Січень того року був лютим. Мороз малював на шибках старого будинку химерні візерунки, які здавалися Олені гратами. У квартирі було холодно — старі батареї ледь жевріли, а з щілин у вікнах нещадно дуло. Олена кутала тримісячну Анюту у дві ковдри, прислухаючись до кожного шурхоту в під’їзді.
Максим не прийшов ночувати. Це траплялося і раніше, але цього разу всередині Олени оселилося липке передчуття біди. Коли вранці вона зайшла на кухню, щоб набрати води для суміші, то побачила порожній шкіряний гаманець, який подарувала йому на день народження, і клаптик паперу, вирваний з блокнота.
«Лялька, вибач. Я більш не потягну. Дитячий плач по ночах, ці борги, вічне “треба”… Я відчуваю, як моє життя минає повз мене. Я молодий, я хочу дихати, а не рахувати копійки на підгузки. Грошей немає, я забрав останнє на квиток до столиці. Не шукай мене. Так буде краще для всіх».
Олена сіла на табуретку, відчуваючи, як ноги стають ватяними. У голові пульсувала одна цифра: 12. Дванадцять днів до кінця місяця. Дванадцять днів до візиту Степановича, власника квартири, який не знав слова «відстрочка». У неї в кишені було рівно сорок вісім гривень. Ні рідних (батьки загинули, коли вона була на першому курсі), ні подруг (усі зникли, як тільки з’явилася дитина і проблеми).
— Ну що, маленька, — прошепотіла вона, дивлячись на доньку, яка прокинулася і почала жалібно пхикати. — Тепер ми зовсім самі.
Наступні десять днів були схожі на пекло. Олена намагалася знайти роботу, тягаючи візок за собою по заметах. — Дівчино, куди ви з немовлям? Нам потрібен працівник, а не нянька! — чула вона в кожному магазині.
На дванадцятий день, як і очікувалося, прийшов Степанович. Чоловік, чиє обличчя нагадувало печене яблуко, не став слухати про Максима чи про морози. — Гроші на стіл, Олено. Немає? Вибачай. У мене черга на цю квартиру. Даю годину зібрати манатки.
Олена збиралася в тумані. Одна сумка з речами дитини, інша — з її нехитрими пожитками. Вона вийшла в сутінки, де сніг падав великими лапатими пластівцями. Вони виглядали красиво в світлі ліхтарів, але для Олени вони були вироком.
Вона сіла на лавку в сквері біля вокзалу. Дитина плакала від холоду, і цей плач розривав Олені серце. Вона засунула руку під куртку, намагаючись зігріти малу своїм тілом. — Господи, якщо ти є, просто зроби так, щоб вона не замерзла, — молилася вона, заплющивши очі.
— У таку погоду молитви краще чути в теплі, — пролунав спокійний, глибокий голос.
Олена здригнулася. Перед нею стояв чоловік років шістдесяти. Сива борода, добре обличчя і дуже дорогі, але старі шкіряні рукавички. Це був Павло Петрович. Він не був олігархом, він був власником невеличкої хлібопекарні неподалік.
— Моя дружина завжди каже, що я притягую неприємності, — посміхнувся він. — Але я бачу, що неприємність сьогодні наздогнала вас. Ходімо. Моя пекарня через дорогу. Там сьогодні вихідний, але піч ще тепла.
Тієї ночі Олена вперше за довгий час заснула в теплі, на розкладушці в підсобці, серед запаху свіжого дріжджового тіста та кориці. Павло Петрович і його дружина Марія не просто дали їй притулок. Вони дали їй професію. — Будеш допомагати з обліком і замовленнями, — сказала Марія. — А Анюта… Анюта буде нашою загальною онукою. А нам своїх Бог не дав.
Час — це скульптор. Він або розмиває людину, як воду пісок, або загартовує її, як сталь. За вісімнадцять років Олена пройшла шлях від помічниці пекаря до власниці мережі елітних кондитерських. Вона більше не плакала на лавках. Тепер вона сама вирішувала, хто буде працювати в її офісах.
Вона стала жінкою з «залізним» хребтом і м’яким серцем для тих, хто цього заслуговував. Анюта виросла красунею — архітекторка-першокурсниця, яка обожнювала матір і Павла Петровича, якого називала дідусем.
Одного разу Олені зателефонував юрист. — Олено Миколаївно, є об’єкт під новий цех. Колишній торговий дім «Максимус». Вони банкрути. Власник готовий підписати все на ваших умовах, аби закрити борги перед банком.
Серце Олени пропустило ударом. «Максимус». Вона згадала, як Максим колись мріяв так назвати свою фірму.
Зустріч була призначена в напівпорожньому офісі, де зі стін уже знімали кондиціонери. Олена прийшла в ідеально скроєному сірому костюмі. Кожна її прикраса, кожен жест випромінювали спокійну силу.
Максим сидів біля вікна. Він постарів. Не шляхетно, як Павло Петрович, а якось нікчемно. Його волосся рідшало, а в очах горів вогник вічної суєти — ознака людини, яка все життя бігла за легкими грошима і постійно спотикалася.
Коли Олена увійшла, він підвівся, намагаючись надати обличчю звичного виразу впевненого мачо. Але як тільки він зустрівся з її льодяним поглядом, його плечі опустилися.
— Олена? Лялька, це ти? — голос його здригнувся. — Я бачив тебе в журналах, але думав… ну, мало чим жінки займаються.
— Олена Миколаївна, — холодно виправила вона. — Перейдемо до паперів. Ваш об’єкт оцінений у суму, яка ледь покриває ваш борг перед банком. Я готова викупити його сьогодні.
Максим судорожно зітхнув. — Лен, послухай… Я знаю, я винен. Тоді в січні… я був молодий. Мені було всього двадцять два! Я злякався! Ти ж розумієш, яка це була ноша? Я хотів реалізуватися, щоб потім повернутися до вас з грошима… але не виходило. То одна криза, то інша, то дружина обібрала до нитки при розлученні…
— Ви залишили дитину в неопалюваній квартирі без копійки на їжу, — кожне слово Олени падало, як важкий камінь. — Ви забрали навіть гроші, які я відкладала на ліки для Анюти. Ви не просто пішли. Ви винесли вирок.
— Але ж ти вижила! — вигукнув він з якоюсь дикою надією. — Подивись на себе! Ти стала королевою! Може, те, що я пішов, було для тебе стимулом? Може, ти маєш бути мені вдячна?
Олена вперше за зустріч посміхнулася. Це була посмішка людини, яка дивиться на щось дрібне і не варте уваги. — Я вдячна Павлу Петровичу, який підібрав мене в парку. Я вдячна своїй доньці, яка давала мені сили працювати по двадцять годин на добу. А вам… вам я вдячна лише за одне: за те, що ви пішли тоді, а не через десять років. Ви звільнили місце для справжніх людей у моєму житті.
Максим замовк. Він дивився на договір купівлі-продажу. — А Аня? — запитав він тихо. — Я можу з нею побачитися? Вона ж моя кров.
У цей момент двері офісу відчинилися, і ввійшла Анюта. Вона була вдягнена в просте худі, з рюкзаком за плечима, але з тією ж гордою поставою, що й мати. — Мам, вибач, я забула ключі від машини, — почала вона, але зупинилася, відчувши напругу.
Вона перевела погляд на Максима. Той дивився на неї, намагаючись знайти свої риси. — Анютко… я твій тато, — видавив він, роблячи крок назустріч.
Дівчина не відсахнулася. Вона просто спокійно подивилася на нього. У її погляді не було болю — лише цікавість, з якою розглядають експонат у музеї. — Мій тато помер вісімнадцять років тому, — відповіла вона. — У парку, на лавці. Залишилася тільки людина, яка підписала папери про оренду. Мам, я чекаю внизу.
Коли Олена виходила з будівлі, вона відчула, як зимове повітря — таке ж холодне, як тоді — наповнює легені. Але тепер воно не пахло безнадією. Воно пахло свободою.
Вона сіла в машину, де Анюта вже ввімкнула обігрів і неголосну музику. — Знаєш, мам, — сказала донька. — У нього були такі ж очі, як у мене. Але чомусь мені зовсім не сумно.
— Тому що очі — це лише дзеркало, Аню. Важливо те, що за ними.
Олена натиснула на газ. Вона знала, що завтра зателефонує Павлу Петровичу, який уже давно на пенсії, і скаже, що новий цех назвуть на честь Марії — жінки, яка колись навчила її пекти хліб і знову вірити людям.
Життя — це не те, що з нами роблять інші. Це те, що ми робимо з тим, що з нами зробили.
Автор: Наталія
