— Лєно, я побіг, буду пізно! Якщо, спати лягатимеш, мене не чекай! — крикнув з передпокою Ваня дружині.
— Стій! — крикнула у відповідь Лєна.
Вона вийшла з ванної з рушником на голові.
— Чому ти сьогодні будеш пізно? У вас що, графік робочий в офісі змінився? Чи ти на півставки в кочегарку там влаштувався у вашій організації? Що за справи? — недовірливо спитала супутниця. — Минулого тижня ти чотири рази приходив уже після півночі! До того кілька разів було те саме… Ти завів собі когось, а, Ваню?
— Та що ти таке кажеш? — Іван аж в обличчі змінився, і його оченята швидко забігали.
Чоловік дивився куди завгодно, тільки не на дружину.
— А що я такого сказала? То ти постійно з роботи додому приїжджав до сьомої! А тут раптом почав затримуватися до пізна! Що це за справи такі?
— Лєно, говори тихіше! Що ти одразу на підвищених тонах починаєш спілкуватися? Ну діти ж почують!
— Ти чого несеш? — здивувалася Олена. — Які діти, вони вже до школи подалися ще годину тому! Татусь не знає, вдома його діти чи ні!
— А, — видав Ваня. — То це, мабуть, коли я в душі був?! Я й не помітив! — усміхнувся він.
— Та бачу, ти багато чого помічати перестав, Ваню! То що у вас там на роботі такого відбувається, що ти сьогодні знову збираєшся так надовго затриматися? Ти мені поясни, будь ласка!
— Та нічого такого особливого! Просто накопичилося багато роботи! — відповів Ваня дружині.
— Ну зрозуміло, ти навіть не спромігся нормальну відмовку придумати! Думав, я так і буду з локшиною твоєю на вухах ходити? Так?
— Та які відмовки? Що ти справді, Лєно? Ну не віриш мені, зателефонуй Ігореві, він тобі все підтвердить! І скаже, що ми справді затримуємося допізна!
— А може, мені краще твоєму начальникові зателефонувати, в мене там десь номер його був записаний?! Цікаво, він мені твої слова підтвердить? І, може, навіть пояснить, що можна до півночі робити в офісі за комп’ютером?!
— Лєно, от ти як завжди сама себе накручуєш! Всякою нісенітницею голову забиваєш собі, а потім нервуєш тільки ходиш! Та на мене зриваєшся!
— А я б себе не накручувала, якби ти не починав себе поводити дивно! Я б тобі слова поперек не сказала, якби ти мене нахабно не обманював! Я ж відчуваю, що ти мені просто брешеш!
— Та з чого ти взяла, що я тобі брешу? — спитав Іван і знову відвів убік очі.
— Та з того, що ти мені навіть в очі подивитися не можеш! Ти дивишся зараз куди завгодно, але тільки не на мене! А це перша ознака твого брехання! Ось і пітніти вже починаєш! — указала Олена на лоб чоловіка.
— Ой, Лєно, годі вже тут придумувати! Може, ти взагалі хочеш, щоб я звільнився і вдома сидів? Щоб тільки поруч із тобою був? Ну так я можу звільнитися, і будеш тоді сама нас усіх четверих утримувати! Я можу, для мене це не складно!
— А що ти одразу в крайнощі кидатися починаєш? До чого тут взагалі звільнитися? Ти просто брешеш мені, от і все!
— Коротше, Олено, я пішов на роботу! І більше на цю тему я з тобою розмовляти не збираюся, а виправдовуватися так тим більше перед тобою не маю наміру! Телефонуй кому хочеш! Тільки запам’ятай, якщо ти мене перед шефом отак зганьбиш, то я реально звільнюся і буду вдома сидіти на твоїй шиї! Зрозуміло тобі?
— Зачекай, а яким чином я можу тебе перед шефом твоїм зганьбити? Я щось взагалі цього не можу зрозуміти? Ти, я бачу, забрехався вже до такої міри… Нічого, я телефонувати нікому не буду! Я сьогодні сама до вас заїду, і нехай мені ваш начальник підтвердить твої слова!
— Тільки спробуй! — раптом гаркнув Ваня.
А Олена саме тоді, коли говорила про те, що вона до нього на роботу заїде, саме цієї реакції від нього й чекала.
— Коротше, любий мій! — почала строгим голосом жінка. — Або ти мені зараз кажеш, хто вона, і сам по-хорошому збираєш свої речі й ідеш без жодних казусів, як чоловік! Або я тебе так прославлю і на роботі, і серед знайомих і друзів, що, повір мені, тобі мало не здасться!
— Та немає в мене нікого, крім тебе! — почав психовати Ваня. — Годі мене постійно підозрювати в усіх смертних гріхах!
— Ти чого ревеш? Голос не підвищуй! — відповіла спокійно Олена. — Що ти так занервував? Отже, є що приховувати!
— Все, коротше, я більше не хочу розмовляти з тобою на цю тему! Якщо ти мені не віриш, то це твої особисті проблеми! А я, — чоловік швидко подивився на годинник, — через тебе взагалі зараз на роботу запізнюся! Я поїхав!
— Нічого, вночі відпрацюєш!
Ваня злобно глянув на дружину, потім відчинив вхідні двері й вийшов із квартири.
Олена ж зняла з голови рушник, трохи витерла волосся і пішла по свій телефон у спальню. Їхати на роботу до чоловіка в неї жодного бажання не було. Тому вона швиденько знайшла в телефонній книзі номер його начальника й зателефонувала напряму йому.
Трубку взяли майже одразу.
— Я слухаю! — відповів грубий чоловічий голос. — Хто це?
— Доброго дня, В’ячеславе Костянтиновичу! Мене звати Олена, я дружина одного з ваших працівників, Івана…
— А, так-так-так! Зрозумів, доброго дня, Олено! — він трохи пом’якшив свій голос. — Чим можу допомогти?
— Можливо, моє запитання буде дивне… Але… Я хотіла дізнатися, у вас що, на роботі якісь завали? Вони у вас там, я маю на увазі офісних співробітників, і зокрема мого чоловіка, до ночі працюють і справді, що лише, сидять?
— З чого ви це взяли? — поцікавився чоловік запитальним тоном. — Ні! Вони всі як працювали до шостої, так і працюють! А Іван, так взагалі останнім часом навіть відпрошується раніше іноді! А що сталося?
Олена замовкла на кілька секунд. Потім зібралася й відповіла начальникові чоловіка.
— Та нічого такого! Дякую, В’ячеславе Костянтиновичу! Я все, що хотіла, все дізналася! До побачення! — сказала Олена й відключилася.
Настрій у жінки був не дуже, а після слів начальника чоловіка він взагалі пропав остаточно. Їй зараз треба було збиратися на роботу, але голова в Олени була забита зовсім іншими речами. І про роботу взагалі не думалося.
Вона висушила волосся, зібралася і все ж поїхала на роботу. Але там Олена ніяк не могла зосередитися на своїй справі. У голову постійно лізли всілякі дивні думки, від яких не можна було просто так відмахнутися. Вона розуміла, що її чоловік, з яким вони були в шлюбі вже майже п’ятнадцять років, їй просто-напросто зраджує. І їй залишалося всього лише зловити його на гарячому. Щоб уже остаточно, безповоротно.
Її робота закінчувалася рівно о п’ятій, на годину раніше, ніж у чоловіка. Діти їй уже давно написали, що вони вже вдома. Тому вона зібралася й вирушила на своєму автомобілі до офісу, в якому працював Іван.
Коли вона під’їхала й зупинилася на парковці біля офісної будівлі, то в цей момент машина чоловіка стояла ще там. Але не минуло й п’яти хвилин, як раптом Ваня вийшов із будівлі. В цей момент він із кимось розмовляв телефоном.
Машину дружини чоловік навіть не помітив, настільки він був поглинутий бесідою. Хоча вона стояла всього через чотири машини від його автівки. Він сів за кермо й рушив з місця. Олена, недовго думаючи, попрямувала за ним. Вона одразу хотіла йому зателефонувати під виглядом того, що вона їде додому, і дізнатися в нього, де він зараз. Але не стала цього робити. Жінка вирішила простежити за чоловіком до кінця.
Дорога в Олени зайняла близько сорока хвилин. Вона сильно не відставала від чоловіка, але й близько до нього теж старалася не під’їжджати.
Зрештою, вся ця гра в приватного детектива привела жінку у дуже знайомий їй район. У якому жила одна з Олениних подруг. І ця думка не давала їй спокою.
— Та ну ні, не може бути! — намагалася сама себе відговорити Олена. — Ну не одна ж Віка тут живе!
Але трохи згодом, коли Ваня звернув в один із дворів, у той самий двір, у якому жила ця Віка, і припаркував свою машину біля її під’їзду, то всі сумніви відпали одразу.
Іван вийшов з машини й попрямував до під’їзду. Олена зупинилася, виждала хвилин десять, а потім вирішила взяти в руки телефон і набрати номер подруги. Але потім раптом різко передумала і сама вийшла з машини й попрямувала до під’їзду Віки.
Вікторія була однією з її найкращих подруг. З якою вона майже всім і завжди, що відбувалося в Олени в житті, ділилася. А ще не так давно, буквально місяць із половиною тому, пішов чоловік. І Віка сказала Олені, що вона застукала його з коханкою.
Підходячи до під’їзду, вона думала, як обіграти свій візит до Віки, щоб та без запитань відчинила їй двері під’їзду через домофон. Але цього робити їй не довелося, бо з під’їзду прямо перед нею вибігли діти, і вона швидко юркнула у відчинені двері.
Піднявшись на шостий поверх ліфтом, жінка була налаштована рішуче. Вона підійшла до дверей квартири подруги й подзвонила у дзвінок. Олена знала, що Віка в цей момент має бути вдома, адже вона ніде не працювала тимчасово, а була в пошуках роботи.
Але двері Олені відчиняти не поспішали. Тому вона знову вдавила кнопку дзвінка й тримала її доти, доки все ж двері не відчинилися.
Перед Оленою стояла приголомшена Віка в халаті й з розпатланим волоссям.
— Де він? — строго спитала Олена подругу.
— Хто? — спробувала вдати, ніби нічого не розуміє, Віка.
— Ти чудово знаєш, про кого я кажу! Ану відійди! — сказала Олена й просто відштовхнула господиню вбік.
— Ти зовсім з глузду з’їхала, чи що? — почала обурюватися подруга. — Олено, ти куди пішла взутою? — крикнула Олені вслід Віка.
Але Олена вже її не слухала. Вона перла наче танк. Відчинивши двері до спальні Віки, вона виявила там того, за ким, власне, й прийшла. Ваня в цей момент судомно збирав свої речі.
— Олено, тільки не сварися! Будь ласка! — попросив Іван дружину. — Я тобі зараз все поясню!
— Не треба мені нічого пояснювати, я не сліпа! — спокійно відповіла дружина чоловікові.
Жінка вийшла з квартири подруги, спустилася сходами вниз, сіла в машину й думала, що вона зараз просто розплачеться. Але ні, в її очах не було жодної сльозинки. Була просто образа. Вона завела автомобіль і поїхала додому, де на неї чекали донька й син.
Хвилин через двадцять, після того як вона була вдома, до квартири зайшов Ваня.
— І що ти сюди прийша? Можеш одразу розвертатися й йти туди, де ти працюєш допізна!
— Лєно, давай поговоримо! — він пройшов уперед від дверей і спробував узяти дружину за руку.
Але жінка відсахнулася. Вона зібрала речі чоловіка у великі пакети й виставила на коридор. Наступного дня вона подала на розлучення.
