. Олексій сидів на підлозі посеред вітальні й грав на старій гітарі, яку знайшов у коморі. У квартирі пахло не антисептиком, а пирогом, який він намагався спекти за рецептом Віталіка.
— Де він? — запитала Анна, озираючись на чисті стіни.
— Поїхав. Але він залишив дещо важливе, Аню.
— Що саме? Гроші за з’їдений шпинат?
— Ні. Він залишив мені мене.
Олексій підвівся і підійшов до дружини.
— Аню, я не хочу більше жити в музеї. Я хочу, щоб у нас було шумно, щоб ми сварилися через немитий посуд, а не через неправильний відтінок штор. Я хочу, щоб ми були людьми, а не архітектурними проектами.
Анна подивилася на чоловіка. Вона вперше побачила в його очах той вогонь, у який закохалася колись в університеті. Вона повільно підійшла до стіни, де раніше висіли роги, і торкнулася рукою зашпакльованого місця.
— Знаєш… — тихо сказала вона. — А роги були не такі вже й погані. В них була якась… харизма.
Олексій засміявся — голосно, щиро, на всю квартиру. Вони не розлучилися. Навпаки, їхній шлюб отримав те саме «друге дихання». А Віталік? Віталік став частим гостем. Тепер Анна сама дзвонила йому і просила: «Віталіку, приїжджай на вихідні. Нам терміново потрібна порція твого “неправильного” життя».
