— Льошику, вставай, бо застигне! — голос матері просочився крізь зачинені двері з наполегливістю термітів. — Я спеціально з ринку сир брала, домашній, не те що та ваша “гума” в супермаркетах.
Ранок у квартирі родини Ковальчуків завжди починався однаково: зі звуку розпеченої сковорідки та гупання важких кроків Вікторії Павлівни. Олексій ще не встиг розплющити очі, як відчув цей запах — запах домашніх сирників, які він ненавидів уже років десять.
Олексій натягнув ковдру на голову. Йому було двадцять шість. Він працював аналітиком у великій IT-компанії, отримував зарплату, яка дозволяла б йому знімати пентхаус у центрі Львова, але він досі жив у своїй дитячій кімнаті, де на полицях стояли моделі літаків, зібрані ще в дев’ятому класі.
— Мам, я ж казав, що не снідаю вдома, — вигукнув він, виплутуючись із ковдри. — У мене зустріч о дев’ятій, я просто вип’ю кави в офісі.
Двері відчинилися без стуку. Вікторія Павлівна стояла на порозі в незмінному фартуху, з лопаткою в руці, наче зброєю.
— “Кава в офісі” — це смерть для шлунка, Олексію. Ти хочеш, щоб у тебе знову гастрит прокинувся, як на другому курсі? Сідай і їж. Батько вже за столом, чекає.
У кухні панувала атмосфера урочистої напруги. Батько, Ігор Петрович, зосереджено читав новини в планшеті, але Олексій знав: це лише прикриття. Зараз почнеться «щоденний звіт».
— То що там на роботі, синку? — Ігор Петрович не піднімав очей. — Знову твої графіки? Ти б краще запитав у начальника про відпустку. Мати хоче, щоб ми в червні поїхали в Славське, підлікували нирки. Ми вже й номер забронювали на трьох.
Олексій повільно поклав виделку. Серце почало калатати.
— Тату, я не поїду в Славське. Не цього разу. У червні я планую… — він запнувся, збираючи волю в кулак, — я планую переїзд. Я знайшов квартиру. Вже вніс завдаток.
Тиша, що нависла над столом, була такою важкою, що здавалося, ніби зараз трісне стільниця. Вікторія Павлівна повільно сіла на табурет, притиснувши руку до грудей.
— Переїзд? — прошепотіла мати, і в її голосі забриніли перші ноти професійної драматичної сопрано-партії. — Якої квартири? Олексію, ти що, з глузду з’їхав? Тобі тут погано? У тебе три кімнати, гарячі обіди, чиста білизна… Хто тобі там буде прати шкарпетки? Ти ж навіть не знаєш, де в нас лежить пральний порошок!
— Мам, саме тому я і переїжджаю! — Олексій старався говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — Мені двадцять шість! Я хочу сам купувати собі порошок, сам вирішувати, що їсти на сніданок, і приводити гостей, не звітуючи перед вами, хто це і надовго вони.
— Гостей він хоче… — Ігор Петрович нарешті відклав планшет. — Ти хоч розумієш, які зараз ціни на комуналку? Ти хочеш викидати гроші в нікуди? Ми тут збираємо тобі на нормальне майбутнє, а ти хочеш жити в чужих стінах, як бездомний? Це ж нераціонально! Це просто дитячий каприз!
— Це не каприз, тату. Це життя. Я купив її. Не орендував. Взяв іпотеку. У мене все розраховано — виплачувати залишилося 3 роки. Я підписав новий контракт, бо отримав підвищення. Мого нинішнього доходу вистачить не тільки швидко все виплатити, а й не харчуватися тільки самою картоплею в цей час. Можу показати договір на іпотеку – якщо цікавлять подробиці. Можливо, це вас заспокоїть. А транжирою я ніколи не був – ти ж знаєш.
Вікторія Павлівна раптом заголосила, переходячи в атаку:
— В борги встряг! Господи, дитина влізла в кабалу! Ігор, ти чув? Він нас навіть не запитав! Ми ж твої батьки! Ми все життя на тебе поклали, я від кар’єри в інституті відмовилася, щоб тебе в музичну школу водити, а ти тепер хочеш відгородитися від нас бетонною стіною? Ти хочеш, щоб ми тут одні помирали в порожній квартирі?
— Мамо, я переїжджаю на сусідню вулицю, а не на іншу планету! — Олексій встав із-за столу. Сніданок був остаточно зіпсований. — Я прийду ввечері, і ми спокійно це обговоримо. Без істерик.
Але «спокійно» не вийшло. Весь наступний тиждень перетворився на психологічне пекло. Батьки змінили тактику: від відкритої агресії вони перейшли до «тихого вмирання».
Мати ходила по квартирі з перев’язаною головою, пахнучи корвалолом так сильно, що в Олексія починали сльозитися очі. Вона більше не кричала. Вона зітхала. Кожне її зітхання було довгим, наче гудок поїзда, що відходить у невідомість. Коли Олексій заходив на кухню, вона починала судомно збирати його речі.
— Ось, я тут відклала твої дитячі фотоальбоми… — казала вона тремтячим голосом. — Забери їх. Нам вони вже ні до чого, якщо тебе не буде поруч. Хай лежать у твоїй порожній квартирі, може, колись згадаєш, що в тебе була мати.
Батько ж обрав іншу стратегію — «технічний саботаж».
— Слухай, синку, — казав він увечері, — я тут подивився на той твій новомодний житловий комплекс. Там же труби гнилі. І проводка в тих новобудовах — одне сміття. Ти ж у цьому нічого не тямиш. Тебе надурять на першому ж ремонті. Давай ти забереш завдаток, ми додамо грошей і через пару років купимо щось у нашому під’їзді? Он, Петрівна каже, що сусіди з четвертого поверху будуть продавати квартиру. Будемо поруч, через стінку. Я тобі і поличку приб’ю, і кран полагоджу.
— Тату, я не хочу через стінку! — Олексій вже не кричав, він просто відчував, як у нього смикається око. — Я хочу свій простір. Я хочу робити ремонт такий, як мені подобається, а не такий, як «практично» з вашої точки зору.
Кульмінація наступила в суботу — день переїзду. Олексій замовив вантажівку. Коли вантажники зайшли в квартиру, вони наштовхнулися на справжню барикаду. Вікторія Павлівна стояла посеред коридору, оточена десятками трилітрових банок.
— Що це, мамо? — запитав Олексій, витираючи піт.
— Це твоє життя, Олексію! — урочисто оголосила вона. — Тут варення з малини на випадок застуди, тут огірки, тут помідори, а тут — компот із вишні, який ти любив у п’ять років. Ти не вийдеш звідси без цих банок! Ти ж там з голоду помреш! Ти ж не вмієш навіть яєшню підсмажити, щоб вона не пригоріла!
— Мам, мені не потрібно сорок банок варення в однокімнатній квартирі! У мене там немає місця!
— Тоді ти нікуди не їдеш! — Вікторія Павлівна демонстративно сіла на ящик із його кросівками та заволала. — Ігоре! Неси тонометр! У мене тиск сто вісімдесят на сто двадцять! Серце зараз зупиниться! Дихати не можу! У очах темно, голова крутиться! Твій син хоче мене довести до інсульту своїм егоїзмом!
Ігор Петрович вискочив із вітальні:
— Олексію, ти бачиш, що ти робиш? Подивись на матір! Твій вибрик “я вже дорослий, я все сам!” вартий того, щоб вона зараз тут впала? Невже ці твої амбіції важливіші за життя рідної людини? Просто скажи, що ти залишаєшся, і їй стане краще!
Це був класичний «подвійний затиск». Олексій відчував, як зашморг затягується. Стара, перевірена роками маніпуляція провиною працювала ідеально. На мить йому справді захотелося здатися, розпакувати коробки і знову стати «Льошиком». Але він подивився на вантажників, які переминалися з ноги на ногу, на затертий килим у коридорі, на ці банки з минулим… і раптом відчув холодну рішучість.
— Мамо, — Олексій підійшов і обережно взяв її за плечі. — Я тебе дуже люблю. І тата люблю. Але якщо я зараз не піду, я почну вас ненавидіти.
Вікторія Павлівна замовкла. Вона чекала крику, виправдань, але не цієї спокійної, майже хірургічної правди.
— Я забираю дві банки варення. Малину та вишню. Все інше залиште собі. Я буду приходити в гості щонеділі. Якщо щось справді трапиться — телефонуйте мені, я одразу прийду. Але сьогодні я їду додому. До себе додому.
Він кивнув вантажникам. Ті швидко почали виносити коробки. Батько стояв біля вікна, спиною до всіх. Мати сиділа на ящику, і вперше за багато років на її обличчі не було гримаси страждання. Вона просто дивилася на те, як її дитина, яку вона так відчайдушно намагалася втримати в коротких штанцях, виросла і просто переступила поріг.
Коли двері вантажівки захлопнулися, Олексій сів у кабіну поруч із водієм. Його трусило.
— Перший раз переїжджаєш? — запитував водій, закурюючи. — Перший раз виходжу на свободу, — відповів Олексій.
Через місяць Олексій сидів у своїй новій кухні. На столі стояла одна-єдина банка малинного варення. У квартирі пахло кавою, фарбою і… тишею. Його власною тишею.
Прошло три дні. І одного вечора, у квартирі Олексія раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Вікторія Павлівна. Без перев’язаної голови, у новій сукні.
— Я тут… — вона зніяковіло простягнула пакунок. — Я тут подумала, що тобі не завадить нормальна пательня. Та, що ти купив, — вона надто тонка..
Вона зайшла, озирнулася.
— Гарно в тебе, Льоша… — зітхнула вона, але цього разу це було просто зітхання. — Тільки пил на підвіконні. Дай-но я…
— Мам! — Олексій зупинив її руку з ганчіркою. — Сядь. Я сам витру. А ти просто посидь і розкажи, як там дах у вашому будинку. Кави хочеш?
Вікторія Павлівна подивилася на сина. Вона побачила чоловіка, який впевнено тримав чайник і не питав дозволу, щоб налити воду.
— Хочу, — посміхнулася вона. — Тільки без цукру. Я тепер на дієті.
Це був перший день, коли вони почали спілкуватися, як двоє дорослих людей. Це був важкий шлях, але обидва розуміли: золота клітка нарешті відчинилася, і виявилося, що зовні не так уже й страшно. Навіть якщо шкарпетки іноді доводиться шукати самому.
